Етнонаціональні відносини й національна політика 2

Реферат на тему:

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА

Глибокі соціально-економічні та політичні зміни в різних регіонах планети сприяють стрімкому зростанню національної самосві$домості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націона­лізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих дер­жавах, особливо багатонаціональних, так і між різними кра$їнами, загострює національні проблеми, котрі породжують довготривалі міжнаціональні конфлікти, війни, потоки біженців, несуть горе й страждання окремим людям і цілим народам. Як наслідок — наці­ональна проблема набуває глобального, планетарного характе­ру. Тому з’ясування причин загострення міжнаціональних відно­син і віднайдення способів розв’язання проблеми с$амовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки.

Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація

Національна пробле$ма існувала завжди. Відомо, що гноб­лення та експлуатація одних народів іншими і визвольна бо­ротьба розпочалися ще з рабовласницького ладу і тривали в епоху феодалізму. Проте повною мірою національне питання постало в період розпаду феодал$ізму та утвердження капіта­лізму, коли відбувалося становлення націй. Відтоді й донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

Щоб з’ясувати суть етнонаціональних відносин, необхідно насамперед зос$ередитися на основних поняттях, пов’язаних з їхнім розвитком. До таких передовсім належать: народ, нація, етнос. Названі поняття хоч і вживають часто як синоніми, проте мають істотні відмінності. Так, етнологічне «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження гру­пи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є то­т$ожними.

Народ — це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв’язками: з сім’ї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на плем’я, плем’я — на народ.

Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український — слов’янс$ь­ких і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов’ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичер­пується біологічним походженням, оскільки він живе в певно­му просторі. Саме простір як місце по$стійної осілості народу є дуже важливим елементом його існування. Люди здавна були пов’язані природою, простором (рибальство, полювання, ріль­ництво, тваринництво). Цей простір дл$я них був близьким, рід­ним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями на­роду облаштовувалася певна територія. Народжувалося по­няття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між со­бою, завдяки їй розпочиналося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, на­родне мистецтво, народна релігія і т. д.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалі­з$увалися лише в XVII—XVIII ст. (німці, скажімо, стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно встановити, коли нар$од історично стає нацією. Процес переростання наро­ду в націю являє собою повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос — це стійка сукупність людей, яка належить до пев­ного народу, проживає на території чи в складі іншого наро­ду! зберігає свою к$ультуру, побут, мовні та психологічні особ­ливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку ба­гато які етноси втрачають спільність території (наприклад, ук­раїнці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входят$ь до єдиної нації тієї чи іншої країни.

Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших$ етносів, що живуть на відповідній території та пов’язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції чи Англії жи­вуть представники різних національностей: французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці (Франція); англійці, шот­ландці, ірландці, валлійці (Англія). Всі вони окремо «народи-етноси», але не «нації». А всі разом є членами французької чи англійської (де$ржавної) нації, оскільки нацією вважається су­купність громадян цих країн. Та найбільш чітко цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного і расового походження сформовано єдину аме­риканську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — аме$риканці, англійці, французи українського походження, хоча суб’єктивно (етніч­но) ці люди вважають себ$е належними до української нації.

Отже, існують два поняття нації. Перше — це нація-дер­жава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге — нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поля­ки, євреї, німці, навіть якби$ вони набули б громадянства Укра­їни). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі.

За сучасних умов ве$ршиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене ста­лінське тлумачення: це така спільність людей, що має спільні мо$ву, територію, культуру; єдність економічних, соціально-полі­тичних і духовних інтересів… Таке визначення нації не відпо­відає дійсності. Чимало політологів стверджують, що мова, те­риторія, господарські зв’язки і культура виступають не озна­ками нації, а лише сприятливими умовами її формування і розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, ку$льтурному, економічному, пси­хологічному самовизначенні.

Нація — політичне, державко організований народ.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердясв (1874—1948). Він писав, що буття нації не визначається і не вичерпується ні$ мовою, ні релігією, ні територією, ні держав­ним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Найбільше рації мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдност$і і е національною сві­домістю. Нація — вічно живий суб’єкт історичного процесу, в ній живуть і перебувають усі минулі покоління не менш, ніж покоління сучасні. М. Бердяєв зазначав, що державніс$ть не є певною ознакою буття нації. Але будь-яка нація прагне утво­рити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.

І те, що єврейський народ постійно мандрував, зламало й по­калічило його душу, він ображений на свою історичну долю. На думку російського вченог$о, сіонізм — це пристрасна мрія євреїв про свою державність.

Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації. І Франко наголошував на значенні практичної політичної ді­яльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і зма­гань… Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати сер­ця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм си$ли у найстрашніших му­ках і терпіннях… Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. $Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід’ємного права українського народу на самовизначення і пошук його опти­мальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкра­щих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави, — писав М. Грушевський. — Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витри­в$алий, високо здатний до організації, до громадської солідар­ності…»

За часів тоталітаризму склався негативний стереотип ук­раїнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть націо­нальна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділяли­ся на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфіку­вався як «буржуазний», а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася $несумісною з інтернаціоналізмом, що фак­тично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному $перед наці­ональним; знищення національного гноблення пов’язувалось із розгортанням світової революції, передбачало реалізацію на­станови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і анта­гонізм націй». Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною $концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні на­ціональних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.

У тісному зв’язку з національною і$деєю перебуває пробле­ма націоналізму, що вивчається спеціальними науками: етно-політологією та етносоціологією. Вони розглядають націоналізм не лише в негативному плані, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У да­ному разі націоналізм є основоположним політичним принци­пом державного устрою більшості країн світу. Тому з націона­лізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба буде марною та безперспективною. У цьому ще раз переко$нався світ, коли націоналізм трьох неве­ликих країн Балтії — Литви, Латвії, Естонії започаткував крах СРСР.

Бу$дь-яка держава припускається тяжкої помилки, пропа­гуючи відсутність національної ідеї, свого власного ідеалу. Те­пер для України в соціально-національному сенсі надзвичай­но важливими є такі завдання:

— вироблення форм і засобів для стимулювання політич­ної активності українського$ народу, сприяння духовному онов­ленню суспільства;

— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвер­дження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державниць$кої ідеї;

— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій сус­пільства, ядром якої має стати власне державна національна ідея.

Причому ця ідея, з одного боку, повинна віддзеркалювати право нації на самовизначення, а з іншого, — залишити націю в рамках вселюдської спільності, прагнути до утвердження в житті загальнолюдських цінностей, боротися за соціальну спра­ведливість.

Націоналізм може виявлятися ще в одній якості — як іде­ологія. Тоді ві$н означає надмірну любов до своєї нації-етносу, поєднану з негативними почуттями до інших національностей. Націоналізм державної нації, тобто фанатична любов до своєї нації, поєднана з боротьбою в даній державі проти національ­них меншин, є явищем негативним і реакційним. Коли цей на­ціоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фа$шизм.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних можемо віднести: національну самосвідомість; національну $гордість;

національний сором (що дає змогу самоочищатися); прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. Негативні ас­пекти: визнання національної виключності; протиставлення іншим націям; прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів; національний нігілізм; пошук винних у життєвих труднощах.

Етнона$ціональні відносини і світовий досвід са­мовизначення народів

Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з пер­ших місць серед пекучих проблем сучасності. Під її натиском розпалися СРСР і Югославія. Національне питання залиша­ється $складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Оль­стер), у Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), в Ка­наді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) і т. д. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спіль­ностей свідчить про наявність особливого типу соціальних від­носин, що характеризують$ся як відносини національні (між­національні).

Етнонаціональні відносним — це відносини між суб’єктами національно-етн$ічного розвитку — націями, народностями, на­ціональними групами та їхніми державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування й підлеглості; прагнення до знищення інших суб’єк­тів. В етнонаціональних відносинах відбивається вся сукуп­ність соціальних відносин. Визначальний вплив на$ них справ­ляють економічні й політичні чинники, причому політичні ас­пекти частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовле­но насамперед значенням держави як важливого чинника ро­звитку нації. Само життя засвідчує, що е$тнонаціональні відно­сини — це міцний сплав національного й політичного. Головни­ми в етнонаціональних відносинах е питання: про рівноправ­ність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну ворожнечу, розбрат, недовіру й підозру на національному ґрунті

Аналізуючи етнонаціональні відносини, необхідно розріз­няти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, загальновідомо, що Жовтневий переворот 1917 p. сприяв розв’язанню багатьох аспектів національного питання в$ Ро­сійській імперії. Проте зроблений у 60-ті pp. висновок, ні$бито в СРСР повністю розв’язане національне питання, безперечно, був передчасним. Нещодавнє об’єднання Німеччини також ‘ вважають остаточним розв’язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необгрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки його суть полягає в тому, щоби нація не лише самовизна$чилась, а й мала можливість рівномірного й вільного розвитку всіх її спільностей. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бопід кутом зору діалектики не може бути повного й остаточного розв’язання національного питання в усіх аспектах і соціаль­них вимірах. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рів­ності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забезпечуватися національною політикою».$ Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрійської соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу. Отже,$ національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави проведення певної національної політики.

Національна політика — це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, ро­зв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійснювалас$я без належного глибокого аналізу суперечностей, без ураху­вання матеріальних умов для їх розв’язання. Непослідовність і несвоєчасність розв’язання суперечностей, породжених ро­збіжністю інтересів у різних націй-етносів, призвела до крах$у Радянського Союзу як федеративної держави. Оскільки наці­ональна політика насамперед спрямована на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення протир$іч і конфліктів, пов’язаних із на­ціональними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та ре$спублі­ками (землями, штатами, кантонами і т. д.). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджа­ну та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подіб­на ситуація має місце у відносинах Квебеку з канадським цен­тральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.

2. Відноси$ни між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У коли$шньому СРСР невирішеність національних проблем призвела до загострення взаємовідно­син між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргиз­станом, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азер­байджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У СНД найбіль­шої гостроти суперечності у цих відносинах досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), у Таджикистані (громадянська війна), у Грузії (Південна Осетія, Абхазія), в Молдові (При­дністров’я), в Росії (Чечня), в Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лиш$е за умови забезпечення права всіх на­родів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скориста­лися жителі Нагірного Карабаху і Південної Осетії, проголосу­вавши на референдумах за свою незалежніс$ть.

4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національ­но-державних утворень. Це стос$ується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Гостро постала пробле­ма російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у пособництві фашистській Німеччині та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., проте в ці­лому проблема російських німців залишається $нерозв’язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації$ присутні також інші національні тертя: в Башкортостані — між башкирами й тата­рами; в Татарстані — між татарами й чувашами; в Дагес­тані — між аварцями, кумиками і лезгинами; в Північній Осетії — між осетинами та інгушами.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганіс­тан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — півде$нні) і т. д.

Всі ці суперечності можуть вирішуватися чи, навпаки, за­гострюватися, переростати в конфлікти у процесі проведення тієї чи іншої національної політики. Світова практика поки що виробила лише один — демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який, зокрема, передбачає: забез­печення вільного волевиявлення націй; реалізацію їхніх за­конних прав на життя, відносини з іншими націями, $які прагнуть будувати свої стосунки на осн$ові рівності. Йдеться про надан­ня повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших взаємовідносин з іншими націями, а отже, про право націй на самовизначення, яке тісно пов’язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів взаємовідносин між народами і націями. Навіть більше, само­визначення є загальновизнаною основоположною нормою між­народного права, обов’язк$овою для всіх без винятку держав.

Це знайшло своє закріплення і в документах OOН (у другій статті Статуту чітко та о$днозначно записано про право націй на самовизначення). В цьому документі визначається правомірність боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності; свобода народу чи нації визначається без втручання з$зовні в її політичний статус; підкреслюється необхідність не допускати збройного втручання у справи держав, що стали на шлях самостійного розвитку, а також не виявляти актів політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв’язання проблеми національно-територіального розмежування.|Як свід­чить світовий досвід, вона належить до найскладніших і найгостріших п$роблем. Тож питання полягає в тому, як реалізу­вати це право, беручи до уваги історичні умови тієї чи іншої нації, прийнятні форми його реалізації. Політологи вважають, що право на самовизн$ачення може бути реалізоване у двох фор­мах, через які народи та нації висловлюють своє ставлення до використання цього права: відокремлення і возз’єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизна­чення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціональ­ного утворення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (інших на­цій) і утворити свою незалежну$ державу; визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер дер­жавно-політичного устрою згідно зі своїми історичними умо­вами; будувати основи й механізми внутріш$ньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; пова­жати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цією формою за останні роки скористалися чимало народів, утво­ривши свої незалежні держави; це народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала і Україна.

Возз’єднання — форма реалізації права на самовизначен­ня, яка передбачає,$ що один народ (нація) може об’єднати­ся з іншим народом (нацією).

Ця форма, як і перша, має природний, демократичний ха­рактер. Це — право на життя, щастя, братерство одного наро­ду разом з іншим,$ яких об’єднують спільні звичаї, традиції, а іноді й спільні історія та релігія. Виходячи зі спільних інтере­сів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз’єднання в рам­ках однієї держави. За формою державно-правові об’єднаннянародів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три ос­новні форми возз’єднання: у$нітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Названі форми самовизначення можуть бути використані лише багаточисельними націями. Ро­зв’язання цієї проблеми нечислен$ними народами значно ус­кладнюється. Складність полягає в забезпеченні державного утворення всіма необхідними атрибутами (національна бюрок­ратія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних ком­плексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають повною мірою користуватися своїми національними правами, зберіг$а­ти національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків у цьому напрямку є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку$ економіки, культури, національної самосвідомості малих на­родів. Та на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Замість розв’язання гострих етнічних проблем ви­суваються всілякі міфи про окремі народи-етноси. В Туреччині, наприк$лад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвалися від турецького загалу, ро­змовляють своїм діалектом. Тому курдів у Туреччині назива­ють «гірськими турками» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди— «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко о$крес­лився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.

Отже, історичний досвід свідчит$ь, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається одним із найбільш складних і актуальних завдань нашого часу [Національні від­носини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємоза­лежних тенденцій: з одного боку, формування й розвитку на­цій, їхньої боротьби за рівноправність і самостійність, за ство­рення держав; з іншого — на основі об’єкт$ивного процесу інтер­націоналізації всіх аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення зв’язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів. Ігнорування цих тен­денцій під час здійснення національної політики може не тіль­ки призвести до загострення національного питання в окремих державах, а й спричинити непередбачуван$і наслідки в межах усього світового співтовариства.

ЛІТЕРАТУРА

Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — № 9.

Бромлей Ю.В. Зтносоциальньїе процессьі: теория, история, современность. — М., 1987.

Варзар /.М. Політична етнологія як наука. — К., 1994.

Гилязитидино$в Д.М., Галиче Г.Т., Толстых А.А. Национальные й межнациональные проблеми на современном зтапе.— Свердловск, 1991.

Дахин В. Независимость, свобода, $суверенитет // Политика.— 1993. — № 5.

Жмир В. На шляху до себе (етно-соціологічна розвідка). — К,1995.

Забужко О. Філософія української ідеї: франківський період.($Європейський контекст). — К., 1993.

Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992.

Картунов О., Маруховська О. Етнополітологія як наука і навчальна дисципліна // Політологічні читання. — 1994. — № 3.

Картунов О., Маруховська О. Головні віхи становлення зарубіжної етнополітичної думки // Політологічні читання. —1994. — № 4.

Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче. — 1997. — № 1.

Post Comment