Географічне районування України

$На тему:

Географічне районування України.

Написав: Мусько С.В.

$Перевірив: Кольців Л.Д.

На основі локальних особливостей традиційної, матеріальної і духовної культури та побуту народу визначаються певні антропологічні групи й історико – етнографічні зони чи регіони території його розселення. Локальні відмі$нності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію.

Походження етнографічних груп у складі народності чи нації різне. Часто це нащадки колишніх племен, котрі злилися у народність зберігши певні особливості побуту, матеріальної і традиційної духовної культури, мови тощо. Етнографічна група може утво$ритися і внаслідок асиміляції в складі народності або нації будь-якої групи інонаціонального населення чи й цілих народностей.

Певні локальні особливості побуту, господарського і культурного укладу окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного походження, стисків й інтенсивності культурно-побутових зв’язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального становища певних груп населення, переселень, змішувань населення$ внаслідок міграційних процесів.

Етнографічна група не завжди усвідомлюється її членами, тобто не володіє самосвідомістю. Такі спільно$сті визначаються здебільшого шляхом етнографічних досліджень на основі певних однотипних реалій традиційно-побутової матеріальної і духовної культури. Етнографічна група не є також стійкою формою етнічної спільності людей. У процесі консолідації нації стираються, нівелюються локальні особливості традиційно-побутової культури, змінюються межі території$, їх побутування. Ще на початку нашого століття етнографічні групи у складі різних народів були набагато виразнішими.

Отже, етнографічна група є частина народу, етносу визначається певними локальними особливостями традиційно-побутової культури, місцевого діалекту нерідко вони мають свої локальні назви, етніконіми і самоназви. Але визначальні для етнограф$ічної групи – етнокультурна спільність з усім народом, до якої вона належить.

Історико-етнографічні регіони чи зони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеного представниками певних етнографічних груп. Але ними визначаються також і ширші у пр$осторовому плані внутріетнічні історико-культурні спільності, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характеризується більш загальною, ніж етнографічна група, спільністю і однотипністю рис традиційної матеріальної духовної культури, зумовленими значно$ю мірою однаковим природним середовищем, однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю.

Традиційно-культурні спільності етнографічних регіонів також змінні в просторі і часі. Вони звичайно не усвідомлюються самими носіями регіональних особливостей.

Процес районування України включає кілька етапів. Перший /6-10 ст./ — це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах$ населення: поляни, сіверяни, древ’яни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці.

ІІ етап /10-14 ст./ характеризувався дробленням давньоруської держави на окремі землі і королівства. Основною одиницею р$айонування стала земля – територіальне монопольне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а потім, зі здобуттям “княжого столу” поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

$ Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної своєрідності культури їхнього населення було не особливо визначеним, хоча процес районування в цілому йшов. Він помітно посилюється на 3 етапі / 15-19ст./ у зв’язку з колонізацією окремих земель України сусідніми державами: Вел$иким князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз’єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією.

Усю систему ре$гіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області /суперрегіони/ , які в свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті – історичні зони, на терені яких не рідко формувалися етнографічні регіони. Первісною одиницею$ цих формувань, безперечно, була “земля”.

Одним із перших , хто спробував зрозуміти регіональне багатоманітне України і, отже, загальну специфіку української культури, був французький топограф Г.Левашер де Боплан. Ін виділяв в Україні 17ст. 8 регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Більш демолізовану картину етнорегіонального розвитку України подав у першій половині 19ст. лінгвіст П.Сілецький-Когенко: Січ Запорізька /”головне міс$цеперебування колишніх запорізьких козаків на островах Дніпра нижче порогів”/, Покуття /”обл. Буковини”/, Полісся /”Чорноросія”/, Литва /”частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії — землі колись підвладні Великому князівству Литовському”/ та $Цісарщини /обл. ”колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії”/, яка включає Галичину та Людоморію. Дещо інші варіанти висували дослідники н$а початку нашого століття. На прикладі Н.Сумцов виділяв такі регіони: Слобожанщину, Чернігівщину, Галичину, Кубанщину, Поділля, Волинь, Таврію. Як бачимо, крім традиційних земель, він ураховує нові області, що утворилися внаслідок колонізації.

Використана література:

1. П.П.Кононенко – Українознавство.

2. С.А.Макарчук – Етнографія України.

3. В.Я.Мацюк – Українознавство.

4. О.В.Ковальчук – Українське народознавство.

5. А.Пономарьов – Українська $етнографія.

6. В.Ф.Горленко – етнографічне районування.

Post Comment