Історія формування та еволюція екологічної думки 2

Назва реферату: $Історія формування та еволюція екологічної думки
Розділ: Екологія

Історія формування та еволюція екологічної думки

Розвиток екології було прискорено (особливо після другої світової війни) тим, що економічне та технічне удосконалення знаряддя праці і технологій увійшло у зіткнення із суспільним розвитком. Він с$тав обмежуватися рядом екологічних явищ, і насамперед суперечністю між постійно зростаючим населенням і зменшеням їжі і усього необхідного для життя, постійним забрудненням та отруєнням життєвого простору людини. Цілком природно народжується думка, що окремі екологічні проблеми можна вирішити технічними засобами. І хоча це можливо (частково), проте екологічна криза не переборюється.
Екологічні проблеми можна вирішувати таким шляхом, ал$е екологічну кризу можна подолати, тільки прийняв її як питання життя взагалі, життя людини на Землі, як питання існування людської цивілізації.
Хоча екологія відносно молода наукова дисципліна, в її $розвитку розрізнюють декілька фаз. Як основні фази чаще усього наводяться ось таки: вивчання середовища мешкання окремих видів; вивчання екологічної системи; вивчання взаємовплива екологічних систем; вивчання біосфери та людини в біосфері.
Розвиток екології почався з вивчання і опису прир$оди. Це був період, коли француз Жан Анрі Фабер написав відому працю «Ентомологічні спогади» (1870-1879 р.р.). Між тим справжний розвиток екології почався з вивчання середовища, у якому мешкають окреми види, з вивчання їх відносин, симбіо$зу, стосунків з іншими видами. Це перша фаза у розвитку екології. Дослідження в середині 20-х років підходять до вивчення об`єднання видів- розвивається синекологія, тобто екологія об`єдн$ання (спілки) вида. У процесі вивчення відкриваються закони динаміки популяції, пов`язаних між собою груп видів. Але дослідження показали, що екології бракує основних одиниць вивчання. Тому з`явилось поняття екосистеми як одиниці екології. Екосистему як термін уперше застосував Артур Джордж Тенслі у 1935 р. Пізніше, у 1942 р.$, Реймонд Ліндемон висуває концептуальні і методологічні основи вивчання екосистеми як складної системи, крізь яку перепускають струм енергії і цикл живлення крізь усі живі і неживі її компоненти. По суті, екосистема розуміється як система, ясно позначена в обширі та у часі, вона охоплює не тільки організми, які живуть в неї, але і фізичні умови клімату та грунту, так само, як і усі взаємні дії між різними організмами і між організмами та фізичними умовами. Це був початок у визначені екосистеми як основний одиниці вивчання у екології. Проте $у другий фазі свого розвитку екологія усе більш зосереджується на вивченні екосистеми як функціонального об`єднання, що складається із взаєм$одії організмів і усіх елементів навколишнього середовища у будь-який специфічній галузі. Це дозволяє повністю описати екосистему як живе об`єднання разом з оточуючим його неживим фізичним середовищем, котре має свою рівновагу і свою взаємозалежність, обумовлені зміною енергії та матерії.
В екосистему включені, окрім живих організмів і фізичних умов (клімат і грунт), і усі взаємні дії між різними організмами та між $ціми організмами і фізичними умовами.
У третій фазі свого розвитку екологія виявляється націленою на вивчання взаємовпливу екосистем. Починається вивчення відносин екосистем. Ці дослідження спрямовані на вивчання закритих зон, тобто$ зон, де стикаються різні екосистеми, котрі усі разом складають єдине ціле — біосферу.
Вивчення біосфери — це четверта фаза у розвитку екології. Біосфера зображає середовище мешкання усіх живих організмов і людини. Вона зображує єдинство усіх екосистем на Землі, де $усі екосистеми пов`язани (так, планету Земля можна сприймати як величезну екосистему). В біосфері відбувається кругобіг матерії через живлення, можна сказати, що в біосфері кожен кожного їсть, і кожен буває з`їден. По суті, біосфера уявляє відкриту систему живий природи, в якій міститься усе, що існує і діє в окремих екосистемах. Але біосфера на Зем$лі уявляє і єдину систему з єдиними законами.
У п`ятий фазі свого розвитку екологія вивчає становище людини в біосфері. Ця фаза уявляє деяким чином заокруглений еволюційний цикл, відтворюючи за науков$им змістом стан людини з самого початку, тобто інтеграційну частину біосфери, яка еволюціонувала разом з усіма іншими компонентами. Своєю трудовою діяльністю людин$а змінює природу, мотивуя це перетворенням тваринних товариств, чиїм членом з`являється, і це перетворення чаще усього виникає незалежно від його волі. Швидкість перемін під впливом людини у товариствах тварин зростає з розвитком цивідізації. Людина не тільки змінює природу, але коїть це з полоханой швидкістю. Вивчая становище людини у біосфері, екологія повинна виходити з того факту, що людина завжди відноситься до природи як до чогось зовнішнього, змінюючи та використовуючи її, він залишаєть$ся природною істотою. Тільки на основі створюванних природою умов, через те що матерія має свої власні закономірності, самі люди можуть реалізуватися при урахуванні ціх закономірност$ей. Тому екологія формулює основне питання так: чи шкодять змінювання у результаті діяльності людей невідновлюванним природним ресурсам, чи мають перевагу (превалірують) негативні ефекти виробництва над позитивними?
Екологія виявляється природною і гуманітарною наукою. Як природна наука, вона не може виключити людину, а як гуманітарна — вона не може бути відокремлена від природи.
Історія еволюції екологічної думки досить чітко розподіляється на три частини: людська та місь$ка екологія (Чікагська школа) у 1920 — 30 -х роках, соціологія екологічн$их проблем, котра розвилась спочатку у США, потім у Західний Європі і СРСР у 1970 — 1989 -х роках, екологічна діяльність, яка виникла у кінці 1980-х років під впливом серії доповідей Римському Клубу, ідей комісії ООН по середовищу і розвитку («Наше спільне майбутнє»), а також внаслідок необхідності соціальної ігтерпретації глобальних змін у біосфері під сукупним впливом індустріалізації, урбанізації і росту народона$селення планети (скорочення озонового шару, парникового ефекту і сукупного скорочення лісів — основних виробиків кисню на Землі).
$Чікагська школа, використовуючи ідеї нової (тоді!) науки екології, стверджувала, що просторово-часові взаємовідносини людських істот детермінуються селективними, дистрибутивними і акомодативними силами середовища мешкання (Р. Макензі). Ідеї Р. Парка, Ю. Берджеса і Р. Макензі пізніше розвили ортодокси школи А. Хоулі, Г. Теодорсон та інши. У Росії ідеї «міста-орган$ізму» розвивали А. Диканьський, у 1920 0 30-х роках М. Мілютін, О. Сабсович та інши теоретики «соціалістичного міста-саду».
У 1960-х роках як реакція на структурно-функціональний аналіз, біхевіоризм та символічний інтеракціонизм, які елімінували з-проміж своїх побудов будь-які матеріальні (фі$зичні) явища, виникла соціологія екологічних проблем. Це насамперед концепція «екологічного комплексу», яка вивчала взаємовідносини між населенням, соціальною організацією, технологією та середовищем (О. Дункан). У більш досконалому вигляду цей підхід був використан у доповідях Римс$кому Клубу 1972, 1992 років (Д. Мідоуз та інши), в концепції міський динаміки (Дж. Форрестер). Повсюдно розвивалася екологія окремих проблем — міста і регіону, наслідків забруднень і екологічних злигоднів, екологічної свідомості, процесів $екологізації культури і способу життя і, звичайно, екологічні рухи. У СРСР особлива увага приділялась проблемам формування екологічної свідомості і громадської думки, екології міста і альтернативних поселень, громадянських природозахисних ініціатив (О. Баранов, Д. Кавтарадзе, М. Лауристін, Е. Орлова, М. Хейдметс, О. Яницький).
Розвиток екологічної думки у 1980 — 9$0-і роки має своїм теоретичним фундаментом «Нову екологічну парадігму» (Р. Данлеп, У. Катон, Л. Мілбрес, О. Яницкий та інши), яка фіксує непереборену залежність людини і соціальних систем від стану біосфери. Ключова проблематика — глобальні середовищні зміни антропогенного походження та їх со$ціокультурна інтерпретація.

«Нова екологічна парадігма» (НЕП) — теоретичний фундамент сучасної екологічної діяльності. Головні постулати: люди, що володіють винятковими властивостями (культура, технології), залишаються проте одніми з багатьох живих істот — взаємоз$алежних і включених до глобальної екосистеми, біосфери; людська діяльність уплітана у складну сітку причинно-висновочних і зворотних зв`язків природної тканини; суспільство живе у кінцевому біофізичному середовищі, що накладає серйозні обмеження на його діяльність; винятковість людини як культурної істоти не скасовує законів біосфери (Катон, Данлеп,$ 1980). Протилежна їй парадігма, що заперечує названі обмежнння, одержала назву «Парадігми людської винятковості».
Поява НЕП стимулювала артикуляцію «Домінуючої соціальної парадігми» (ДСП), теоретичною основою якої з`являються антропоцентризм, технократизм і «історичний ортимізм». У темі дається розгорнене зіставлення НЕП/ДСП по таким критеріям, як: самоцінність природи$, екстенсивний економічний ріст/ якісний розвиток, рівень соціально-припустимого риску, направлення і характер соціальних змінювань в суспільстві, принципи людських взаємовідносин, політ$ична структура суспільства і розуміння екологічної політики (О. Мол, Г. Спаргаарен, Р. Данлеп, Л. Мілбрес, О. Яблуков).
Для авторитарних режимів і суспільстів «переходного типу», яким з`являється сьогодні Україна, повинні існувати парадігми, які адекватно відображують їх соцієтальну специфіку. У зв`язку з цім викладаються принципи побудови парадігм «Системної винятковости» (ПСВ) і «Системної адаптованості» (ПСА) по таким,$ зокрема, параметрам, як «природа» даного суспільства, його взаємозв`язки з навколишнім світом, «природа» самої людини, здатність системи до управління власним розвитком, контексту її діяльності, обмежень, які покладаються на неї$ середовищем мешкання.

Список використаної літератури:

Маркович Д.Ж. Социальная экология. — М.: Рос. ун-т дружбы народов, 1997. — 433с.

Махортов Ю.А. Эколого-экономические проблемы использования земельных угодий. — Луганск: Лугань, 1999. — 414с. 468. Потравный И.М.,

Семенченко П.М. Практика экономического регулирования и охраны
окружающей среды /Приаз$. гос. техн. ун-т. — Донецк, 1997. — 39с.

Post Comment