центрального банку в США Німецький федеральний банк Організаційно-правові основи центральних

1. ВИНИКНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ,
ЇХ ЗАДАЧІ ТА ФУНКЦІЇ.

1.1. Виникнення центральних емісійних банків

В сучасних умовах ринкової економіки в кожній країні, як правило, функціонує централь$ний емісійний банк. Він виконує функції, що відрізняють його від$ інших ланок грошово-кредитної системи, і відіграє особливу роль в економіці. Центральний банк — це орган координування і регулювання грошово-кредитної системи країни.

Виникли центральні емісійні банки порівняно нещодавно. До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Одні й ті самі банки займались як кредитно-розрахунковим обслуговуванням економічних суб’єктів, так і емісією своїх векселів (банкнот). У спеціальних емісійних банках не було$ потреби, тому що банкноти у грошовому обігу займали відносно незначне місце. Швидкий розвиток кредитної системи у XIX ст. супроводжувався ростом банкнотної емісії. Цей рост об’єктивно вимагав централізації і державної монополізації емісії банкнот. У ході розвитку грошово-кредитної системи монопо$льне право на емісію банкнот поступово було закріплено за одним банком країни. Спочатку такий банк називався емісійним, а потім став називатися центральним, що відповідає його провідному положенню в грошово-кредитній системі.

Шляхи ств$орення центральних банків:

— еволюційний — на базі найбільш крупних банків країни (Банк Англії, Банк Франції);

— створення центрального банку державою — система центрального банку в США, Німецький федеральний банк.

Організаційно-правові основи центральних банків провідних країн світу неоднорідні. Централ$ьні банки за характером власності поділяються на:

— державні, капітал яких належить державі (Банк Англії, Банк Франції, Німецький федеральний банк);

— змішані, коли капітал банку частково належить державі, а частково приватним акціонерам (Банк Японії, Австрійський національний банк);

— акціонерні (у США — 100% капіталу федеральних резервних банків знаходяться у власності банків членів ФРС).

Центральний банк може функціонувати як єдиний банк з рег$іональ­ними управліннями або ж бути побудованим за федеративним принципом. Наприклад, Німецький федеральний банк (Бундесбанк) — це єдиний банк з регіональними управліннями (центральними банками земель) і розгалуже­ною мережею відділень.

(д. Возникли в 19в. Вавилония, Греция, 7-6 в до н.е.. Необходимо едино$е платежное средство в рамках страны, при большем количестве банков необходимо регулировать обращение и эмиссию банкнот. Появление центрального эмиссионного банка- демонетаризация золота (1976 г.).

Органы управления ЦБ (Бундесбанк):

— высший орган — Совет ЦБ

— исполнительный орган — Совет Дир$екторов ЦБ.

США:

— высший орган — Совет Управляющих (кред.ден. политика)

— 12 ФРБ — исполнительный орган

Порядок назначения главы банка:

США — влияние Президента и Сената, 14 лет.

Англия — назн$ачается правительством.

Германия — по представлению федерального правительства, назначается президентом, 8 лет.

Франция — декретом Совета Министров, 6 лет.

1930г. В Базеле Банк Междуна$родных расчетов (Швейцария) — банк центральных банков. Является акционерным. После второй моровой войны сотрудничество продолжается в рамках Европейского платежного Союза (50-58). Расчеты между странами осуществляются путем многостороннего клиринга через этот банк.

1957 г. — Римский договор Европа идет к общему рынку, с 1.1.1999 — общий денежный рынок.

1994 г. — создан ЕС — Европейский валютный институт (подготовка к созданию Европейского ЦБ)

1 июля 1998 $года — создан Европейский ЦБ. Избран председатель (8 лет).

1.1.1999 евровалюта в рамках ЕС.

Система центрального банку США складається із таких ланок:

— Рада керуючих ФРС;

— 12 федеральних резервних банків;

— Федеральний комітет з операцій на $відкритому ринку;

— Федеральна консультативна рада.

До складу майбутньої Європейської системи центр$альних банків входитимуть Європейський центральний банк і центральні банки країн — учасниць Європейського союзу (ЄС).

1.2. Задачі та функції центрального
банку

Основою діяльності центрального банку в кожній країні є чітке ви­значення у законодавчому порядку задач і функцій цього важливого органу державного регулювання економіки. У більшості розвинутих країн діяль­ність центрального банку спрямована на розв’язання трьох основних задач:

— забезпеченн$я сталості національної грошової одиниці;

— забезпечення надійності грошово-кредитної системи країни;

— забезпечення ефективного функціонування платіжної системи країни. Важливим фактором досягнення монетарної стабільності є неза­лежність центрального банку від уряду в пров$еденні грошово-кредитної політики, з одного боку, і узгодженість дій цих органів державного управління, — з другого.

Критерії незалежності ЦБ:

1. Підзвітність ЦБ.

2. Самостійність ЦБ.

$ 3. Взаємовідносини з урядом.

4. Визначення в Законі функцій.

5. Порядок назначення Голови.

Питання незалежності центрального банку набуває останнім часом важливого політичного звучання. Країни — члени ЄС прийняли рішення, згідно з яким країна, що не забезпечила на законодавчому рівні і в реаль­ності високог$о ступеня незалежності свого центрального банку, не може бути членом Об’єднаної Європи.

Функції центрального банку:

1. Емісія грошей. Центральному банку країни, як правило, належить монопольне право емісії (створення) готівки (банкнот і монет). Що сто­сується депозитних грошей, їх емітують (випускають) я$к центральний банк, так і комерційні банки. Центральний банк випускає депозитні гроші шля­хом рефінансування комерційних банків, кредитування уряду, проведення операцій на відкритому і на валютному ринку.

2. Регулювання грошового ринку шляхом використання інструментів грошово-кредитної полі$тики. У сучасних умовах це — найважливіша функція центрального банку. Він займається розробкою і реалізацією гро­шово-кредитної політики з метою забезпечення в кінцевому підсумку стійкого розвитку економіки через цінову стабільн$ість.

2’. Моніторинг реального сектора економіки (мікроекономічний підхід).

3. Банк банків. Центральний банк здійснює кредитно-розрахункове і касове обслуговування комерційних банків. Він виступає для банків креди­тором останньої інстанції, забезпечує надійне та ефективне функціонування платіжної системи.

4. Регулювання банківської діяльності та нагляд. Ця ф$ункція тісно пов’язана з попередньою. Останнім часом спостерігається тенденція роз­ширення регулятивної, а в деяких країнах і наглядової функції центрально­го банку, що зумовлено глобалізацією банківської справи, підвищенням рівня ризику банківської діяльності.

5. Банк уряду. Виконуючи цю функцію, центральний банк здійснює кредитно-розрахункове обслуговування цен$тральних органів влади, висту­пає в ролі платіжного агента уряду по обслуговуванню державного боргу, а також у ролі його фінансового радника й консультанта.

6. Формування та управління золотовалютними резервами. Цен­тральний банк використовує резерви для покриття дефіциту платіжного ба­лансу країн$и, підтримки обмінного курсу національної валюти.

7. Центральний банк — це інформаційно-аналітичний та статистич­ний центр грошово-кредитної системи. Він розробляє правила і положення, що регламентують здійснення банківських операцій, визначає порядок ве­дення бухгалтерського обліку в $банках, складання і надання фінансової та статистичної звітності у банківській системі. Центральний банк займається аналізом і прогнозуванням економічної ситуації в $країні (на макрорівні), моніторингом реального сектора економіки, складанням банківської та мо­нетарної статистики.

8. Представницька функція. Центральний банк представляє інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними банками і валютно-фінансовими о$рганізаціями.

Функції центрального банку знаходять відображення у статтях його балансу.

1.3. Національний банк України —
центральний банк держави

Банківська система України до проголошення незалежності держави була складовою частиною банківської системи СРСР. В цій системі емісійна б$анківська діяльність не була організаційно й функціонально відокремлена від банківської діяльності по кредитно-розрахунковому обслуговуванню економічних суб’єктів господарювання. У березні 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про банки і банківську діяльність», згідно з яким в Україні було засновано Центральний емісійний банк, що отримав назву Національного банку України (НБУ). Восени 1997 р. Верховна Рада у першому чита$нні схвалила законопроект «Про Національний банк Ук­раїни». Інституціонал$ьні основи діяльності НБУ.

НБУ — державний банк. Статутний капітал є загальнодержавною власністю.

Банк функціонує як економічно самостійна державна установа, здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів, якщо мають місце збитки, то вони відшкодовуються урядом у формі ОВДП.

Одержання прибутку не є метою діяльності Банку.

Законопроект чітко визначає функції, операції Національного банку$ і його взаємовідносини з органами законодавчої і виконавчої влади. Основ­ною функцією Банку є забезпечення сталості грошової одиниці України та цінової стабільності. Національний банк, підзвітний Верховній Раді Ук­раїни, підгримує економічну політику уряду, доки вона не суперечить за­безпеченню сталості грошової одиниці України,

Структура Нац$іонального банку будується за принципомцентралізації з вертикальним підпорядкуванням.

До системи НБУ входять центральний$ апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати. Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу. Державна скарбниця України, Центральне сховище та , інші підрозділи. Територіальні управління НБУ не мають статусу юридичної особи, вони діють від імені НБУ в межах отриманих від нього повноважень.

Функціональна побудова центрального апарату НБУ визначається його статусом центрального банку. Основні структурні підрозділи цен­трального апарату — департаменти, управління.

Керівним органом НБУ є Правління. У його складі Голова Прав­ління, його $заступники і члени Правління. Голо$ва Правління призначається Верховною Радою строком на 4 роки.

Законопроект передбачає дворівневу побудову керівних органів НБУ у складі Ради Банку і Ради директорів Банку. Рада Банку розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Члени Ради Банку призначаються: одна половина — Верховною Ра­дою України, друга половина — Президен$том України. Раду Банку очолює Голова НБУ.

Рада директорів Банку забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, здійснює управління діяльністю Банку. Очолює Раду директорів Голова НБУ. До складу Ради Банку входять заступники Голови Банку та директори департаментів.

2. $ЕМІСІЯ ГОТІВКИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ОТІВКОВОГО ГРОШОВОГО ОБІГУ

2.1. Центральний банк—емісійний
банк країни

Емісійна — найстаріша функція центрального банку. У XX ст.$ вона зазнала істотних змін у зв’язку з переходом від системи золотого стандарту до системи обігу паперових грошей, а також внаслідок модифікації грошо­вого обігу (розширення сфери використання депозитних грошей і поява електронних грошей).

В умовах обігу грошей, що не розмінюються на золото (Остаточно зв’язок грошей із золотом обірвався у 1971 р., коли США від$мовились від подальшого обміну доларів, які належали державним установам інших країн, на золото), забезпечен­ням грошей, що емітуються центральними банками, виступають головним чином боргові зобов’язання держави і комерційні векселя (див. баланси центральних банків на с. 5, 6).

Цен$тральні банки, як правило, мають монопольне право емісії банк­нот на території всієї країни (за деяким винятком). Крім банкнот, у багать­ох країнах в обігу знаходиться також розмінна монета. Незважаючи на те, що готівкові гроші становлять невелику частину грошової маси, вони ство­рюють основу грошової системи країни. Готівкові гроші, що емітуються центральним банком, у багатьох країнах є единим законним платіжним за­собом на своїй території.

Зг$ідно з умовами створення Європейського монетарного союзу не пізніше 1 січня 2002 року на території країн Європейської співдружності будуть введеш в обіг євробанкноти і євромонети, а Європейська система центральних банків почне обмін національних банкнот і монет на «євро» гроші.

Цен$тральні банки займаються забезпеченням платіжного обороту готівковими грошима, на них покладено виготовлення банкнот, а в деяких країнах — і чеканка монет. Центральні ба$нки продають готівкові гроші комерційним банкам, як правило, за номіналом, а в деяких країнах з неве­ликою комісією.

Згідно з діючим законодавством і законопроектом «Про Націона­льний банк України» виключне право емісії гривні і розмінної монети, ор­ганізація їх обігу та вилучення з обігу належать Національному банку Ук­раїни. Гривня (банкноти й монети) є єдиним законним платіжним засобом на території нашої держави.

Виробн$ицтво національної валюти здійснюється на виробничих по­тужностях Банкнотно-монетного двору Націонал$ьного банку України із за­стосуванням прогресивних технологій і сучасного обладнання.

Національний банк затверджує дизайн національних грошей, вста­новлює їх номінали і платіжні ознаки, визначає перелік елементів захисту грошей від підробки, регулює структуру готівки в обігу за номіналами, за­безпечує потреби економіки в готівці, розробляє вимоги що$до якості готівки, контролює стан готівки, вилучає з обігу зношені, пошкоджені банкноти і дефектні монети, займається їх утилізацією. Національний банк як емісійний банк країни регулює готівковий грошовий обіг у поза­банківській системі і в установах банків, розробляє правила зберігання, пе­ревезення та інкасації готівки.

Основні напрямки діяльності Національного банку в галузі готів­кового обігу на перспективу:$

— зменшення частки готівки (МО) у загальному обсязі грошової маси (МЗ);

— прискорення впровадження безготівкових форм розрахунків у спо­живчому секторі з використанням платіжних карток;

— запровадження прогресивних технологій та сучасного обладнання на всіх стадіях руху й обробки готівки;

$

— реформування системи інкасації та перевезення готівки (створення немонополізованої гнучкої і розгалуженої системи);

— вдосконалення контролю за справжністю грошових знаків і за їх якістю;

— створення системи страхування ризиків, що викликані роботою банків з готівкою.

2.2. Регулювання готівкового грошового обігу в позабанківській системі$

В умовах кризового стану економіки в Україні високими темпами збільшується грошова маса і в тому числі її готів$ковий компонент
(табл. 1).

Обіг депозитних грошей має рад переваг у порівнянні з обігом готівки. В країнах з ринковою економікою в останні десятиріччя спо­стерігається звуження сфери готівкового грошового обігу, що викликано успішним розвитком електронної системи розрахунків.

$Таблиця І

Структура грошової маси в Україні, млн. грн

(на кінець періоду)

$

$

Показники 1992 1993 1994 1995 1996 1997 июль 1998
Готів-ка
(гроші поза банками МО) 5 128 793 2623 4041 6132 6390
Темпи зростання до попередньо-го періоду, % 2560 620 331 154 152
Грошова маса (М2 до 1995 р., М3 з 1995 р.) 25 482 3216 6930 9364 12541 13458$
Темпи зростання до попереднього періоду, % 1928 667 215 135 134 47
Доля готівки в загальній грошовій масі, % 20 27 25 38 43 49 103

В Україні в умовах планово-централізованої $економіки існувало чітке розмежування грошового обороту на готівковий і безготівковий. З кінця 1997 р. Національний банк проводить політику лібералізації готівкових розрахунків між суб’єктами господарювання. Національний банк визначив основні принципи обороту готівки на підприємствах:

1. Підприємства зобов’язані зберігати свої кошти в установах банків.

2. Підприємства можуть зберігати готівку в своїй касі в межах ліміту залишку готівки в касі на кінець робочого дня, що встан$овлюється устано­вою банку.

3. Підприємства можуть здійснювати розрахунки між собою і з гро­мадянами як у безготівковій, так і у готівковій формі, як за рахунок коштів, одержаних в установі банку, так і за рахунок виручки від реа$лізації.

4. Підприємства можуть одержувати готівку з власних рахунків в ус­тановах банків на цілі, визначені у чеку, без подання обґрунтовуючих до­кументів.

5. Кошти та виплати, пов’язані з оплатою праці та виплатою диві­дендів, підприємства мають одержувати виключно з ка$с банків. (не за рахунок виручки).

Перевірки дотримання підприємствами касової дисципліни здійсню­ють різні державні контролюючі органи і комерційні банки.

6. НБУ встановлює єдині для всіх підприємств $правила ведення обліку касових операцій.

7. Видача кредитів підприємствам, як правило в безготівковій формі.

8. Перевірку дотримання касової дисципліни здійснюють органи Податкової служби, державного контрольно-ревізійного управління, Мін.Фін., фінансові органи, КБ.

2.3. Організація емісійно-касової роботи установах На$ціонального банку
України

Для виконання емісійної функції Національний банк створює резервні фонди банкнот і монет у Центральному сховищі. Ці фонди перебувають виключно у розпорядженні Національного банку. В регіональних управліннях НБУ запаси готівки зберігаються у сховищах і в оборотній касі, які створюються для забезпечення оперативного рег$улювання готівкового обігу в регіоні.егіональні управління наділяються правами самостійно розпоряджатися готівкою, яка зберігається в їх сховищах та в оборотній касі.

Регіональні управління здійснюють касове обслуговування комерційних банків на підставі договорів на платній основі. Підкріплення операційних кас установ$ комерційних банків та здача ними надлишків готівки
і зношених банкнот до оборотної каси регіональних управлінь НБУ
здійснюється за їх заявками з проведенням відповідних сум по кореспондентських рахунках.

2.4. Регулювання касової роботи в
установах комерційних банків.

Комерційні банки самостійно розпоряджаються готівкою, яка залучена їх установами. Ка$сові операції і касове обслуговування клієнтів вони здійснюють на основі відповідної ліцензії Національного банку України.
На комерційні банки покладається відповідальність за утримання готівки в об$ігу в належному стані та вилучення з обігу зношених, пошкоджених, фальшивих банкнот і монет. У зв’язку з цим установи комерційних банків
проводять повне перерахування, сортування та пакування готівки, яка надходить до їх кас, за вимогами, визначеними Національним банком.
Національний банк встановлює д$ля комерційних банків правила здійснення касових операцій для забезпечення належного рівня зберігання грошових коштів, затверджу$є вимоги до проектування і будівництва банків стосовно касового вузла і грошових сховищ, розробляє порядок організації охорони банків.

2.5. Прогнозування грошової емісії
та потреби в готівці

Головна мета прогнозування готівкової маси — визначення обсягу готівки, необхідного для нормального та безперебійного функціонування економіки. Прогнозування здійснюється з урахуванням основних напрямків
грошово-кредитної політики, показників соціально-економічного розвитку країни, прогнозних розрахунків балансу грошових доходів і витрат насе­л$ення і звітності про касові обороти.

Прогнози касових оборотів щоквартально складають установи ко­мерційних банків і Національного банку України за единою схемою (схема 1)

Схема 1

НАДХОДЖЕННЯ № символу

Надходження торговельної виручки 02

$

Надходження виручки в$ід усіх видів транспорту
05

Надходження квартирної плати і комунальних платежів 08

Надходження виручки видовищних підприємств
09

Надходження виручки підпр-в побутового обслуговування 11

Надходження на рахунки колективних сільськогосподарських підприємств 13

Надходження на рахунки за вкладами громадян
16

$

Надходження від підприємств зв’язку 17

Інші надходження (включаючи повернення заробітної плати) 32

Купівля готівки комерційними банками 37

Підкріплення оборотної каси з резервних фондів 38

ВИДАТКИ

Видачі на оплату праці, грошові виплати і заохочення, інші вип­ла$ти, що не входять до складу фонду оплати праці 40

Видачі на закупівлю сільськогосподарських продуктів 46

Видачі з рахунків колективних сільськогосподарських підприємств 47

Видачі на виплату пенсій, допомог і страхових відшкодувань 50

Видачі з рахунків за вкладами громадян 55

Видачі підкріплень підпр-вам зв’язку 59

Видачі на інші цілі 61

Продаж готівки комерційними банками 72

Перерахування з оборотної каси до $резервних фондів 73

Прогноз визн$ачає джерела й розмір надходжень готівки до кас бан­ків, цільове спрямування і розмір видач готівки із кас банку, розмір випус­ку грошей або їх вилучення з обігу.

Установи комерційних банків складають прогнози готівкового обігу на основі інформації, яку вони отримують від клієнтів (касові заявки, роз­рахунки надходження торговельної виручки тощо), а також на основі влас­ного аналізу стану економіки в поточному кварталі й очікуваних змін у на­ступному кварталі.

$Методи прогнозування надходжень і видач готівки по окремих стат­тях прогнозу розрізняються, що зумовлено різною економічною природою окремих статей. Основне джерело надходження готівки в каси банків — це торговельна виручка. За основу прогнозування надходження виручки бе­реться прогноз роздрібного товарообо$роту торговельних підприємств, що мають рахунки в даній установі банку, і відраховується виручка, що не інкасується, тобто не надійде у вигляді$ готівки в касу банку. Для визначен­ня сум видач на оплату праці за основу прогнозування береться загальна сума фонду оплати праці підприємств, що обслуговуються у даній установі, і відраховуються суми безготівкових перерахувань та утримань.

Установи комерційних банків подають прогнози касових оборотів регіональним управлінням НБУ. У свою чергу, регіональні управління складають прогноз касових оборотів по регіону на основі прогнозних і звітних матеріалів, які вони одержують від республіканських, обласних і міських ор$ганів виконавчої влади, а також враховуючи прогнози, надані комерційними банками. Установи НБУ здійснюють розпо$діл показників квартального прогнозного розрахунку за місяцями і подають його в Депар­тамент готівково-грошового обігу Національного банку України за місяць до початку прогнозованого кварталу.

Департамент складає квартальний прогноз касових оборотів в цілому по країні із щомісячним розподілом всіх показників по регіонах. Показники прогнозного розрахунку доводяться до регіональних управлінь НБУ, а останні доводять їх до комерційних банків.

3.$ КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВЕ
ОБСЛУГОВУВАННЯ КОМЕРЦІЙНИХ
БАНКІВ.

3.1. Кредитування (рефінансування)
комерційних банків

Центральний банк надає кредити комерційним банкам на емісійній основі, тобто в процесі кредитування (рефінансування) він емітує$ (створює) гроші (платіжні засоби обігу).

Найбільш поширені способи кредитування (рефінансування) комер­ційних банків:

— редисконтування векселів;

— ломбардний кредит (кредит під заставу цінних паперів);

$

— операції РЕПО (купівля у комерційних банків цінних паперів на умовах угоди про зворотний їх викуп).

Центральний банк встановлює певні вимоги до тих цінних паперів, які він використовує в процесі кредитування комерційних банків. Як пра­вило, це повинні бути або державні цінні папери, або першокласні комерційні векселі. Він визначає також умови надання кредиту: розмір про­центної ставки, ліміт (квоту) кредитування, строки надання кредиту, ч$астку покриття портфеля цінних паперів кредитом тощо. Обсяг і умови кредиту­вання комерційних банків змінюються залежно від основних напрямків грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк.

Для кожної країни характерні свої особливості встановлення кредит­них відносин центрального$ банку з комерційними банками.

Німецький федеральний банк досить активно кредитує комерційні банки. Найбільш поширена форма креди$тування — це операції РЕПО (37,7 % активів банку), на другому місці — редисконтування векселів (17,6% активів банку) і на третьому місці — надання ломбардних кредитів (1,6% активів банку), це найбільш дорогий для комерцій$них банків спосіб підвищення ліквідності (див. баланс цього банку на с. 5).

Інакше складаються кредитні відносини між федеральними резерв­ними банками і комерційними банками у США. Кредити надаються голов­ним чином під заставу цінних паперів і мають цільову спрямованість (регулюючий, сезонни$й і надзвичайний кредит). Частка кредитів в активах балансу федеральних резервних банків дуже незначна (менше 1 %). Крім того, з метою підвищення ліквідності комерційних банків федеральні ре­зервні банки використовують операції РЕПО. Цінні папери, куплені згідно з угодами РЕПО, займають у консолідованому балансі федеральних ре­зе$рвних банків близько 5 % активів (див. баланс цього банку на с. 6).

Згідно із Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національний банк може надавати кредити комерційним банкам на строк за домовленістю з ними і під заставу векселів і цінних паперів.

До середини 1994 р. НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав кредити тільки тим бан­кам(головним чином колишнім державним спеціалізованим $банкам), які брали зобов’язання вкладати отримані у кредит кошти в пріоритетні напрямки розвитку економіки.

З середини 1994 р. НБУ почав проводити кредитні аукціони. Мета проведення аукціонів — забезпечити рівний доступ для всіх комерційних банків до кредитів централь$ного банку. До участі в аукціонах допускаються комерційні банки, що працюють не менше одного року, виконують норму обов’язкового резервування, дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, своєчасно подають НБУ звітність і не мають $простроченої за­боргованості за кредитами НБУ.

При проведенні аукціону комерційні банки — потенційні позичаль­ники — направляють Аукціонному комітету заявки із зазначенням обсягу кредитів, який вони хотіли б отримати, і показником процентної ставки.

Заявки задовольняються в міру зниження запропонованої процентної ставки, починаючи з найвищої. Комерційні банки, чиї заявки задоволені, оформляють кредитний договір із регіональними управліннями НБУ. Важ­ливою умовою отримання кредиту є укладення д$оговору про забезпечення його поверненн$я (договір поруки або договір застави). Після оформлення кредитного договору регіональне управління НБУ перераховує гроші на ко­респондентський рахунок банку, що отримав кредит НБУ.

У 1995 р. НБУ проводив цільові кредитні аукціони. Кредити на цих аукціонах могли отрима$ти комерційні банки, які, у свою чергу, мали намір кредитувати підприємства, що здійснюють структурну перебудову, санацію виробництва і потребують державної підтримки.

Починаючи з 1996 р., НБУ надає комерційним банкам ломбардний кредит під забезпечення державними цінними паперами. Право на отри­мання ломбардного кредиту мають комерційні банки, діяльність яких відповідає певним вимогам (див. умови участі в кредитних аукціонах НБУ на с. 15). Кредит надається на строк до 10 днів. При цьому термін пога­шення цінних паперів, наданих у забезпечення кредиту, не повинен збігатися з терміно$м користування кредитом.

Заборгованість комерційного банку за кредитом не повинна переви­щувати 75 % вартості портфеля цінних паперів, що надані в забезпечення ломбардного кредиту. Процентна ставка, за якою НБУ видає ломбардний кр$едит, залежить від ситуації на грошовому ринку і, як правило, на кілька процентних пунктів перевищує офіційну облікову ставку НБУ.

Ломбардний кредит надається на підставі кредитного договору, що укладається між регіональним управлінням НБУ і комерційним банком. На період $користування кредитом державні цінні папери, надані в забезпечен­ня кредиту, блокуються в Депозитарії НБУ на окре$мому рахунку. Після по­гашення ломбардного кредиту і сплати процентів відбувається розблокування цінних паперів, і комерційному банку знову надається право вільного їх обігу.

У випадку відсутності або недостатності коштів на кореспондентсь­кому рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом і проценти за ним погашаються за рахунок коштів від реалізації Національним банком цінних паперів, що були надані в забезпечення кре­диту.

Формування в Україні повноцінного ринку держа$вних цінних па­перів дозволило Національному банку, починаючи з 1997 р., проводити рефінансування комерційних банків шляхом купівлі у них цінних паперів із обов’язковою умовою зворотного викупу цінних паперів комерційними банками у встановлений строк.

Національний банк наділений$ можливістю надавати комерційним банкам, які переведені у режим фінансового оздоровлення, стабілізаційний кредит. Кредит надасться з метою забез$печення платоспроможності й ліквідності банку і для підтримки заходів фінансового оздоровлення. Строк кредиту визначає Правління НБУ. Стабілізаційний кредит надасться тільки за умови його забезпечення заставою високоліквідних активів ко­мерційного банку або під гарантію ч$и поручительство інших фінансове стабільних банків.

У перспективі НБУ планує використовувати такий метод рефінан­сування комерційних банків, як редисконтування векселів за умови, що во­ни будуть мати не менше трьох підписів і строк погашення до шести місяців.

3.2. Організація міжбанківських розрахунків

Центральний банк несе відповідальність за ефективне і безперебійне функціонування платіжної системи країни, забезпечення мінімізації ризику в цій системі.

Виходячи з характеру платежів, які здійснює платіжна система, розрізняю$ть:

— с$истеми міжбанківських розрахунків;

— внутрішньобанківські платіжні системи;

— системи «клієнт-банк»;

— системи споживчих платежів, тобто системи масових платежів на­селення з використанням карток.

Системи міжбанківських розрахунків призначені для здійснення платіжних трансакцій між б$анками, що зумовлені виконанням платежів клієнтів банків або власних зобов’язань одного банку перед іншим. Систе­ми міжбанківських розрахунків різних країн можуть значно відрізнятися. В світі не існує єдиної платіжної моделі, але існують загальні принципи по­будови платіжної системи.

Залежно від характеру стосунків між учасниками платіжного проце­су розрізняють два основних методи здійснення розрахунків:

— з використанням двосторонніх коресп$ондентських рахунків;

— з використанням рахунків у центральному банку, який відіграє роль посередника у розрахунках.

За повнотою здійснення міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків: систему валових і систему клірингових розрахунків.

Система валових розрахунків (брутто, gross) пе$редбачає розрахунок за кожним платіжним документом (тобто за кожною трансакцією) окремо.

Система клірингових розрахунків (нетто, net) забезпечу$є накопичен­ня певного обсягу платіжних повідомлень, після чого виконується підраху­нок чистої нетто-позиції кожного з банків-учасників (виконується неттинг). Тобто, за платіжними документами, що стосуються одного учасника, вираховується різниця між сумами коштів, які цей банк отримує, та кош­тами, які він сплачує, і ця різниця може бути як дебетовою, так і кредито­вою. Саме $ці чисті нетто-позиції відображаються потім на рахунках банків-учасників.

Залежно від того, хто є власником системи міжбанківських розра­хунків, діють дві системи:

— система, якою центральний банк володіє, яку він обслуговує і в якій виконує розрахунки;

— система, що є власністю структур приватного сектора (банківських асоціацій або клірингових палат) і в якій центральному банку відводиться роль агента з остаточ$них розрахунків.

Обидві системи поєднує те, що остаточний розрахунок виконує цен­тральний банк.

Залежно від режиму функціонування кореспондентського рахунку розрізняють дві системи міжбанківських розрахунків:

— система розрахунків з наданням банком, який веде кореспон­дентський рахуно$к, кредиту-овердрафту;

— система розрахунків без надання банком, який веде кореспон­дентський рахунок, кредиту-овердрафту, тобто платежі здійснюються у ме­жах залишків коштів на кореспондентському рахунку.

За операційними параметрами електронних систем міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків:

— система пакетного режиму,$ коли платіжні документи обробляються періодично і групами (п$акетами файлів платіжних документів);

— система реального часу, коли платежі зараховуються на кореспон­дентські рахунки у міру їх надходження.

Згідно з нормативними актами Національного банку міжбанківські розрахунки на території України можуть здійснюватись

— через систему електронних платежів (СЕП) Національного банку України;

— внутрішньобанківську платіжну систему;

— прямі кореспондентські відносини між банками (за наявності д$оз­волу регіонального управління НБУ за місцем відкриття кореспондентсько­го рахунку).

Починаючи з 1994 р. основна форма міжбанківських розрахунків в Україні — це система електронних платежів через мережу розрахункових палат НБУ. Система забезпечує: — прискорення розрахунків між банками;

— підвищення рівня надійності розрахунків;

— посил$ення контрольної функції НБУ за станом кореспондентських рахунків комерційних банків;

— раціональне використання тимчасово вільних ресурсів банків то­що.

СЕП побудована як деревовидно-м$ережна структура (схема 2). На нижньому рівні СЕП містяться банки-учасники електронних розрахунків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат (РРП). РРП — це підрозділ регіонального управління Національного банку, який обслуговує банки-учасники СЕП відповідного регіону. На верхньому рівні СЕП знаходиться Центральна розрахункова палата (ЦРП), яка організу$є функціонування СЕП у цілому і керує роботою регіональних розрахункових палат.

Для участі в СЕП комерційний банк встановлює з регіональним управлінням НБУ кореспондентські відносини, тобто укладає угоду про відкриття кореспондентського рахунку. Коррахунки ведуться в електронній формі в регіональному управлінні НБУ. Одночасно з відкриттям ко$респон­дентського рахунку комерційному банку-учаснику СЕП відкривається технічний кореспондентський рахунок в РРП, через який безпосередньо здійснюються міжбанківські розрахунки.

СЕП пропонує різні способи взаєм$одії головного банку з його філіями при виконанні міжбанківських розрахунків. Ці способи отримали назву «моделей обслуговування консолідованого коррахунку в СЕП» (схеми 3 — 9). При розробці моделей враховували, що банки своїми філіями$ повинні керувати:

— у масштабі всієї країни;

— якомога докладніше;

— за допомогою засобів СЕП;

— за дворівневою структурою.

Основні характеристики міжбанківських розрахунків на основі СЕП

СЕП — централізована система міжбанківських розрахунків типу «брутто», що є власністю НБУ.

$

СЕП працює без надання Національним банком кредиту овердрафту, тобто платежі здійснюються в межах залишків коштів на коррахунках ко­мерційних банків.

СЕП забезпечує розрахунки між банківськими установами в національній валюті України і в найбільш уживаних іноземних валютах.

СЕП базується на повністю безпаперовій технології. Основним ре­жимом роботи є обмін електронними платіжними документами та службо­вими повідомленнями за допомогою засо$бів електронної пошти НБУ.

Ініціатива проведення трансакцій у СЕП належить банку, який дебе­тує власний рахунок. Виходячи з$ цього, основним типом платіжних доку­ментів, що використовується в розрахунках, є кредитові документи, тобто платіжні доручення. Платіжні трансакції в СЕП є безвідкличними. СЕП заснована на пакетному способі передачі інформації. Послуги системи електронних міжбанківських розрахунків платні. Основні кількісні показники СЕП за станом на середину 1997 р.:

— навант$аження СЕП — 250 — 350 тисяч платіжних документів упро­довж дня;

— кількість банківських установ-абонентів — приблизно 2450;

— термін проходження платіжних документів від платника до одер­жувача — від 10 хвилин до 2 годин; — суми платежів необмежені. Доларовий еквівалент суми платежів

—від 0,1 долара до 100 млн. доларів; — кошти обертаються в системі від 3 до 7 разів на день. Основні тенденції, що притаманні$ діючій системі міжбанківських розрахунків:

— концентрація грошових коштів на консолідованих коррахунках го­л$овних банків (юридичних осіб); — проведення більш жорсткої політики головного банку щодо своїх філій у сфері міжбанківських розрахунків;

— централізація обробки платіжних документів у ЦРП НБУ та розра­хункових центрах великих комерційних банків; — поступове збільшення кількості й обсягів плат$іжних трансакцій. У перспективі прогнозується впровадження системи термінових пе­реказів крупними сумами в реальному часі (Кеаі Тіте Стояв 8ей1етепі),

яка вже широко використовується в країнах з розвинутою ринковою еко­номікою (табл. 2).

Таблиця 2

4. РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАГЛЯД

4.1. Необх$ідність і задачі
банківського регулювання та нагляду

В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайно великі мож­ливості впливати на здійснювані в Україні економічні процеси як позитивно, так і негативно, що зумовл$ює необхідність регламентації їх діяльності.

Держава в особі центрального банку покликана забезпечувати стабільність грошового обігу і національної валюти, що неможливо без ре­гулювання діяльності банк$ів, а саме без обмеження здатності банків створювати гроші.

Банки — це довірчі установи. Суспільство розглядає виконання дер­жавою функції банківського регулювання та нагляду як свого роду гарантію збереження банківських вкладів.

Банки відіграють ключову роль в економіці і в той самий час їм при­таманна підвищена фінансова вразливість (низька частка капіталу, за­лежність $від банківських ризиків), що зумовлює необхідність прийняття державою заходів стосовно банківського регулювання та нагляду.

Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні інститути, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільне корисні й необхідні функції, що ро­бить регулювання та нагляд за їх діяльністю обгрунтованим$ і необхідним завданням держави. Основні задачі банківського регулювання й нагляду:

— забезпечення стабільності та надійності банківської системи;

— захист $інтересів вкладників банків; — створення конкурентного середовища у банківському секторі;

— забезпечення відкритості політики і діяльності банківського сектора. Необхідність банківського регулювання та нагляду в умовах ринко­вої економіки ні в якому разі не означає виключення саморегуляції банківського сектора через ринкові механізми.

В умовах транс$формації економіки в Україні реформується бан­ківська система і одним із найважливіших компонентів цього процесу є створення системи пруденційного банківського регулювання та нагляду.

4.2. Організація системи
банківського регулювання та нагляду

Практика банківського регулювання й нагляду в розвинутих країнах характеризується різноманітністю установ та органів,$ що уповноважені державою займатись цією діяльністю.

У більшості ринкових економік законодавчі та нормативні акти, що регламентують діяльність центрального банку, поклада$ють на нього функцію регулювання. Що стосується наглядової функції, то її, окрім цен­трального банку, можуть виконувати спеціальні установи, створені під оги­дою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту.

Дуже важливо, щоб регулятивно-наглядові органи мали всі не­обхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними задач і щоб ці повноваження були передбачені на законодавчому рівні.

В Україні згідно із законом «Про банки й банківську діяльність» функц$ії банківського регулювання та нагляду здійснює Національний банк України. Що стосується регулятивної фун$кції, то її виконують різні депар­таменти центрального апарату Національного банку. Для здійснення нагля­ду за діяльністю банків у центральному апараті Національного банку ство­рена служба нагляду, що складається з Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків, департаментів та управління, а саме:

— департамент р$еєстрації та ліцензування банків;

— департамент безвиїзного нагляду;

— департамент інспектування банків;

— департамент з питань роботи з проблемними банками;

— управління координації з питань банківського нагляду. На рівні регіональних управлі$нь Національного банку створені відповідні підрозділи.

4.3. Основні напрямки регулювання
банківської діяльності в Україні

Національний банк України, спираючись на законодавчу базу й світовий банківський досвід, зокрема рекомендації Базельського комітету з банківського нагляду, визначає декілька основних напрямків регулювання діяльності банків.

1. Порядок реєстрації банків у Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Ство­рення й реєстрація к$омерційних банків в Укра$їні регулюються Положенням про створення і реєстрацію комерційних банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 27 березня 1996 р. № 77. Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за участю інозем­ного капіталу, приймає Правління Національного банку України, а комерційного банку, створеного за у$частю вітчизняного капіталу, — Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

2. Порядок надання банкам ліцензій на здійснення банківської діяльності. Ліцензування банків регулюється Положенням про порядок ліцензування банків в Україні, затвердженим постановою Правління Національно$го банку від 27 березня 1996 р. № 77. Комерційні банки мають право здійснювати банківські операції тільки після отримання відповідної ліцензії Національного банку.

3. Правила, що регламентують діяльність банків у вигляді інструкцій, положень, рекомендацій, наприклад Інструкція НБУ «Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України», Поло­ження про кредитування тощо.

4. Принципи й стандарти бухгалтерського обліку та звітності в банках. З початку 1998 р. у банк$івській системі України запроваджено облік і звітність за міжнародними стандартами (МСБО).

5. Економічні нормативи, що регламентують діяльність ко­мерційних банків і порядок контролю за їх дотриманням (див. підрозд. 4.4).

6. Методи банківського нагляду, порядок визначення рейтингової оцінки діяльності банків, а також форми наглядового реагування, тобто впливу на банки ($див. підрозд. 4.5).

7. Порядок страхування банківських ризиків. Згідно з вимогами Національного банку України комерційні банки зобов’язані створювати страховий резерв (загальний та спе$ціальний) для відшкодування можливих збитків, що виникають в результаті кредитної діяльності. Розмір страхово­го резерву визначається загальною сумою всіх позичок (за деяким винят­ком), кваліфікованих за ступенем ризику та зважених на коефіцієнти ризи­ку (табл. 3, 4).$ Страховий резерв використовується на покриття безнадійної кредитної заборгованості.

Таблиця 4

Створення резерву для ввдшкодування можливих витрат за позиками комерційних банків

Група кредитів Рівень резерву (ступін ризику)

Стандартні кредити

Кредити під контролем$

Субстандартні кредити

Сумнівні кредити

Безнадійні кредити

$2%

5%

20%

50%

100%

8. Порядок гарантування (страхування) банківських депозитів (див. підрозд. 4.6).

9. Механізм реорганізації та ліквідації банків. Реорганізація ко­мерційного банку може бути здійснена:

— за ініціативою акціонерів комерційного банку;

— за рішенням Правління Національного банку України;

— за рішенням Арбітражного суду.

Нормативні документи НБУ передбачають такі форми реорганіза$ції банку: злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення. Рішення про ліквідацію комерційного банку приймає Правління Націо­нального бан$ку України. Постановою Правління відкликається ліцензія на право здійснення всіх банківських операцій, призначається ліквідатор (ліквідаційна комісія), а також припиняються повноваження правління, ра­ди комерційного банку і його загальних зборів. На підставі$ рішення Національного банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить реор­ганізацію комерційного банку або його продаж. Ліквідація комерційного банку вважається завершеною з моменту внесення запису про це до Рес­публіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

4.4.$ Економічні нормативи, що
регламентують діяльність омерційних банків

Національний банк України встановив для комерційних банків обов’язкові економічні нормативи, що поділяються на три групи.

І. Економічні нормативи, що
регламентують капітальну базу банків

Показники Нормативне значення
Н1— мінімальна величина капіталу банку

Не менше ніж

2 млн. ЕКЮ на 01.04.98 р.

3 млн. ЕКЮ на$ 01.04.99 р.

Н2 — мінімальна величина статутног$о капіталу банку Не менше ніж 1 млн. ЕКЮ

Н3— показник платоспроможності

К/А*ризик

Не менше ніж 8 %

Н4— показник достатності капіталу

К/За

Не менше ніж 4 %

Залежно від дотримання нормативів капітальної бази, додержання порядку і строків формування резерву на покриття кредитного ризику Національний банк поділяє комерц$ійні банки на 3 категорії капіталу і ре­комендує комерційним банкам здійснювати розподіл капіталу відповідно до встановленої їм категорії. Для тих банків, які своєчасно не сформують капітал згідно з $обов’язковими нормативами. Національний банк розробив механізм нарощування капітальної бази.

За сумою сплачених статутних фондів на початок 1998 р. комерційні банки України поділяються на такі групи:

5 млн. ЕКЮ і більше — 24 банки

3 — 5 млн. ЕКЮ — 27 банків

2 — 3 млн. ЕКЮ — 12 банків

1 — 2 млн. ЕКЮ — 36 банків

ІІ. Економічні нормативи, що регламентують ліквідну позицію комерційних банків

По$казники Нормативне значення
Н5 — показник миттєвої ліквідності (К+Кр)/(Рп+Пр) Не менше ніж 15 %, з 01.01.99 р.—20%
Нб — показник загальної ліквідності А/З Не менше ніж 100 %
Н7 — показник співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку Ва/Рл Не менше ніж$ 15 «/в, з 01.01.99 р.—20 %
Н8 — максимальний розмір ризику на одного по­зича$льника Не більше ніж 25 %
Н9 — норматив «великих» кредитних ризиків Не більше 8-кратного розміру капіталу
Н10 — норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсай$деру Не більше ніж 5 %
Н11 — норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, нада­них інсайдерам Не більше ніж 40 %
Н12 — норматив максимального розміру наданих міжбанківських позик Мб/К Не більше ніж 2СР%
Н13 — норматив рефінансування Мб0+Цк/К Не більше ніж 300 %
Н14 — норматив інвестування Кін К+$ЦП+Ва Не більше ніж 50 % Коп.
Н15— норматив загальної відкритої валютної по­зиції банку Вп/К Не більше ніж 40 %, з 01.07.98 р. — 30 % з 01.10.98 р. — 20 %
Н16 — норматив відкритої валютної позиції у вільно конв$ертованій валюті Він/К Не більше ніж 20 %, з 01.07.98 р. — 15 % з 01.10.98 р. — 10 %
Н17— норматив відкритої валютної позиції в неконвертованій валюті Вн/К

Не більше ніж 10 %,

з 01.07.98 р.—5%

Н18 — норматив відкритої валютної п$озиції у всіх банківських металах

Вм/К

Не більше ніж 10% ^ ^

Контроль за дотриманням комерційними банками встановлених еко­номічних нормативів здійснюють відділи нагляду обласних у$правлінь і Де­партамент безвиїзного нагляду Національного банку України. За порушен­ня економічних нормативів Національний банк вживає заходів впливу згідно з Інструкцією «Про порядок регулювання та аналіз діяльності ко­мерційних банків» та Положенням про застосування НБУ заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства.

4.5. Банківський нагляд: методи проведення та заходи впливу

$

Нагляд за діяльністю банків НБУ та його установи традиційно здійснюють за допомогою двох методів:

— безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд;

— виїзне інспектування банків.

Безвиїз$ний нагляд — це дистанційний моніторинг діяльності окре­мих банків і банківської системи в цілому, а також застосування наглядо­вими органами певних заходів з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків. Безвиїзний нагляд грунтується на аналізі звітності, що подасться органам банківського нагляду на регулярн$ій основі і дає їм можливість відстежувати фінансовий стан банків.

Безвиїзний нагляд використовується як система раннього застере­ження, що дозволяє наглядовим органам приймати рішення про застосу­вання до банків коригуючих заходів до загострення ситуації або до прове­дення інспекційної перевірки на місці.

Інспекційні перевірки банків на місцях повинні проводитися кваліфікованими спеціалістами банківського нагляду, які здатні оцінити ступінь ризикі$в, на які наражається той чи інший банк, і визначити якість управління цими ризиками. Інспектування дозволяє органам банківського нагляду відстежувати такі аспекти діяльност$і банків:

— достовірність звітності;

— дотримання законів і нормативних актів;

— надійність управління банком;

— стійкість фінансового стану банку.

Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзно$го нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнюючими.

Економічний аналіз діяльності банків дозволяє наглядовим органам визначити в процесі нагляду узагальн$юючу (рейтингову) оцінку фінансо­вого стану комерційного банку. При визначенні необхідно використовувати стандартизовану систему, за допомогою якої всі банки можна розглядати під єдиним кутом зору. Такою системою є загальновідома система САМЕЬ. Рейгингову оцінку визначають департаменти безвиїзного нагляду (попе­редній рейтинг) та інспектування Національного банку України, а також відповідні підрозділи регіональних управлінь НБУ.

Департамент безвиїзного нагляду на основі аналізу звітності ко­мерц$ійного банку формує «попередній» рейтинг. Якщо ця оцінка становить «3», «4» і «5» і при цьому банк не знаходиться в режимі фінансового оздо­ровлення, ліквідації, банкрутства або припинення діяльності, він підлягає терміновому інспектуванню. Якщо банк знах$одиться в одному із наведених режимів, нагляд за його діяльністю буде здійснювати департамент з питань роботи з проблемними банками та відповідні підрозділи регіональних управлінь НБУ.

Система рейтингу банків включає визначення таких показників: — достатність капіталу;

— якість активів;

— якість управління;

— дохідність;

— ліквідні$сть. Сукупний рейтинг банку визначається таким чином:

— за кожним із наведених показників нараховуються бали від 1 (сильний) — до 5 (незадовільний);

— бали підсумовуються і діляться на п’ять для визначення сукупної рейтингової оцінки.

Сукупний рейтинг ха$рактеризує загальний фінансовий стан банку: «сильний», «задовільний», «посередній», «граничний», «незадовільний». Національний банк України н$а основі аналізу діяльності банку, враховуючи його рейтинг, визначає, в якому режимі працюватиме банк:

— у звичайному режимі згідно з отриманою ліцензією;

— у режимі фінансового оздоровлення;

— в особливому режимі фінансового оздоровлення;

— в режимі призупинення діяльності, коли вирішується питання про йог$о реорганізацію або ліквідацію.

До комерційних банків, які порушують банківське законодавство, Національний банк вживає заходів впливу. Вибір таких заходів впливу проводиться з урахуванням:

— характеру допущених комерційним банком порушень;

— причин, які зумовили виникнення виявлених порушень;

— загального фінансового стану комерційного банку;

— значущості комерц$ійного банку на ринку послуг. Заходи впливу до комерційних банків:

1) непримусові — лист із зобов’язанням; письмове попередження;

2) примусові — підвищення норми обов’язкових резервів; відкли­кання ліцензії на здійснення окремих або$ всіх банківських операцій; усу­нення керівництва комерційного банку від управління; призначення тимча­сової адміністрації для управління банком; стягнення за рішенням суду штрафу в розмірі неправомірно отриманого доход$у; ліквідація банку;

3) переведення комерційного банку в режим фінансового оздоров­лення представляє систему непримусових та примусових заходів, спрямо­ваних на усунення порушень у діяльності банку, які призвели його до збит­кової діяльності або скрутного фінансового стану.

Підставою для переведення комерційного банку у режим фінан­сового оздоровлення є віднесення банку до категорії проблемних, відсутність необхідного рівня капіталу, порушення банківського законодав­ства. Переведення здійснюється відповідно до пос$танови Правління Національного банку України.

Комерційний банк розробляє програму фінансового оздоровлення і надає п регіональному управлінню НБУ, яке, у свою чергу, проводить її ек­спертиз$у і разом із своїми висновками подає відповідному департаменту системи банківського нагляду України. Зміст програми фінансового оздоровлення:

— аналіз причин, які спричинили погіршення фінансового стану та збиткову діяльність комерційног$о банку;

— конкретні заходи фінансового оздоровлення із зазначенням термі­нів їх виконання та розрахунок економічного ефекту від їх упровадження;

— прогнозні показники діяльності банку після вживання заходів фінансового оздоровлення;

— кошторис витрат щоквартально в цілому по банку та з розподілом по філіях.

У разі поліпшення фінансового стану банк переводиться у загальний режим роботи згідно з пост$ановою Правління Національного банку. В разі погіршення ситуації в банку під час дії режиму фінансового оздоровлення (максимальний термін 12 місяців) Правління НБУ може прийняти рішення про переведення банку на особливий режим контролю за його діяльністю з боку відповідальн$их виконавців регіонального управління НБУ.

Банку, що працює в режимі фінансового оздоровлення, заборо­няється займатися окремими банківськими операціями (наприклад, залу­ченням вкладів фізичних осіб), в той самий час для підтримки такого банку НБУ може надати стабілізаційну позику.

Якщо протягом встановленого строку фінансовий стан банку не поліпшиться. Правління На$ціонального банку приймає рішення про відміну режиму фінансового оздоровлення та про призупинення діяльності банку.

4.6. Створення системи гарантування депозитів

В останні роки в Україні розробляється проект закону «Про гаранту­вання вкладів фізичних осіб». Цілі створення системи гарантуван$ня (стра­хування) депозитів:

— захист економічних інтересів вкладників банків;

— підтримка стабільності банківської систем$и;

— стимулювання заощаджень, необхідних для інвестицій у реальний сектор економіки.

У світовій практиці діють дві системи гарантування депозитів:

— американська система (державна система, використовує різні засо­би вирішення проблемних ситуацій у банківській сфері, виконує наглядові функції, фінансове підтримується державою, більшість банків країни є учасниками цієї системи);

— німецька система (недержавна систе$ма, характерна обмеженістю або відсутністю формування страхового фонду, діє за принципом доб­ровільної участі банків у $системі).

У країнах Європейської співдружності реалізується програма запро­вадження уніфікованих засобів гарантування депозитів. Директивою ЄС від 30 травня 1994 р. «Про програму гарантування депозитів» передбачені такі положення:

— кожна країна, яка є членом ЄС, повинна мати одну або декілька програм гарантування депозитів;

— участь у програмі гарантування д$епозитів є обов’язковою для всіх кредитних інститутів;

— кредитні інститути, які не є членами програми гарантування депо­зитів, не мають права приймати депозити;

— мінімальний рівень покриття встановлений у розмірі 20 000 ЕКЮ на одного вкладника;

— програ$ма гарантування депозитів вступає в дію, коли депозити стають недоступними.

В Україні банки до прийняття закону про страхування (гаранту­вання) депозитів зобов’язані по депозитах фізичних осіб (у розмірі 15 %) створювати обов’язкові резерви шляхом придбання облігацій внутрішньої державної позики з подальшим їх блокуванням у Депозитарії НБУ.

5. КРЕДИТНО-РОЗРАХ$УНКОВЕ
ОБСЛУГОВУВАННЯ УРЯДУ

5.1. Касове виконання державного
бюджету

Центральні банки, виступаючи в ролі банкіра й радника уряду з фінансових питань, як правило, ведуть рахунки державних установ і відомств (міністерства фінансів, казначейства), акумулюючи фінансові надходження та здійснюючи платежі за дорученням власників коштів. Світовий досвід д$оводить, що центральні банки відіграють помітну роль в організації і здійсненні касового виконання державного бюджету.

В Україні згідно із Законом «Про банки й банківську діяльність» ка­сове ви$конання державного бюджету організовує Національний банк Ук­раїни.

До середини 1993 р. в Україні діяла банківська система виконання державного бюджету, що перейшла у спадок від СРСР із його цен­тралізованою економ$ікою та однорівневою банківською системою. Вико­нання державного бюджету трутувалося на принципі авансування витрат на кредитній основі. З другої половини 1993 р. фінансування витрат державного бюджету стало здійснюватись у межах доходів, що реально надійшли до державного бюджету, а також$ за рахунок кредитів, наданих Національним банком Міністерству фінансів.

Щоб поліпшити управління державними фінансами. Президент Ук­раїни у 1995 р. підписав Указ «Про державне казначейство». Основні зав­дання цього відомства$: організація виконання державного бюджету і дер­жавних позабюджетних фондів, контроль за використанням бюджетних коштів, а також облік касового виконання бюджету і складання відповідної звітності.

У 1997 р. Кабінет Міністрів і Національний банк України прийняли спільну постанову, яка передбачає поетапне запровадження в Україні ка­значейської системи виконання державного бю$джету. На першому етапі, починаючи з 1997 р., поступово запроваджується касове виконання дер­жавного бюджету через територіальні органи Державного казначейства за видатками. На другому етапі передбачається поступове запровадження ка­сового виконання державного бюджету через казначейську систему за до­ходами. (Проблема створення бюджетного банка)

Щоб підвищити надійність зберігання бюджетних коштів та посили­ти контроль за їх рухом і використанням К$абінет Міністрів і Національний банк України визначають коло комерційних банків, уповноважених здій­снювати касове виконання державного бюджету і державних позабюджет­них фондів. З Національним $банком і уповноваженими комерційними бан­ками головне управління Державного казначейства укладає угоди на здійснення відповідних розрахунково-касових операцій.

Через уповноважені банки кошти державного бюджету акумулюють­ся на централізованому доходному рахун$ку Головного управління Держав­ного казначейства України в ОПЕРУ Національного банку. Потім, згідно з розподілом бюджетних коштів, який здійснюють головні розпорядники (міністерства, відомства). Головне управління Казначейства переказує кошти своїм територіальним управлінням, щоб забезпечити фінансування видатків державного бюджету. Фінансування та оплату витра$т розпоряд­ників коштів (бюджетних установ і організацій) здійснюють безпосередньо територіальні управління Казначейства з єдиного казначейсь$кого рахунку, відкритого в уповноваженому комерційному банку.

5.2. Кредитування уряду й
обслуговування державного боргу

У країнах з розвинутою ринковою економікою кредитні відносини Центрального банку з урядом складаються по-різному. Так, у США Цен­тральний банк безпосередньо не кредитує уряд і не $купує державні цінні папери безпосередньо у емітента на первинному ринку. Німецький федеральний банк може надавати кредити уряду федерації, але в обмеженій сумі. Банк Японії згідно з законом про банк може надавати незабезпечені кредити уряду і займатися андеррайтингом державних позик.

Згідно з Законом України «Про банки й банків$ську діяльність» Національному банку забороняється фінансування дефіциту державного бюджету. Але за рішенням Верховної Ради України Національний банк може надавати Міністерству фінансів України кредит на загальних умовах.

До 1996 р. кредити Національного банку були майже еди$ним джере­лом покриття дефіциту державного бюджету. Обсяг емісійних кредитів Національного банку уряду України передбачався в Законі про державний бюджет на відповідний рік. На 1998 р. не планується використання кре­дитів НБУ для покриття дефіциту державного бюджету.

Згідно з законопроектом «Про Національний банк України» цен­тральному банку забороняєт$ься надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету Ук­раїни. Операції з купівлі та продажу цінних паперів Національному банку дозволяється проводити тільки на вторинному ринку.

В загальній сумі вимог Національного банку основне місце займають вимоги до уряду (табл. 5). В умовах дефіциту державного бюджету і недос­татності внутрішніх і зовнішніх джерел для його по$криття Національний банк України в деяких випадках здійснює операції з торгівліОВДП на пер­винному ринку, виступаючи таким чином у ролі кредитора уряду.

Відповідно до діючого законодавства Національний банк зд$ійснює обслуговування державного борту.

Національний банк України виконує функцію генерального агента Міністерства фінансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої державної позики та проведення платежів за ними.

Національний банк України організує продаж об$лігацій на первин­ному ринку в формі аукціонів, а також шляхом продажу за фіксованими цінами (табл. 7). Покупцями облігацій на торгах, що проводяться Націона­льним банком, виступають комерційні банки та їх філії. Банкам надасться право купувати облігації за рахунок власних і залучених коштів, а також за рахунок коштів клієнтів за їх дорученням. Операції нере$зидентів на ринку облігацій обслуговують уповноважені комерційні банки, які уклали від­повідні договори з Національним банком України.

Рішення про час, місце й форму проведення торгів, обсяги та умови розміщення облігацій приймається Міністерством фінансів України за по­годженням з НБУ в межах загальної суми емісії, визначеної Кабінетом Міністрів. Розміщення облігацій здійснюється у вигляді електронних торгів з ви$користанням телекомунікаційної мережі передачі даних. Учасники тор­гів подають заявки на придбання облігацій Національному банку. Міністер­ство фінансів на основі аналізу пропозицій з придбання облігацій визначає ціну відсі$кання. За результатами проведення торгів Національний банк надсилає учасникам офіційне повідомлення про результати аукціонів. Ви­конуючи функції платіжного агента уряду, НБУ здійснює кон$троль за над­ходженням коштів від учасників торгів і організує перерахування коштів до доходної частини Державного бюджету.

Облік прав власності за облігаціями здійснюється у депозитарії, який створено у Національному банку, на спеціальних рахунках депозитар­ного обліку. Депонентами депозитарія НБУ в даний час виступають уста­нови банківської системи. Депозитарій обслуговує$ розміщення, укладання угод купівлі-продажу на вторинному ринку та погашення облігацій у сис­темі електронного обігу цінних паперів.

Національний банк здійснює розрахунки з погашення облігацій та сплати доходу на підставі платіжного доручення Державного казначейства.

Національний банк$ виконує функції контролюючого органу на ринку облігацій внутрішньої державної позики.

Національний банк приймає участь у процесі обслуговування дер­жавного зовнішнього боргу. Загальний зовнішній б$орг країни складається з державного зовнішнього боргу і приватного, негарантованого державою, зовнішнього боргу. До складу державного зовнішнього боргу входять:

— прямий державний зовнішній борг;

— умовний державний зовнішній борг (гарантований державою).

Загальний зовнішній довгостроковий борг України За станом на 31.12.97 р.

Згідно з чинним законодавством України функції управління та об­слуговування зовнішнього державного боргу покладені на Міністерство фінансів України. Національний б$анк України в процесі обслуговування зовнішнього державного боргу виконує функції платіжного агента Уряду України, але його роль цим не$ обмежується.

З метою задоволення поточних потреб в іноземній валюті для вико­нання зовнішніх фінансових зобов’язань НБУ організує на території Ук­раїни купівлю-продаж конвертованих валют за гривню.

Національний банк України виступає розпорядником кредитів, от­риманих від Міжнародного валютного фонду. У 1994 $- 1997 рр. Україна одержувала кошти кредитів «STF» та «Stand-by». За умовами МВФ надані фінансові ресурси використовуються для збільшення валютних резервів НБУ з метою підтримки курсу національної грошової одиниці і фінан­сування дефіциту платіжного балансу. Уряд України веде переговори з Міжнародн$им валютним фондом про надання Україні кредиту розширено­го фінансування (EFF). Обслуговування державного зовнішнього боргу в частині зобов’язань щодо повернення валютних коштів, отриманих від Міжнародного валютного фонду, здійснюється за рахунок коштів НБУ.

На Національний банк України покладена відповідальність за скла­дання платіжного балансу. Платіжний баланс — це структура макроеко­номічних показни$ків, яка відображає результати зовнішньоекономічної діяльності держави за відповідний період часу та$ джерела її фінансування. У платіжному балансі фіксуються всі операції між резидентами та нерези­дентами держави, при яких потоки товарів та капіталів перетинають кор­дон економічної території України.

На Національний банк України покладена відповідальність за моніто­ринг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості України і за по­дання Світовому банку звітності стосовно з$агального зовнішнього боргу країни.

6. ГРОШОВО-КРЕДИТНА
ПОЛІТИКА ТА ІНСТРУМЕНТИ ЇЇ
РЕАЛІЗАЦІЇ

6.1. Суть і цілі грошово-кредитної
політики

У XX ст. формується система державного регулювання економіки і, зокрема, така важлива складова її части$на, як грошово-кредитна політика.

Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов’язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного$ суб’єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні її основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами за­конодавчої і виконавчої влади (табл. 8).

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення ії стратегії і тактики. Стратегія політики полягає:

— у виборі цілей;

$

— встановленні певної ієрархії цілей;

— визначенні параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення постав­лених цілей. Цілі грошов$о-кредитної політики можна згрупувати таким чином:

— кінцеві;

— проміжні;

— оперативні.

Через те, що грошово-кредитна політика є одним із напрямків за­гальнодержавної економічної політики, її кінцеві цілі виступають як части­на глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими ор­ганами влади. Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики — це:$

— економічне зростання;

— висока зайнятість населення;

— стабільність цін у державі;

— рівновага платіжного балансу.

Центральний банк як орган державного регулювання, основне завдання якого полягає у забезпеч$енні сталості національної грошової оди­ниці, спрямовує свою грошову-кредитну політику, в першу чергу, на забез­печення стабільн$ості цін і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від уз­годженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загально­державної економічної політики.

Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тим, що інстру­менти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, полі$тика рефінансування, політика обов’язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки звичайно вибирають досягнення певних змін обсягу гро­шової маси МЗ (або окремих її агрегатів), або певних змін у рівні процент­ної ставки. Ці орієн$тири напряму пов’язані із досягненням кінцевої мети. Спрямованість і параметри проміжних цілей залежать від конкретної мак­роекономічної ситуації в країні, зокрема від характеру розвитку еко­номічного циклу.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового$ орієн­тиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних зв’язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засобу нагромадження, а інколи — й засобу платежу. За цих умов держава в особі Центрального банку, $здійснюючи вплив на обмінний курс грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоеко­номічну сферу діяльності, але й на внутрішньоекономічні показники. Гро­шово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних ц$ілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролюва­ти. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (гро­шову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза$ банківською системою і резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов’язана з бюджетною, податко­вою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює еко­номіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія дер­жавних боргових зобов’язань чинить тиск на грошовий ринок, зв’язує час­тину грошової маси і спричиняє підвищення процентної$ ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний бан$к одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або про­даж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу авто­матично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким $чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп інфляції) $передбачає не­обхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з інши­ми напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з на­прямками кон’юнктурної політики.

Місце й роль грошово-кредитної політики у системі державного ре­гулювання економіки по-різному визначають представники різних еко­номічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них — монетаристської і кейнсіанської.

Національний банк України як центральний банк держави щорічно розробляє проект основних на$прямків грошово-кредитної політики, які за­тверджуються Верховною Радою України.

Ці напрямки передбачають:

— аналіз і прогноз розвитку макроекономічної ситуації в Україні;

— основні завдання грошово-кредитної політики;

— цільові орієнтири грошо$во-кредитної політики;

— інструменти регулювання грошово-кредитного ринку. Параметри основних монетарних показників НБУ наведені в табл. 9. Грошово-кредитна політика Національного банку України на пер­спективу націлена на забезпечення внутрішньої і зовнішньої сталості гривні, досягнення фінансової стабілізації і створення на цій ос$нові спри­ятливих умов для здійснення позитивних структурних зрушень в економіці, а також для$ вирішення важливих соціальних проблем.

6.2. Інструменти реалізації грошово-
кредитної політики

У своєму розпорядженні центральні банки країн з ринковою еконо­мікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного ре­гулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічн$ого розвитку країни, ступеня відкритості еко­номіки, традицій, конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів (засобів): адміністративного впливу та економічного впливу. Інструменти першої групи мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходя$ть з центрального банку і спрямо­вані на обмеження свободи діяльності суб’єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків. Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведі$нку суб’єктів ринку у напрямку, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредит­ний ринок звичайно відносять політику обов’язкових резервних вимог, політику рефінансування (процентну), політику в$ідкритого ринку.

Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифі­кувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виді­лити інструменти загальної спрямованості, тобто ті, що впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, і селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб’єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти, як прави$ло, використовуються для адміністратив­ного впливу на ринок. До таких інструментів відносять:

— селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;

— встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;

— регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді $встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;

— обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;

— залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.

Вибір інструментів гр$ошово-кредитної політики і спрямованість їх використання залежать від ринкової кон’юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності, інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує о$фіційну процентну ставку, скорочує норму обов’язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку в ролі покупця цінних паперів і, та­ким чином, пропонує більш льготні умови для кредитування реального сек­тора економіки. І навпаки, в період наростання інфляційних процесів цен­тральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредитної рестрикції).

6.2.1. Політика ре$фінансування

Політика рефінансування реалізується центральними банками двома шляхами:

— зміною обсягів і умов рефінансування комерційних банків;

— зміною офіційної процентної ставки рефінансування (процентна політика).

Національний банк України поступово збільшує обсяг рефінансуван­ня комерційних банків (табл. $2), запроваджує нові методи рефінансування, зокрема проведення операцій РЕПО (табл. II), створює для комерційних банків однакові умови для користування централізованими кредитами.

При визначенні процентної політики центральний банк враховує ряд факторів:

— рів$ень інфляції;

— процентні ставки на міжбанківському ринку;

— процентні ставки комерційних банків за кредитами$ і депозитами на небанківському ринку;

— доходність державних цінних паперів;

— динаміку обмінного курсу національної грошової одиниці;

— стан ліквідності комерційних банків тощо. До середини 1994 р. офіційна процентна ставка НБУ залишалась від’ємною, тобто вона була нижче рівня інфляції. З другої половини 1994 р. НБУ взяв курс на встановлення позитивної процентної ставки. У 1995 -1997 рр. Національному банку $вдалося забезпечити стримування темпів зростання інфляції і відповідного зниження офіційної процентної ставки (табл.10).

Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої ком$ерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку. Резервування частини коштів банків спрямовано головним чином на обмеження їх можливості збільшувати грошову масу в процесі д$епозитно-кредитної емісії.

Норма резервних вимог є важливою компонентою грошового муль­типлікатора. Залежність обсягу грошової маси від рівня норми резервних вимог простежується у формулі, що визначає пропозицію грошей:

MS=MS*mm,

де MS — грошова пропозиція (маса); MB — грошова база; mm — грошовий мультиплік$атор.

У свою чергу, формула грошового мультиплікатора має такий вигляд:

mm=(cr+1)/(cr+rr)

де cr — коефіцієнт депонування грошей, тобто величина співвідношення готівки й депозитів; rr — норма резервування, тобто співвідношення банківських резервів і депозитів. У свою чергу, банківські резерви визна­чаються $двома чинниками: по-перше, нормою обов’язкових резервів, по-друге, величиною надлишкових резервів комерційних банків.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, а саме:

— порядком визначення норми обов’язкових резервни$х вимог (на за­конодавчому рівні чи центральним банком);

— базою, що використовується для обчислення обов’язкових резервів (пасиви чи активи, які саме);

— визначенням банківських активів, які дозволяється використовува­ти для задоволення резервних вимог;

— величиною норми резервування та критеріями її диференціації;

— розрахунковим періодом д$одержання резервних вимог. Національний банк України активно використовує політику обов’яз­кових резервних вимог. Зараз норма резервування дорівнює 11,5 %. Обов’яз­ковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками. Банки створюють обов’язкові резерви тільк$и у національній валюті і зберігають їх на коррахунку в Націона­льному банку. Частково банкам дозволяється формувати обов’язкові резер­ви за рахунок касової готівки й облігацій внутрішньої державної позики.

6.2.3. Політика відкритого ринку

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі т$а про­дажу цінних паперів центральним банком. Ці операції зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості кредитів. У результаті центральний банк отримує можливість впливати на розмір грошової маси і рівень процентної ставки у потрібному напрямку, тобто досягаючи заздалегідь поставленої мети.

Об’єктом операцій на відкритому ринку виступають, як прав$ило, цінні папери, що мають високу ліквідність, користуються повсюдним попи­том при незначних коливаннях ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку в основному з державними цінними паперами на вторинному $ринку.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для використання. В той же час для проведення цих операцій центральні банки використовуют$ь різноманітні угоди стосовно цінних па­перів, які відрізняються за цілим рядом параметрів, а саме:

— формою угоди (звичайна купівля чи продаж або ж на умовах зво­ротної купівлі — РЕПО);

— об’єктом угоди;

— терміновістю угоди;

— $учасниками угоди.

Історично першою формою операцій на відкритому ринку були зви­чайні операції центрального банку з купівлі та продажу цінних паперів. Зростання попиту на цінні папери, зокрема з боку центрального банку, при­зводить до зростання їх ринкової вартості і одночасно з цим до падіння фактичної доходності, що, природно, спонукує власників цінних паперів до їх продажу і навпаки. Таким чин$ом, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механізмів коливання цін і доходності фінансових інструментів.

Операції РЕПО (REPO— repurchase agreement) — це фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частиш одна сторона продає цінні$ папери іншій стороні. В той самий час перша сторона бере на себе зобов’язання викупити зазначені цінні папери у визначений термін або на вимогу іншої сторони. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язанню на зворотний продаж, яке бере на себе друга сторона. Зво­ротна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати сторона, що виступає покупцем цінних па$перів (продавцем грошових коштів) у першій частиш РЕПО.

$

Операції РЕПО дозволяють центральному банку справляти коротко­строковий вплив на кон’юнктуру ринку з подальшим нівелюванням цього впливу через певний проміжок часу. У світовій практиці угоди РЕПО укла­даються, як правило, на позабіржовому ринку, на короткий проміжок часу і на великі суми, тобто це операції оптового грошового$ ринку. Окремі пара­метри операцій РЕПО є стандартизованими.

Національний банк України здійснює на відкритому ринку як зви­чайні операції з цінними паперами, так і операції РЕПО. Згідно з положенням, затвердженим НБУ, операції РЕПО поділяються на три види$ залежно від терміну дії і порядку визначення процентної ставки:

— нічне РЕПО;

— відкрите РЕПО;

— строкове РЕПО.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це найбільш дійовий і гнучкий інструмент грошово-кредитної політики.

6.3. Валютне регулювання і
контроль

Валютне регулювання і контроль — це $важливі інструменти валют­ної і грошово-кредитної політики. Головною метою валютного регулюван­ня, яке здійснює центральний банк, є проведення зваженої і обгрунтованої курсової політики.

Основні методи валютного регулювання, якими користуються цен­тральні банки:

— девізна політика;

— процентна політика;

— управління $валютними резервами;

— валютні обмеження.

Девізна політика полягає у зміні обсягів купівлі та продажу іно­земної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Ви­користання девізної політики має певні межі. Через об$меженість розмірів офіційних валютних резервів продаж іноземної валюти має чергуватися з її купівлею, інакше резерви можуть бути вичерпаними.

Процентнаполітика. Змінюючи розмір офіційної процентної став­ки, центральний банк чинить певний вплив на притік чи відтік капіталів і, тим самим, — на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтримці курсу,$ оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Управління валютними резервами включає в себе формування їх оптимальної структури і раціона$льне розміщення активів країни за кордо­ном (у депозити в закордонних банках, у цінні папери, шляхом проведення форексних операцій). Офіційні валютні резерви складаються із золота, іноземних валют, спеціальних прав запозичення (СПЗ), а також квоти країни в Міжнародн$ому валютному фонді (табл. 12).

Валютні обмеження становлять сукупність заходів і правил, сфор­мульованих в законодавчому порядку або центральним банком і спрямова­них на досягнення рівноваги в платіжному балансі, підтримання стабільного курсу національної грошової одиниці та досягненні інших цілей. Вживаються різні форми$ валютних обмежень, наприклад:

— обов’язковий продаж валютних надходжень резидентів від здій­снення експортних операцій;

— заборона на ввіз та вивіз валютних цінностей без спеціальних доз­волів;

— встановлення для комерційних банків обов’язкових нормативів відкритої валютної позиції тощо.

Валютна політика, що проводиться в Україні, базується на поєднанні часткової лібералізації валютних операцій із збереженням певних валют­них обме$жень.

В Україні офіційний обмінний курс гривні до іноземних валют вста­новлює НБУ. З 1997 р. в Україні затверджено режим регульованого «плаваючого» курсу, зокрема визначається «валютний коридор». Як базова валюта, щодо якої здійснюється прив’язка курсу гривні, використовується долар США — головна резервна валюта та міжнародний платіжний засіб (табл. ІЗ).

Згідно з діючим законодавством Національний банк України є орга­ном валютного контролю. Метою валютного контролю є забезпечення дот­римання резидентами та нерезидентами валютного законодавства.

Post Comment