Демографічні проблеми людства

МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Коломийський інститут

Прикарпатського університету імені Василя Стефаника

Курсова робота

$

з предмету “Розміщення про$дуктивних сил”

на тему:

“Демографічні проблеми людства”

Виконала:

студентка І курсу групи Е

Горинович Лілія Б.

Перевірив:

викладач МАЦИШИН І.Р.

м. Коломия 2001 р.

Зміст.

$1. ВСТУП …………………………..………………………………..…………3-4 ст.

$2. ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА. ……………………………………………5 ст.

3. ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА Й ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВИБУХ……………6 ст.

4. РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ………………………………………………7 ст.

5. ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯПРОДУКТИВНИХ СИЛ………………………………………………..…………………………8-15 ст.

6. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТЄДІЯЛЬНОСТІ ТА ЯКОСТІ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ. ………………$…………………………16-18 ст.

7.1. МІЖНАРОДНІ СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ. ……………………….…19 ст.

7.2. ПРОБДЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ МИРУ НА ЗЕМЛ$І. …………….…20-21 ст.

7.3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОСТУПАЛЬНОГО І ПРОПОРЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСТВА СВІТУ. ……………………………22-23 ст.

8. ВИСНОВОК …………………………………………………………………24 ст.

9. ЛІТЕРАТУРА……………………………………………………………………………25 ст.

$

1. ВСТУП

Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найваж­ливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негатив­ними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демогра­фічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народо­населення слід$ віднести також неконтрольовану урбанізацію в краї­нах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених краї­нах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює по­літичні відносини між державами.

$

Нерівномірне зростання населення в різних регіонах супрово­джується інтенсивним процесом перерозподілу світового населен­ня між ними. Частка населення економічно розвинених регіонів не­ухильно знижується (33,1% 1950 p., 27% 1975 p.) і, згідно з прогно­зами ООН, зменшиться до 2000 $р. до 20,5% , тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської Америки,’що розвиваються, відповідно зростає (1950 p. — 66,9%, 1975 p. — 72,9% і за оцінкою до 2000 p. — 79,5%). Важливість даної проблеми полягає в тому, що такий розви­ток негативно позначається на міжнародних відносинах. Подолан­ня економічної відсталості регіонів, що розвиваються, необхідне для нормальних відносин між державами і для прогресу людства в$ цілому.

У країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії в 70 — на початку 90-х pp. посилилася тенденція до різкого падіння наро­джуваності — значно нижче від рівня, який забезпечує просте відтво­рення населення. В ма$йбутньому це загрожує депопуляцією насе­лення з її негативними соціальними наслідками.

Стрімке зростання населення в країнах Азії, Африки та Латин­ської Америки, що розвиваються, призводить до под$воєння його чи­сельності кожні 20—ЗО років і ускладнює вирішення соціально-еко­номічних проблем. У сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості».

1. Внаслідок значних відмінностей у темпах приросту населення розрив у рівнях національного доходу на душу населення між роз­виненими і тими країнами, що розвиваються, збільшився з 1:10 в 50-хpp. до 1:13 наприкінці 70-хp$p. і може досягнути 1:15 до 2000p.

2. Безпрецедентна за масштабами урбанізація та випереджувальні темпи зростання міського населення супроводжуються одночасним швидким збільшенням чисельності сільського населення в країнах, що розвиваються (млрд осіб): 1950 p. — 1,4; 1980 p. — 2,2 і, за прогнозами ООН, — 2,8 у 2000 р.

3. Поряд із значним збільшенням зайнятості, особливо в про­мисловості, росте потреба в нових робочих місцях для працездатного населення. До кінця 80-хpp. число безробітних, а також$ осіб, що не знаходять постійного заробітку, в країнах, що розвиваються, переви­щило 500 млн.

4. Попри значне збільшення частки письменног$о населення в світі — з 61% 1960 р. до 71% 1980 p. і, за прогнозом ЮНЕСКО, до 85% до кінця XX ст., кількість неписьменних на земній кулі (більшість із них живе в країнах, що розвиваються) відповідно ви­росла з 700 млн до 800 млн душ і може досягнути 950 млн у 2000 p. Потенційна небезпека розвитку сучасної світової демографічної си­$туації полягає в тому, що населення земної кулі, чисельність якого до 2000 p. перевищить 6 млрд осіб (а в 2025 p. — 8 млрд), входить у XXI ст. з 1 млрд голодуючих, 1 млрд неписьменних, 1 млрд безробіт­них, 1,5 млрд знедолених,$ які знаходяться за межею бідності.

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового приросту населення до 2000 p. або 2025—2050 pp. завдяки скорочен­ню$ народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї концепції твердять, що технологічними засобами контролю над на­роджуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демо­графічну політику, залишаючись порівняно відсталими в економічно­му, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою концеп­ці$ї нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк,П. Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація чисель­ності світового населення, як одна з умов вирішення проблем наро­донаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий ріст населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану. При цьому країни, що розвиваються, можуть здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворен­ня населення або його помірного зростання тільки в процесі одно­часного економіч$ного, соціального та культурного розвитку.

Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою нові проблеми: визначення допустимих$ меж чисельності народона­селення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників — продовольчого, енергетичного, економічного, соціально-психологічного — називають цифри від 10 млрд до 20 млрд осіб); строки досягнення стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами — сере­дина XXI ст.); найактуальніша проблема науки й демографічної$ політики — стримування зростання населення в країнах, що розви­ваються.

Незначне зниження темпів приросту народонаселення в деяких країнах, що розвиваються, стало помітним із другої половини 80-хpp. Уряди 125 країн заявили про схвалення програм плануван­ня сім’ї, хоча 14 $країн (Болівія, Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа, . Катар, Кенія, Кувейт, Лаос, Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не погодилися на такі кроки.

Історичний досвід свідчить про можливість вирішення проблем народонаселення в розвиненому індустріальному і постіндустріаль-ному суспільствах.

2. ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА.

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання про­цесів відтворення населення. Об’єктами $демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-де­мографічні групи населення, сім’ї певних типів або стадій життєво­го циклу. Вона являє собою комплекс заходів економічних (оплачу­вані відпустки і різ$ні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім’ї тощо), адміністра­тивно-правових (законодавчі акти, які регла$ментують шлюби, розлу­чення, положення дітей у сім’ях, аліментні обов’язки і т. ін.), а та­кож виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспіль­ну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з баг$аточисленним населен$ням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приро­сту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х XX ст. років загальнонац­іональні програми планування сім’ї здійснювались у 128 країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням (на­приклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають висо кий приріст $населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Япо нія). До третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) і з високим прирос том населення (Камбоджа, Малі, Лаос, Ірак та ін.).

Особливості сучасної демографічної політики: зміна її пріори тетів з регулювання кількісного росту на удосконалення якісни:

характеристик населення; її головним об’$єктом стає сім’я; адресно вибірковий характер, врахування специфічних інтересів окреми:

соціально-демографічних груп населення (молодь, особи похилого віку жінки), а також етнічних, релігійних і т.д.

3. ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА Й ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВИБУХ.

Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населен­ня, що загрожує самому його існуванню. Протягом $усієї демографіч­ної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними висок$ий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обез­люднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної пове­дінки в деяких промислове розвинених країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для просто­го відтворення населення, що є причиною су$часної демографічної кризи.

Демографічний вибух — різке прискорення кількісного зростан­ня світового населення. Почався він у 1950-хpp. Коли зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності,$ то це при­водить до прискореного збільшення чисельності населення, неузго-дженого з об’єктивними вимогами соціально-економічного розвит­ку суспільства. Перевищення числа народжень над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі темпи росту чи­сельності населення земної кулі значною мірою визначаються тем­пами його збільшення в країнах, що розвиваються (А$зії, Африки та Латинської Америки, де проживає близько 70% населення світу), демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За демографічного вибуху середньорічний приріст населення переви­щу$є 1,8—2,0% . Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвит­ком демографічного переходу порушена узгодженість типів наро­джуваності та смертності відновлюється, проміжний тип відтворен­ня населення поступається місцем основному, і демографічний ви­бух припиняється. Але темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинених країн, відбувається повільно, довго зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що роз­виваю$ться, проводиться демографічна політика, спрямована на подо­лання перехідного характеру відтворення населення. Процес демо­графічної стабілізації повсюдно завершиться наближенням до ста$­ну, характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що розвиваються, — не раніше середини XXI ст.

4. РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ.

Розселення — розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перероз$поділу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час терито­ріальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманіт$ність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір’ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних діля­нок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперс­ної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-одно-двірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною фор­мою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселе$ння.

Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст. Найуні-версальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом посе­лень є зосередження гірничо-промислового населення (селища шах­тарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та буді­вельних кар’єрів). Другий масовий вид промислових поселень по­в’язаний$ з переробкою деревини, третій — з перероб$кою сільськогос­подарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за роз­міром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з’явилися лише за умов розвиненого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пун$кти за­звичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівництво — це форма розселення із специфічним госпо­дарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чисто­му вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні мо­дифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком про­дуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.

5. ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯПРОДУ$КТИВНИХ СИЛ

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси — головна продуктивна сила. Аналізую­чи вплив$ демографічних передумов на розміщення продук­тивних сил, треба брати до уваги, що населення — не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній спожи­вач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

Демографічні передумови можна поділити на такі $основні структурні блоки:

— чисельність населення країни (регіону), його дина­міка, характер відтворення;

— розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;

статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;

структура зайнятості населення;

національний склад населення;$

— демографічна політика держави.

У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідн$им, визначальним.

Чисельність населення найбільше впливає на формуван­ня контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутріш­нього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визна­чає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю вели­чину справляють інші фактори (наприклад, продуктивність праці).

А проте країна з великою кількістю населення, як пра­вил$о, має чималий валовий внутрішній продукт (ВВП). Наприклад, за цим показником Індія, що розвивається, перевершує такі високорозвинуті країни, як Бельгія, Нідер­ланди, Швейцарія, Швеція. З тієї ж причини Китай, попри нижчу продуктивність праці, випередив за обсягом вироб­ництва Німеччину, Великобританію, Францію. Забезпечен­ня $потреб (хоча б елементарних) населення — найголов­ніший заохочувальний мотив виробництва. Отже, чисель­ність населення регіону — один із найважливіших фак­торів формування внутрішнього ринку. Іншим важливим фактором є купівельна спроможність населення.

Аналізуючи демографічні передумови розміщення про­дукт$ивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необ­хідно для визначенн$я цілої низки економічних показників:

забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будів­ництва житла, шкіл, лікарень тощо. Навіть власник неве­личкого підприємства $побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність.

А керівник великих економічних структур повинен мати інформацію про населення не лише свого регіону й краї­ни, але й інших країн і, навіть, усього світу.

На початок 1998 р. населення світу сягнуло близько 6 млрд. чол. У десятьох найбільших країнах зосереджува­лось більше половини всього світового населення. Населення України становило 50,5 млн. чол.

Динаміка природного приросту населе$ння регіону зале­жить від рівнів народжуваності й смертності; приріст на­селення — це різниця між кількістю народжених і помер­лих за певний період (звичайно — за рік). Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були спів-ставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ Населення, одержуючи відповідні коефіцієнти (вони нази­ваються загальними);

$

коефіцієнт народжуваності»

_N_ $

п = Т S x 1000;

коефіцієнт смертності

_M__

m = Т S x 1000;

коефіцієнт природнього приросту

$_NM

Кпр = Т S x 1000,

де N – кількість народжених у регіоні (країні) за періодT; Mкількість померлих;S – $середня кількість мешканців регіону за період Т.

Якщо розраховуються річні показники, то Т = 1, і формули набувають простішого вигляду, наприклад

_N_$

п = Т S x 1000;

Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (%о). Народжуваність — найдинамічніший складник$, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчис­лення, проте вони не зовсім точно характеризують демо­графічний процес, бо не враховують вікову структуру насе­лення. Точніші сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно — від 15 до 50 років; методика розрахунку цього та інших спеціальних показників відтворен­ня населення розглядається у курсі демографічної стати­с$тики).

Щоб забезпечити хоча б просте відтвор$ення населення (цебто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт стано­вив 2,6. У країнах з високою смертністю він повинен бути ви­щий, у країнах з низькою смерт­ністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижу­ється. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтво­рення.

Найвищі показники наро­джуваності у країнах, що розви­ваються, особливо в Африці. Рекорд належить Кенії, де су­марний коефіцієнт народжува­ності становить 8,00. В Йорданії він дорівнює 7,4, у С$енегалі — 7,2, у Мексиці — 6,2. Най­нижчі коефіцієнти притаманні Європі:$ Угорщина — 1,8, Австрія — 1,4, ФРН — 1,3. У Японії цей коефіцієнт становить 1,7, у США— 1,8. Тобто у розвинутих країнах світу клалась дуже напружена демографічна ситуація.

Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо цепомітно у випадку країн, що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у низькорозвину$тих країнах світу він почав поволі зростати. У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.

Одним з показників, які найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності! немовлят, цебто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут виявляється що він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.

Рівень смертності населення безпосередньо впли$ває на середню тривалість життя. Величина середньої тривалості життя показує, в якому віці у середньому вмиратимуть люди, які народились на момент розрахунку якщо протягом усього подальшого їхнього життя рівень смертності будь-якому віці залишиться таким самим, як і на мо$мент розрахунку.

Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають динаміку природного приросту населенням. Коефіцієнт природного приросту в світі досяг максимуму (20,6%о) у другій полових шістдесятих років. Потім він почав знижуватись і наприкінці вісімдесяти$х років стано­вив 16,1%0.

Найнижчі показники приросту властиві європейським країнам. У деяких країнах (як-от Угорщина, Болгарія, Ні­меччина, Росія) показник від’ємний. В 1996 р. коефіцієнт приросту для України становив — 6,1%о.$

Найвищі коефіцієнти природного приросту спостерігаються у країнах Африки й Близького Сходу, перевищуючи де-не-де 35—40%о.

Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статевовікову структуру. Особливе значення має Контингент осіб працездатного віку.

Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки — це позитивний факт. Демо$графічне навантажен­ня на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних поколінь, які потребують соціальної підтримки. Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кенії — 1,2.

В$ Україні визначено вік початку трудової діяльності — 16 років, а виходу на пенсію — 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі к$атегорії (напри­клад, військовослужбовці) до трудових ресурсів не зараховуються.

Середній вік мешканця України — 36,5 року, але водночас вік міського жителя становить 34,8, а селянина — 39,8 року. Наймолодше населення у Закарпатській області — 32,3 року, найстаріше — у Вінницькій — 38,9. Середній вік мешканця Одещини — 35,9 року.

В працездатному віці знаходиться 55,8% населення України (на 1 січня 1996 р.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку —$ в Одеській (57,6), Харківській (57,2), І Запорізькій (57,2) областях та в Автономній республіці Крим (57,5). Найнижчий показник — в Чернігівській області (51,3). Незважаючи на те, що питома вага осіб пра­цездатного віку досить висока, ситуація з трудовими ре­сурсами в Україні непроста. Основна $маса трудових ре­сурсів України працює у сфері матеріального виробництва (63,4%). Частка галузей непродуктивної сфери нижча, ніж в економічно ро$звинутих країнах Європи та Північної Америки.

Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько ЗО млн чол. (1996 р.).

Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою у народному господарстві станов$ить 28,7%. Практично всі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвинутим країнам світу.Територіальне розміщення населення тісно пов’язане з економічними й природними передумовами розміщення виробництва. Кращі ґрунтово-кліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського господарства, тому на одиниці території може$ прохарчуватись більше населення.

До самого початку XX ст. сільське господарство булопровідною галуззю в більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у регіонах з високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія, Півде$нно Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи. Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки тощо. І нині щільність населення там достатньо висока.

3 розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна промисловість центрує населення у місцях видобутку корисних копалин: у Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо.

У другій половині XX ст. населенн$я економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись у регіонах з м’яким кліматом, проте це вже пов’язано не з рільниц$твом, а з тяжінням до комфорту. Слідом за населенням пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.

Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення визначається передусім сільським населенням, в інших — міським. Найчастіше на ґрунті чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність населення стає наслідком дії обох факторів.

За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони, які майже збігаються з економічними районами. У Донецько-Пр$идніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє При­дніпров’я, Харківська область. Західно-Укр$аїнський район більшою мірою зазнав впливу фактора сільського розсе­лення, бо промислове виробництво запанувало тут порів­няно пізно. У Південному районі вплив обох факторів при­близно урівноважений.

Якщо не враховувати держав-міст і дрібних за$ терито­рією країн, то найбільшу в світі щільність населення ма­ють: Бангладеш (818 чол./км2), Бахрейн (784), Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325), Нідерланди (375 чол./км2). Найменшу щільність населен­ня мають: Монголія (1,5 чол./км2), Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2,3 чол./км2).

Розселення тісно пов’язане з міграціями.Основні види міграцій зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжр$айонні міграції та міграції між міс­том і селом. Зовнішньою називається міграція насел$ення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять — іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки, Південно-Східної та Південно-Західної Азії — до країн Західної Європи, з країн Латинської Аме­рики та Південно$-Східної Азії — до США, з України, Біло­русі, Росії — до США, ФРН та Ізраїлю. З внутрішньої міграції найбільшу цікавість становить переселення з села до міста.

Збільшення питомої ваги міського населення й зростан­ня соціально-економічної ролі міст називаєтьсяурбаніза­цією. У деяких економічно розвинутих країнах світу цей проце$с майже завершився, і відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не підвищується.

В Україні показник урбанізації становить 68%. Найви­щий відсоток міського населення в Україні — у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Хар­ківській (79%) областях. Найнижчий — у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській об­ластях (41—43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров’я. Західні регіони України недостатньо урбанізовані.

Пон$яття урбанізації тісно пов’язане зсистемами ро$з­селення населення територіальне цілісними і функціо­нально взаємопов’язаними сукупностями поселень. Два ос­новних типи поселень — міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток сис­тем розселення — це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.

Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв’яз­ки між її елементами (поселенн$ями), що втілюється в інтен­сивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформарційні тощо.

За ступенем розвитк$у й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні — звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник транспорт­ної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним $економічним зв’язкам між об’єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста ниж­чих рангів; так утворюєтьсяміська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призн$аченням (центри адміністративних районів, сільськогосподарсь$кі центри, селища при фермах тощо).

Регіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування регіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецької регіональної систем$и, що охоплює Донбас), Найбільше місто регіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення регіонального центру. Іноді регіональна система може мати декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.

Найбільшою формою розселення ємегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють ціл$ковиту міську забудову території, її «галяви­ни» можуть бути зайняті селами, рекреаційними об’єкта­ми тощо. Найбільші мегаполіси світу: «Босваш» – між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; «Чипітс» —$ між Чикаго й Піттсбургом; «Сансан» — між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерлан­ди — Німеччина).

Розселення й виробництво мають прямий та зворотній зв’язок. Довгий час домінуючим фактором було виробниц­тво, яке зумовлювало певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста «притягують» виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококв$аліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних виробництв, формуванню потужних інформа­ційних центрів.

Подальший розвиток систем розселення веде до їх транс­формації. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон);

водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-су­путники, які перетворюються чи на «мі$ста-спальні», чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр «розванта­жується» від надмірної кількості виробничих об’єктів і насе$лення. Проте посилюються його зв’язки із іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субур-банізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.

Національниі склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних си$туаціях. До них від­носяться: ступінь етнічної однорідності у країні, націо­нальні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.

І Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певнадемографічна політика комплекс соціально-ек$ономічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрійному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.

В усіх країнам Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають $дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медич­ного обслуговування. Як правило, в економічно розвину­тих країнах застосовують обидва методи підвищення при$­родного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15—20 років, а тому демогра­фічна політика має бути довготерміновою.

У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна політика скеро$вана на зниження природно­го приросту населення. Тут пільги надаються сім’ям, якісвідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім’ї у засобах масової інформації та іншими шляхами. У Китаї, наприклад, запроваджено міні­мальний вік для реєстрації шлюбу: 22 роки для чоловіків і 20 років для жінок. Сім’ї, що мають понад двох дітей, сплачують 10%-й податок на заробітну плату.

Демографічна політика в Україні скерована на підви­щення природного приросту населення за рахунок наро­джуваності. Для цього матерям, $які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.

6. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТЄДІЯЛЬНОСТІ ТА ЯКОСТІ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ.

“Ми – народ …” –$ з цих слів розпочинаються тексти багатьох демократичних держав. Тим самим підкреслюється, що основною цінністю. Тієї чи іншої держави є людина. При цьому, чимало проблем, які постають перед державою, долаються заради людини – збереження її свобод, добробуту та якості її життя.

Щодня населення Землі збільшу$ється на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років ХХ ст. кількість населення світу подвоїлась, а його частка, яка проживає у найбідніших ре$гіонах світу – країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах — вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв’язана, аби забезпечити умови$ життєдіяльності людини і гідну якість її життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного ступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.

Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно з якою населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продовольства з усіма зловісним наслідками, що з цього випливают$ь. На щастя, життя останніх двох століть не підтвердило цієї теорії; виробництво продовольства, не кажучи вже про виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення. Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах природний приріст був досить низький, а «демографічний вибух» першої половини XX ст. у більшості регіонів вже пішов на спад. Основними чинниками, що стримали темпи зростання населення св$іту стали процеси індустріалізації та урбанізації, які поступово охопили всі регіон планети. В цілому, оцінюючи ситуацію, необхідно зважити на такі особливості.

По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Головні з них,$ наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі ці країні мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров’я та харчування людей, ліквідація бідності та техн$ологічної відсталості. В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості викорис­тання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відр$одження нації.

По-д$руге, закономірності процесу сучасного світового демографічного переходу дають змогу прогнозувати певну стабілізацію у відтворенні населення в XXI ст., а технічні і технологічні можливості сучасного господарства уможливлять досягнен­ня достатніх середніх світових показників забезпечення землян продовольством та іншими засобами для життя. Для цьо$го є всі підстави. Можливості збільшення ви­робництва сільськогосподарської продукції далеко не вичерпані. Шляхи до цього відомі і цілком досяжні. Це:

підвищення родючості грунтів, що пов’язано з успіхами агромеліорації та агрохімії;

підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських культур шля­хом упровад$ження досягнень сільськогосподарської генетики і селекції;

виведення продуктивніших порід свійської худоби;

ефективніше використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної маси та впровадження генної інженерії;

$

підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широке впрова­дження аквакультури.

Людство має величезні ще не використані можливості в галузі енергетики. Вже тепер багато країн світу стали на шлях переходу від енергетики, що ба­зується на застосуванні обмежених паливних ресурсів (нафта, газ, вугілля) до енергетики, що орієнтована на використання практично невичерпних е$нерго­носіїв — ядерної енергії, енергії Сонця, вітру, води, тепла Землі. З огляду на це, вже в першій половині XXI ст. стримуючим чинником розвитку енергетики ста­не не нестача енергоносіїв, а загроза ще більшого теплового забруднення атмо­сфери надпотужними електростанціями. То $ж проблема впровадження енерго­зберігаючих технологій нині й надалі залишається актуальною.

Економічне зростання супроводжуватиметься спорудженням нового житла та нарощуванням технічних потужностей виробництва. І тут наука і техніка готові за­безпечити людство сучасними індустріальними технологіями, які застосовуються у містобудівництві; сучасними транспортними за$собами, які у всіх сферах природного середовища — на суходолі, на воді, в повітрі, а з часом і в космосі «звужують» світ і роблять ближчими і доступнішими всі куточки планети; комп’ютерами та но­вими інформаційними та комунікаційними системами, які активно впроваджують­ся в усі сфери виробництва і побуту, факти$чно вже ліквідували бар’єр просторово­го розриву в комунікаціях і передачі інформації.

Реалізувати перелічені можливості на благо людства можна за умови, що робо­та здійснюватиметься освіченими, фізично здоровими і вільними людьми, які бу­дуть забезпечен$і сучасними умовами життєдіяльності (харчування, одяг, житло, до­ступ до інформації тощо). Отже, постає проблема якості життя людини.

Добробут і розвиток суспільства взаємопов’язані. Вже давно помічено, що здо­ров’я, фізична та розумова сила народу є запорукою його економічного багатства. Водночас, коли людина розпоряджатиметься матеріальним багатством розумно, то це сприятиме поліпшенню здоров’я, фізичної, розумової та морал$ьної сили людської спільноти. Ця взаємопов’язаність визначається взаємодією багатьох компонентів: ба­гатствами природи і багатствами, створеними людськими руками, станом здоров’я на­селення, рівнем його освіти та культури, який у країнах з різним рівнем розвитку економіки неоднаковий.$

Під час розрахунків показників якості життя країн і територій беруть до уваги такі показники: розміри ВВП на душу населення (як уособлення багатст­ва та добробуту), середньостатистичну тривалість життя населення (віддзерка­лення стану здоров’я і фізичної сили) та рівень освіти населення (стан культури і науки) (табл. 2).

Як$ видно із таблиці, між країнами і регіонами світу є значні відмінності в якості життя. Це змушує замислитися над тим, яке непросте коло проблем має розв’язати людство на шляху до спільного процвітання і злагоди.

7.1 МІЖНАРОДНІ СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ.

Процес взаємодії су$спільства і природи дійшов такої кількісної і якісної межі, коли виник феномен взаємодії всього людського суспільства з всією природою планети. Науково-технічна революція привела з одного боку, до формування у людства всео$хоплюючої системи знань і технологій, з другого – до збільшення антропогенного впливу на природу. Сформувалися складні господарські системи, вплив яких поширюється на весь світ. Як результат – зростає взаємозвязок і взаємозалежність господарського життя країн і природи світу. Сутність цих процесів і явищ породжує глобальні проблеми, що стосуються всього людства. Вони охоплюють всі аспекти відносин між державами $світового співтовариства, між суспільством і природою, формування умов життєдіяльності людства. Глобальні проблеми вимагають і глобальних рішень. Для цього необхідне широке співробітництво і координація зусиль всього людства в різних сферах: політичній, економічній, науковій, освітянській.

Науковці налічують кілька десятків проблем, які, за своєю всеосяжністю можна вважати глобальними.

7.2. ПРОБДЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ МИРУ НА ЗЕМЛІ.

$

Проблема збереження миру на Землі – найважливіша, оскільки під час виникнення військового конфлікту у світі, нашпигованому ядерною зброєю та ядерними технологіями, всі інші проблеми втрачають сенс. Неможливість обмеженого впливу ядерного інциденту на дов$кілля яскраво продемонструвала катастрофа на Чорнобильській АЕС (1986 р.).

Жорстока реальність полягає в тому, що ніколи ще в історії людства не накопичувалася така кількість смертоносної зброї. Її досить, щоб кілька разів знищити все живе на землі, або й саму планету.

На початку 90-х рр. країни світу витрачали на військові потреби понад 1 трлн. дол. На рік. Це дорівнювало обсягу роботи всього с$вітового ринку послуг або ж величині, що співмірна з третиною обороту світової зовнішньої торгівлі. Майже половина коштів на військові потреби у світі витрачають дві країни – США Росія. В деяких державах військ$ові витрати перевищують 1/10 їх ВВП. Це насамперед ті країни, які постійно втягнуті у військове протистояння (КНДР, більшість держав$ з зони Перської затоки.). Чимало небагатих за доходами на душу населення країни світу вкладають у військову сферу коштів більше, ніж у соціальну сферу (Китай, Пакистан, Іран, Ірак, Сирія, Куба, В’єтнам). На задоволення попиту на воєнні товари та послуги, за оцінкою в ЮНЕСКО, працює 50 млн. чол, в розробках військового характеру беруть участь півмільйона вчених та конструкторів, або $1/5 науковців світу.

Особливо велику небезпеку становлять арсенали ядерної зброї. На сьогодні ядерна зброя зосереджена в 5 державах світу (постійних членів Ради Безпеки ООН – США, Росії, Великобританії, Франції, Китаю). Перші дві мають кілька десятків тисяч ядерних зарядів, решта – в межах 1 тисячі ядерних зарядів кожна. Ця зброя може бути доставлена до цілі за допомогою трансконтинентальних ракет, що запускаються з ст$аціонарних установок або ракетами середнього радіусу дії, мобільних установок, ракетами з надводних та підводних кораблів військово-морських флотів, бомбардувальниками, які несуть ядерні бомби.

Безумовно, якщо би людство скоротило витрати на військові потреби і пішло по шляху ядерного роззброєння планета Земля стала б більш спокійним місц$ем для життя. Чи можна розраховувати на подібні кроки? На щастя, наприкінці ХХ ст. міжнародна обстановка у світі поступово змінюється від конфронтації до взаєморозуміння і співробітництва. У 1988 р. між США і СРСР була укладена угода про ліквідацію ракет середнього радіусу дії. У 1994 р. Україна перша серед країн світу відмовилася від ядерної зброї (на час проведення цієї акції $вона мала третій за потужністю у світі ядерний арсенал). Ядерна зброя була виведена також з Казахстану і Білорусі.

На жаль, на планеті все ще зберігаються точки потенційних міжнародних або міжнаціональних конфліктів. Тільки від закінчення ІІ світової $війни до початку 90-х рр. відбулося понад 30 міжнародних та близько 90 міжнародно-державних конфліктів, в яких загинуло десятки мільйонів людей. І якщо міжнародні конфліктах співвідношення загиблих цивільних та військових приблизно рівне, то громадянських та національних-визвольних війнах цивільного населення гине втричі більше, ніж військових.

У 80-90-ті рр. ХХ ст. продовжувались військові конфлікти на Близькому Сході та$ в районі Перської затоки, не вщухали війна в Афганістані, сутички в Індокитаї, Латинській Америці, громадські війни в Східній (Ефіопія, Судан, Сомалі), Південній та Центральні$й (Ангола, Мозамбік, Бурунді, Демократична Республіка Конго) Африці, на терені колишньої Югославії та просторах СНД (Карабах, Абхазія, Чечня, Придністров’я, Таджикистан).

Отже, проблема збереження миру на Землі залишається гострою і його досягнення можливе за умови взаємопорозуміння всебічного порозуміння. Вирішення цієї проблеми – найважливіша$ передумова для розв’язування інших глобальних проблем людства, насамперед проблему економічного розвитку.

7.3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОСТУПАЛЬНОГО І ПРОПОРЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСТВА СВІТУ.

Забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарства світу – одна з важливих проблем, що стоїть перед людством.

До с$ередини 90-х рр. розрив у рівнях прибутків на душу населення між економічно розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, був чималим, незважаючи на те, що за останні півстоліття багато країн, що розвиваються, досягли значн$ого прогресу: зросли їх прибутки, розпочалася індустріалізація, досягнуто успіхів у галузях охорони здоров’я та освіти. В багатьох країнах Азії та Африки економічний стан такий, яким він був у країнах Західної Європи на початку століття або перед ІІ світовою війною. Проте пересічні економічні показники – на крайніх полюсах багатства (розвинуті країн$и – ВВП на душу населення становить понад 20 тис. дол. на рік) і бідності (країни, що розвиваються, відповідно – менш як 200 дол. на рік) – відрізняються в 100 разів! При цьому в деяких країнах останнім часом відставання навіть збільшилося. Світовий прогрес все ще обминає четверту частину людства. Ситуація є особливо драматичною з огляду на те, що, за рахунками розвитку, на межі ХХ і ХХІ ст. понад 9/10 п$риросту робочої сили припадатиме на країни, що розвиваються.

Наприкінці ХХ ст. глобальна проблема віднайдення пропорційності економічного розвитку така ж сама актуальна для постсоціалістичних країн з перехідною економікою (в тому числі й для України).$

Чи можливе подолання диспропорції в рівнях розвитку світового господарства? Економічний розвиток країн світу впродовж останніх двох століть доводить, що ефективна перебудова господарства окремої країни, швидкий його розвиток є можливими.

Ось приклад з історії. Розорена з поруйнованими містами країна, заводи якої стоять, а зубожіле населення аби прожити торгу$є та гендлює. Продовольчих і промислових ресурсів – обмаль. Нафти – немає, товари держави на світовому ринку не конкурентноздатні, а країни – сусіди вже стали на шлях індустріальної перебудови. Здавалось би – повна безнадія. Що собою являє ця країна на при кінці ХХ ст..

Прикладів радикальних економічних перетворень окрем$их держав на шляху розвитку цивілізації чимало. Економіка більшості сучасних економічно розвинутих країн перебувала свого часу на досить низькому рівні розвитку: США, Канада, Австралія розпочинали розбудову своєї економіки на неосвоєних землях нових континентів. Японія в останній чверті ХІХ ст. розпочала розбудову індустріальної держави на ос$тровах, які століттями до цього були в стані ізоляції від світу. «Далекосхідні тигри» розбудували сучасне господарство, розпочавши майже з нуля.

Які ж перебудови визначають успіх руху від відсталості до прогресу?

Безумовно, першою з них є вибір шляху соціально-економічних перетворень, на якому держава має визнач$ити свою стратегію економічної політики і створити різні механіз$ми її реалізації. Досвід свідчить, що першою перебудовою розвитку є затрати на освіту та підготовку кадрів. Однак головним питанням економічної політики є від регулювання взаємодії держави й ринку, кругообігу товарів, ресурсів, капіталу. Держава, яка добирає ринкові відносини з основою розвитку своєї економіки, формує певну модель $у системі власності в країні (вибір співвідношення державної та приватної власності, проведення приватизації) створює ефективну законодавчу базу господарської діяльності та системи правління, дбає про забезпечення соціальних потреб та охорону довкілля. Отже, створюються умови, з$а яких пробивні сили мають змогу нарощувати продуктивність праці, капіталу, землі.

Другою передумовою є реалізація досягнень науково-технічного прогресу, на який, у свою чергу, впливають історія, культура, освіта наука. Через суспільний поділ праці та механізми інвестування здобутки науково-технічного прогресу перетворюються у фізичний (споруди, машини, устаткування) та людський або інтелектуальний капітал. У ХХ ст. залучення нових та найновіших технологій дало змогу багатьом краї$нам використовувати свої економічні ресурси набагато продуктивніше, ніж будь-коли в історії і досягти різкого збільшення виробництва за порівняно короткі періоди. так, якщо період першої промислової революції (ХІХ ст.) подвоєння обсягу виробництва на душу населення у Великобританії було досягнуто більш $як за півстоліття, а в США – за 46 років, то в другій половині ХХ ст. такого самого результату Японія, Республіка Корея і Китай досягли за 10-12 рр. економічного розвитку.

Третьою передумовою є інтеграція у світове господарство. Ефективний економічний розвиток стає можливим, коли вільний рух товарів,$ капіталу, науково-технічної інформації сприяє економічному зростанню всіх країн світу. Так, під час промислової революції у ХІХ ст. у процесі взаємодії «піднялось» господарство к$раїн Європи, а в наш час такі країни, як Японія, США, «далекосхідні тигри завдяки обміну товарами, технологіями і капіталом стали головними дійовими особами на світовому ринку.

Отже, проблема забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарства світу, окремих його країн має глобальний характер, оскільки її неможливо розв’язати без взаємодії всіх учасників світової спільноти і використання механізмів міжнародного поділу праці.

8. Висновок____________________

Ускладн$ення процесів взаємодії суспільства і природи, вплив науково-технічної революції на розвиток суспільства, формування світових макроекономічних процесів, по­силення взаємозв’язку і взаємозалежності господарського та політичного життя країн і народів світу набули планетарних масштабів і породжують низку глобальних проблем.

З-поміж міжнародних соціальних проблем найважливішою є проблем$а збережен­ня миру на Землі. В світі накопичено багато смертоносної зброї, в тому числі ядерної, зберігаються чинники, що стимулюють витрати на військові потреби, продовжуються міжнародні та міжнаціональні конфлікти. Досягнення миру в усьому світі можливе тільки за умови взаєморозуміння і всебічного співробітництва$ країн і народів світу.

Міжнародна соціальна проблема забезпечення поступального і пропорційного розвитку суспільства породже$на величезними диспропорціями в розвитку госпо­дарства світу. Посилення темпів економічного розвитку необхідні не тільки для країн, що розвиваються, й для багатьох постсоціалістичних держав. Запорукою успіху її розв’язання є правильний вибір шляху економічних реформ, спрямованих на побудову ринкового господарства, реалізацію досягнень науково-технічного про­гресу та інтеграцію господарства тієї чи іншої країни в світове господарство.

Серед глобальних екологічних проблем най$важливішою є проблема загрози екологічної кризи. Як негативний наслідок антропогенних впливів на географічну оболонку, окреслились наростання таких змін глобального характеру, які можуть призвести до незв$оротних явищ у біосфері. Найлогічніший шлях відвернення еко­логічної кризи полягає в організації раціонального використання природи.

Глобальні екологічні проблеми мають економічний, соціальний та технічний ас­пекти. Це стосується, наприклад, проблем раціональ$ного використання мінеральних ресурсів у промисловості, розвитку енергетики, використання земельних ресурсів і виробництва продовольства, використання ресурсів Світового океану.

Глобальні проблеми забезпечення життєді$яльності і якості життя людини виплива­ють з усвідомлення того, що вона є головною цінністю планети Земля. Тому поряд із упорядкуванням і стабілізацією демографічних процесів людство має вирішити пробле­ми забезпечення життєдіяльності (продовольство, житло, енергія, знаряддя праці то­що) та якості життя людини ($добробут, освіта, культура, охорона здоров’я та ін.).

9. ЛІТЕРАТУРА.

1. Б.П.Яценко “Економічна і соціальна географія світу” київ “АртЕк” 1997

2. В.В.Ковалевський, О.Л.Михайлюк, В.Ф.Семенова «Розміщення продукивних$ сил» Київ, «Знання» 1998 р.

3. Качан Є.П. “Економічна і соціальна географія світу” Тернопіль “Астон” 1999 р.

4. С.І.Дорогунцов “Розміщення продуктивних сил” Київ, 1999 р.

5. Соціально-економічна географія світу/ за редакцією О.І.Шаблія – Льві$в: “Світ” 1994 р.

6. Масляк П.О., Олійник Я.Б. Географія — навчальний посібник – Київ: “Знання”, 1998 р.

7. Масляк П.О., Шищенко П.Г. Географія світу – Київ: “Зодіак-Еко” 1998

8. Заставний Ф.Д. Географія світу – Львів: “Світ”, 1994 р.

9. Заставний Ф.Д. Фізична географія світу – Львів: “Світ”, 1996 р.

10. Сиротенко А.Й., Чернов Б.О. Географія світу – Київ: “Благовіст” р.
Таблиця 1. Природний рух населення деяких кра
їн світу

$

(на 1000 чоловік).

$

$

$

Країна Рік Кількість народжених Кількість померлих Природний приріст
Україна 1996 9,1 15,2 -6,1
Росія 1995 9,3 14,7 -5,4
Латвія 1995 9,5 15,9 -7,4
Німеччина 1995 9,3 10,7 -1,7
Угорщина 1994 11,3 14,4 -3,1
Великобританія 1994 12,9 10,7 2,2
Італія 1994 9,3 9,5 -0,2
США 1994 15,3 8,8 6,5
Японія 1994 9,9 7,0 2,9
Бразилія 1994 20,8 6,9 13,3
Нігерія 1990-1995 45$,4 15,4 30,0
$Сомалі 1990-1995 50,2 18,5 31,7
Індія 1993 28,5 9,6 18,9
Китай 1993 17,8 6,5 11,3

Таблиця 2. Співвідношення найважливіших показників якості життя в країнах різного типу, 1990 р.

$

$

$

Країни ВВП на душу населення, дол. Тривалість життя, рр. Частка людей, які мають освіту, %
Весь світ 4000 65 Немає даних
Економічно розвинуті країни, 19000 76 99
в тому числі США 22000$ 76 > 99
Японія 24000 79 = 100
ФРН 20500 75 > 99
Країни з середнім рівнем доходів, 2000 66 75
в тому числі Південно-Західна Азія та Північна Африка 2200 65 60
Латинська Америка 2000 67 83
Країни з низьким рівнем доходів, 330 62 55
в тому числі тропічна Африка, 300 51 48
Південна та Південно-Східна Азія, 300 58 40
Китай 350 70 75

Post Comment