Державна інноваційна політика інструменти державної підтримки інновацій

Міністерство освіти і науки Украї$ни

Житомирський інженерно-технологічний інститут

кафедра економіки

Контрольна робота

з курсу:

„Економіка й організація інноваційної діяльності”

Державна інноваційна політика, інструменти $державної підтримки інновацій.

Роботу виконала :

студентка ІV курсу

$

групи

№ залікової книжки

Роботу перевірив:

Житомир

2001

Науково-технічний прогрес, визнаний в усьому світі як найважливіший$ фактор економічного розвитку, усі частіше й у західної, і у вітчизняній літературі зв’язується з поняттям інноваційного процесу. Це, як справедливо відзначив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний у своєму роді процес, що поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво і керування. Він складається в одержанні нововведення і простирається від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи в такий спосіб весь комплекс відносин: виробництва, обміну, споживання.

Існує безліч форм кер$ування інноваціями на самих різних рівнях: від підрозділів корпорацій до держави, у цілому покликаного в сучасних умовах здійснювати спеціальну економічну політику. Як і практично всяка інша політика, вона неоднакова в різних країнах, хоча і підлегла однієї і тієї ж мети: стимулюванню інноваційної ак$тивності і розвитку науково-технічного потенціалу.

Місце і роль інноваційної політики в структурі державного регулювання економіки визначаються особливостями інноваційного процесу як об’єкта керування. Він у більшому ступені, чим інші елементи НТП, зв’язани$й з товарно-грошовими відносинами, обслуговуючими всі стадії його реалізації. Це обставина цілком переконлива виявляється в умовах$ регульованої ринкової економіки розвинутих країн. Основна маса інноваційних процесів реалізується тут приватними компаніями різного рівня і масштабу, і такі процеси виступають, зрозуміло, не як самостійна мета, а як засіб кращого рішення виробничих і комерційних задач компанії, що домагається високої прибутковості.

У цих обставинах інновація споконвічно націлена на практичний комерційний результат. Сама ідея, що дає їй поштовх, має меркантильний зміст: це вже не результат «чистої науки$», отриманий університетським вченим у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку. У практичній спрямованості інноваційної ідеї і складається її притягальна сила для компаній.

Приступаючи до розробки і здійснення цієї ідеї, компанії, зро$зуміло, повинні почати з авансування грошового капіталу. Специфіка такого роду вкладень полягає в тому, що вона зв’язана з різко підвищеною погрозою їхньої втрати: інновації носять ризиковий характер. Імовірність успіху втілен$ня нової ідеї в новому продукті досягає тільки 8,7% з кожних 12 оригінальних ідей тільки одна доходить до стадії масового виробництва і масових продажів. Американський фахівець в області інновацій Твисс відзначає, що комерційний успіх досягається лише в 10% початих проектів, отже рівень невдачі можна оцінити в 90%. Іншими словами, віддача від вкладення капіталу в інноваційний процес має вкрай мало загального з гарантованим$и виплатами позичкового відсотка на капітал у чи банку дивіденду на акції. І тому, що така віддача може при вдалій реалізації інноваційного процесу виявитися казково великий, і тому, що може при невдачі бути зовсім відсутній, більш того, загине і вкладений капітал.

Які ж спонукальні с$или змушують підприємців йти на стільки значний ризик?

Сили ці для будь-якої економічної системи (мала інноваційна фірма; велика к$орпорація; група промислових компаній; «об’єднання» промислових фірм, університетів, урядових лабораторій у різних комбінаціях і т.д.) можуть бути підрозділені на внутрішні і зовнішні або на ті що мають об’єктивну і суб’єктивну природу.

Так, до числа внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності можна віднести необхідність заміни застарілого устаткування (об’єктивна причина) чи прагн$ення групи талановитих інженерів реалізувати свій творчий потенціал (суб’єктивна причина). Набір внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності індив$ідуальний для кожної окремої компанії й у деяких випадках відіграє вирішальну роль втом, щоб почати рішення про інноваційний процес.

Так, для тільки що створеної малої фірми народження й освоєння нововведення може бути єдиною можливістю завоювати місце на ринку.

Однак, найчастіше внутрішні причини виявляються недостатньо вагомими. Багатьом компаніям присутній досить стійкий ко$нсерватизм в інноваційній політиці. Так, великі монополії, що домоглися переваги на ринку, звичайно не мають внутрішніх спонукальних мотивів до ризику, зв’язаному з інноваціями. Отут вирішальним стимулом можуть виступити причини зовнішнього характеру, зокрема обумовлені відповідними мірами економічної політики держави.

Державна інноваційна політика пови$нна бути спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів і є, мабуть, сполучною ланкою між сферою «чистої» (академічної) науки і задачами виробництва.

У цілому$ роль держави в області підтримки інновацій можна звести, ніяк не претендуючи на повноту перерахування, до наступного моментам:

· держава спри$яє розвитку науки, у тому числі прикладний, і підготовці наукових і інженерних кадрів (основне джерело інноваційних ідей);

· у рамках більшості урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу;

· державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення НІОКР забезпечують початковий попит на багато нововведень, що потім знаходять широке застосування в економіці країни; фіскальні та інші елементи державного регулювання формують стимулююче вплив зовнішнього середовищ$а, що обумовлюють ефективність і необхідність інноваційних рішень окремих фірм;

держава виступає в ролі посередника в справі організації ефективної взаємодії академічної і прикладної науки, стимулює кооперацію в області НІОКР промислових корпорацій і університет$ів.

Заходи впливу держави в області інновацій можна підрозділити на прямі і непрямі. Співвідношення їх визначається економічною ситуацією в країні й обраної в зв’язку з цим концепцією державного регулювання — з упором або на ринок, або на централізований вплив.

Як правило, у п$еріод економічного спаду характерна перевага «кейнсианского» підходу до державної економічної політики, що припускає надзвичайно активне втручання держави в економічне життя суспільства; у період підйому економіки бере верх філософія консерватизму, що віддає перевагу грі ринкових сил.

В даний час економісти по ступені$ активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн:

· у першій узяла гору концепція необхідності активного втручання держави в керування економік$ою (Японія і Франція);

· друга характеризується переважним упором на ринкові відносини (США, Великобританія);

· третя дотримує «проміжного» варіанта в економічної, у тому числі й інноваційної, політиці: державне регулювання с$получається з низьким ступенем централізації державного апарата, використовуються непрямі методи впливу при розвитий системі узгодження інтересів уряду і бізнесу.

Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільовий.

Адміністративно-відомча форма виявляє$ться у виді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою безпосереднього сприяння інноваціям. Так, у США в 1980 р. був прийнятий закон Стивенсона-Вайдлера «Про технологічні нововведення», що передбачає ряд мір стимулювання промислових інновацій; $створення для їхнього вивчення і стимулювання спеціальних організацій у рамках апарата виконавчої влади; надання сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями; заохочення приватних осіб і корпорацій, що вносять великий внесок у розвиток науки і техніки.

Яскравим прикла$дом дотаційного державного фінансування може служити відкриття в США в 1985 р. інституту промислової технології при Мичиганском уні$верситеті. На організацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено 17 млн.дол. Основна його задача — розробка і досвідчена експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем і інших засобів автоматизації виробництва. Усього з 133 млрд. дол., що витрачаються в США на НІОКР у 1988 на долю федерального уряду приходилася майже половина — 49,3%.

Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій припускає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у тому числі й у$ малих наукомістких фірмах; створюється система державних контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д.

Контрактне фінансування являє собою один з елементів розповсюдженої в даний час системи контр$актних відносин — договорів між замовниками і підрядчиками (у даному випадку держава виступає в ролі замовника-споживача НІОКР — наприклад, у аерокосмічної області, — а фірма-виконавець НІОКР є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкре$тний поділ праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Строго обмовляються взаємні зобов’$язання й економічні санкції. У США в такий спосіб фінансуються 77% федеральних витрат на НІОКР.

Особливе місце в системі «прямих» заходів впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в області НІОКР і кооперацію університетів із пр$омисловістю. Друга з цих форм кооперації викликана усвідомленням об’єктивної необхідності, з одного боку, доведення передових наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації, з інший, — створення умов для зацікавленості промисловості у фінансуванні академічних досліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко виявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів у$ промислових компаній, що вирішують у першу чергу виробничі і комерційні задачі.

Узагалі, по с$праведливому зауваженню А.Я.Лівшиця, «ринок не дає ефекту в ситуаціях, коли є нестаток у здійсненні великих інвестиційних проектів, із тривалими строками окупності, високим ступенем прибутку і невизначеності у відношенні майбутньої норми прибутку». Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і технологічних парків і інших перспективних формувань, успішно реалізуючі складні інноваційні ідеї, — наочний приклад ефективності державної підтримки таких ідей, завдяки якій різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного $циклу, але і реально відчувають переваги спільної роботи.

Державна підтримка створення таких організаційних формувань здійснюється в розвитих промислових країнах переважно у виді спеціальних програм різних урядових відомств (у США це в основному Міністерство енергетики і Національний Науковий Фонд — НН$Ф).$ Так, у даний час ННФ здійснює чотири програми по організації співробітництва науково-дослідних установ і промислових фірм США.

Перша з них — «Промислово-університетські кооперативні дослідницькі центри» — реалізується з 1973 р. Вона передбачає створення кооперативних университетсько — промислових центрів на базі розробки і реалізації великий дослідницької програми, у якій бере участь кілька промислових фірм і один університет. У 1984 р. у країні нараховувалося більш 100 таких центрів, причому 20 з них$ були організовані цілком на засоби ННФ. У 1985 р. у рамках цієї програми ННФ приступив до реалізації нової форми кооперації. Виникли «Центри інженерних досліджень», основною метою якої є допомога в підвищенні їхньої ефективності і конкурен$тноздатності. Характерно, що держава більш охоче використовує свою фінансову допомогу як стимул при створенні спільних центрів по вивченню науково-технічних проблем, що у силу ряду причин не є досить привабливими для промисловості.

Друга програма почата в 1978 р. і спрямована на організацію кооперації промисловості з університетами у виконанні дослідницьких проектів, финансуємих ННФ у цікавлячих уряд областях. Партнера$м по спільній дослідницькій роботі ННФ надає субсидії.

Третя програма ставить своєю задачею надання фінансової допомоги окремим чи обличчям фірмам у сфері дрібного бізнесу, що зобов’язується протягом$ на півроку провести дослідження якої-небудь наукової ідеї.

Нарешті, ціль четвертої програми складається в розвитку фундаментальних знань про процес технологічних нововведень і оцінці механізму підтримки спільно ведуться досліджень промисловості й університетів.

Непрямі методи, використовувані в державній інноваційній політиці, націлені, з одного боку, на стим$улювання самих інноваційних процесів, а з іншого боку — на створення сприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату для новаторської діяльності. Нижче спробуємо коротко охарактеризувати основні методи, що відносят$ься до непрямого.

Лібералізація податкового й амортизаційного законодавства. Підприємці реалізують інноваційні процеси з метою одержання більшого прибутку. Схильність до підприємництва взагалі, інноваційному зокрема , регулюється рівнем оподаткування прибутку. Ілюструючи цю думку, угорський економіст Б.Санто приводить наступну залежність, що враховується Мі$ністерством промисловості Швеції: «якщо розмір податку на прибуток варіює між 0 і 25%, те схильність до підприємництва швидко зменшується, якщо ж податок досягає 50% від прибутку$, то схильність до інновацій і зв’язаним з ними капвкладеннями практично зникає». Важливість цього інструмента державного регулювання усвідомлюється практично у всіх промислово розвитих країнах, і кожна з них прагне знайти свою оптимальну модель оподаткування прибутку. У США система податкових пі$льг на НІОКР існує з 1981 р. Податкова знижка припускає можливість відрахування витрат на НІОКР, зв’язаних з основною виробничою і торговою діяльністю платника податків, із суми оподатковуваного податком доходу. До 1985 р. вона складала 25%, у даний час — 20%.

Підраховано, що $в цілому амортизаційні і податкові пільги покривають у середньому в США від 10 до 20% загальної суми витрат на НІОКР.

Законодавчі норми. Вони дуже різноманітні і стосуються багатьох областей впливу на інноваційну політику. Наприклад, що діє в США вже близько 200 років патентне право законодавчо закріплює права винахідни$ків на їхні відкриття — інтелектуальну власність, що припускає монополію автора на науково-технічне рішення. Ця обставина дозволяє винахіднику, подібно землевласнику, одержувати, по визначенню В.Л.Сажина, «інноваційну ренту» тобто плату за користув$ання його винаходом. Таке положення в кінцевому рахунку позитивно позначається на активності наукової праці в країні.

Антитрестовське законодавство дозволяє підтримувати необхідну твердість конкурентної боротьби — важливого фактора стимулювання інно$ваційної активності. Це обставина у визначеній мері обумовлює спрямованість торгово-валютної політики, орієнтованої на захист інтересів національного капіталу в області реалізації нововведень усередині країни. Так, у квітні 1987 р. під тиском Асоціації електронної промисловості США адміністрація Р.Рейгана ввів стовідсотковий $податок на деякі види японської електроніки, увезеної на американський ринок, що було викликано підвищенням імпорту електронних виробів з Японії над американським експортом відповідних товарів на 16,9%.

Створення соціальної інфраструктури, що включає формування єди$ної інформаційної системи усередині країни. Це тим більше важливо, якщо враховувати ключову, сполучну роль інформації в процесі реалізації інноваційного циклу, що складає з окремо відокремилися етапів: дослідження, розробки, підготовка до виробництва, виробництво, збут. Обмін інформацією між етапами цього циклу грає, без перебільшення, таку ж роль, як і струм крові в організмі людини.

При всім різноманітті форм і прийом$ів стимулювання інноваційної діяльності з боку державних органів у всіх промислово розвитих країнах просліджується, однак, щось загальне, що дозволяє виділити інноваційну політику як специфічний елемент системи державного регулювання. Так, відзначається погодженість інн$оваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі; це виявляється у використанні єдиних економічних інструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсу. Характерною властивістю інноваційної політики є також широта впливу: воно націлюється на пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий $попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних засобів і інформаційних ресурсів, ств$орює сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат. Нарешті, загальна риса інноваційної політики — облік особливостей інноваційного процесу: його циклічності, розчленованості на етапи, ймовірностногу характеру, високого ступеня ризику і т.д.

Національні орієнтири інноваційної політики виявляють$ся в конкретних моделях, використовуваних різними країнами. Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється й у сфері інновацій. Унаслідок цього виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки і техніки, — тих, у яких країна може домогтися лідируючого положення на світовому ринку. Зокрема , виділяють американську і японську моделі інноваційної політики.

Американська модель відрізняється найбільш $повною автономією підприємництва. Орієнтування економічного розвитку здійснюється шляхо$м виділення особливої області, останнім часом це військова технологія, куди держава вкладає кошти і тим самим забезпечує її технологічний пріоритет. Так, у 1981-85 р. у США планувалося виділення 1500 млрд. дол. на розвиток військово-промислового комплексу. Результати і побічні продукти військових і$нновацій стають важливим джерелом інновацій цивільних. Схожу модель використовує й Англія. За останні 5-7 років частка витрат на військові дослідження в загальних витратах на НІОКР зросла тут з 20-25 до 50%.

Японська модель також припускає створення технологічного пріоритету, але при цьому упор робиться на конкретні технології. За останні 10 років технологія будівництва великих танкерів була замінена в ролі ведучій технологій виг$отовлення роботів. Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, що повинні бути досягнуті, і стимулюється їхній розвиток для того, щоб потім переводити на нові техно$логії все народне господарство.

З посиленням міжнародних інтеграційних процесів і виробленням погодженої економічної політики, властивої загальному економічному простору країн, зокрема членів ЄС, з’являється нова можливість:

· розробка єдиної інноваційної політики на рівні держа$в-членів співтовариства. Вироблення єдиного антимонопольного законодавства;

· використання системи прискорених амортизаційних відрахувань, що власне кажучи є безпроцентними позиками на придбання новітньої техніки;

· пільгове оподатковування витрат на НИОКР; заохочення дрібного наукомісткого бізнесу;

$

· пряме фінансування підприємств для заохочення нововведень в областях новітніх технологій;

· стимулювання співробітництва університетської науки і компаній, що роблять наукомістку продукцію,

— от далеко не повний перелік атрибутів інноваційної політики, що проводиться в краї$нах європейського співтовариства, і відкриваючих власне кажучи рівні можливості для національних підприємств країн-членів ЄС у сфері інноваційного бізнесу.

Погоджена на рівні держав-членів ЄС інноваційна політика знаходить логічне завершення у вироблен$ні координаційних заходів, що стимулюють інноваційний бізнес на рівні співтовариства в цілому. До їхнього числа можна віднести прийняття в 1985 р. Радою ЄС регламенту про «європейське об’єднання по економічних інтересах» (ЄОЕІ). Регламент звільняє підприємства-члени ЄОЕІ від впливу національних законів, підкоряючи їх єдиним правилам сп$івтовариства і створюючи в такий спосіб сприятливі умови для зміцнення господарських і науково-технічних зв’язків між ними. Прийняття плану «розвитку міжнародної інфраструктури нововведень і передачі технології», що діє з кінця 1985 р. — інший приклад координації в сфері інноваційної політики країн ЄС.$ Основною метою цього документа є прискорення і спрощення процесів утілення результатів наукових досліджень у готових продуктах на національному і наднаціональному рівні, а також сприяння поширенню інновацій у співтоваристві.

Один з розділів плану — кооперація між країнами в області інновацій — передбачає створення «консультаційних служб по передачі технології і керуванню інноваціями» — специфічної інфраструктури по впровадженню нововведень на регіональному рівні.$

Другий розділ документа присвячений координації національних інноваційних зусиль з метою підвищення їхньої ефективності і виключення дублювання робіт у масштабах ЄС. Питання створення в ЄС системи передачі інформації з нововведень і технології розроблені в третьому р$озділі плану, що передбачає удосконалювання патентної системи, уніфікацію технічних стандартів.

Четвертий розділ охоплює з$аходу щодо підвищення інноваційного потенціалу менш розвитих країн співтовариства (Ірландія, Греція). З 1988 р. діє програма «Вэльюб» орієнтована на поширення і використання в ЄС результатів НІОКР.

Усвідомлення в Співтоваристві важливості координаційних заходів в інноваційній сфері багато в чому обумовлено відкривающимися в зв’язку зі створенням до 1995 р. єдиного внутрішньог$о ринку ЄС новими можливостями. Це загострить конкуренцію, спростить доступ до національних ринків і кооперацію фірм у науково-технічній області.

Звертання держав із традиційно розвитими ринковими відносинами до питань глобального, перспективного характеру (маються на увазі ретельний аналіз напрямків технічного розвитку і вибір пріоритетних облас$тей інноваційної діяльності; аналіз темпів розвитку інноваційних процесів і схильності суспільства до інноваційного підприємництва; ініціювання інноваційних програм і т.д.) розкриває основну причину державного втручання в керування інноваціями. Зосереджуючи увагу переважно на питаннях перспективного характеру, державні заходи впливу гармонійно доповнюють ринкові мех$анізми, що роблять в основному лише короткостроковий вплив на сферу інновацій.

Ринкові орієнтири дозволяють підприємствам враховувати сьогоднішню $економічну ситуацію і виробляти визначені прогнози, але тільки на найближче майбутнє. У цих умовах пріоритет віддається інноваційним процесам, що забезпечують високий «приватний ефект» — найчастіше максимум прибутку на вкладений акціон$ерами капітал. При цьому можуть виявитися незатребуваними інноваційні ідеї, що укладають у собі величезний «суспільний ефект» (наприклад, програма боротьби зі СНІДом) чи потенційний ефект у майбутньому (продукти і процеси завтрашнього дня). От ці спрямовані у відносно далеке майбутнє ідеї і покликана, головним чином, вбирати у свою орбіту сучасна інноваційна полі$тика промислово розвитих капіталістичних країн.

У цьому зв’язку не може не тривожити майже повна відсутність подібної політики і подібних їй механізмів в Україні й інших колишніх республіках СРСР. Не можна сказати, що в умовах існування єдиного Союзу в цьому напрямку були досягнуті серйозні реальні успіхи, але з його розпадом положення явне і різко погіршилося. Кризовий стан економіки, надмірна політизація, загострена напруженість$ громадського життя, розлад фінансово-кредитної системи, штовхають уряду на «пожежні» заходи сугубо тимчасового характеру. Добре, якщо в їхнє число входять дії по прямому порятунку фундаментальної науки, творчих колективів військово-промислового комплексу, що були $центральних галузевих інститутів і т.п. Але навіть і цього, якщо усерйоз враховувати тривалу перспективу, напевно мало.

З усіх розумінь, що через очевидність ситуації нема рації перелічувати, необхідно невідкладно визначити і досить чітко сформулювати діючу програму розвитку усього майбутнього інновацій$ного комплексу України. Вона повинна охоплювати як окремі виробничі, дослідницькі, конструкторські, $інформаційні одиниці, їхнього сполучення в ринкових структурах, так і органи державного керування такими інноваціями, що непідвласні стихійним силам ринкового регулювання. І в цьому змісті позитивний досвід в області державної інноваційної політики в західних країнах може виявитися дуже кори$сним на рівні як окремих країн — колишніх союзних республік, так і Співдружності незалежних держав. Зокрема , уже на стадії реалізації заходів щодо масової приватизації потрібно думати, як вона й у яких випадках успішніше зрушить з місця проблему посилення зацікавленості виробника у вико$ристанні наукових, технічних, технологічних досягнень; які внутрішні і зовнішні причини стимулювання інноваційної діяльності виникнуть при цьому, з огляду на специфіку саме наших ринкових відносин, так ще й у перехідний період.

Навряд чи можна розраховувати, що вже перші кроки приватизації зможуть найближчим часом привести до могутнього розвитку інноваційної діяльності на рівні підприємств.

Ринок, що «всмоктує» будь-які товари і будь-якої якості, панування виробника над споживачем, монополізм ціноутворення -$ усе це ніяк не створює райдужної картини бурхливого науково-технічного прогресу, при цьому кожен з усіх сил прагне роздобути нову машину, освоїти прогресивну технологію, створити новий товар. Однак, видозмінюючи умови приватизації, критично оцінюючи і уміло вик$ористовуючи західний досвід «зовнішнього» прямого і непрямого впливу на систему стимулювання інновацій, напевно можна прискорити прогресивні зміни. При цьому необхідно, зокрема , прагнути до розвитку в Україні міжнародної структури нововведень і системи передачі технологій, до створення відповідних консультаційних служб, пат$ентної системи, міжнародних технічних стандартів, посиленню інтеграції $в інноваційних процесах.

Використані джерела

1. http://www.cfin.ru – web сайт з фінансовою та економічною літературою та публікаціями;

2. http://www.libertarium.com – web сайт з економічними публікаціями.

Post Comment