Історія розвитку охорони здоров я в Україні Особиста гігієна медичного персоналу

Реферат на тему:

“Історія розвитку охорони здоров’я в Україні. Особиста гігієна медичного персоналу”

Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже багато творів, серед яких були книги медично-б$іологічного змісту, що описували цілий ряд ліку­вальних рослин, метали, опій, пер$ебіг захворювань, будо­ву людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.

Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і каліками. «Церковний Устав» князя Воло­димира доручав церквам і монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володи­мир встанов$ив великий податок.

У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень.

У різних державних актах того часу зустрічаємо реко­мендації гігієни і накази добре ставитися до хворих. На­приклад, у «Повчанні…» Володимир Мономах пише: «Куди підете чи де зупинитеся — напоїте і нагодуйте жебрака і подорожнього і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми всі смертні». У «Рус$ькій правді» вказано право потер­пілого вимагати від винуватця гроші на лікування.

У той час лікуванням хворих переважно займалися мо­нах$и. Наприклад, «Печорський патерик» згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св. Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, св. Агапія, Дем’яна Пресвітера та ін.

Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення знань.

У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуван­ням займались і народні медики: знахарі, відуни, л$ечці, знавці зел та ін.

Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з ви­щих верств тогочасного суспільства. За історичними дани­ми, дочка чернігівського князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня Анна Всеволо­дівна, яка заснувала першу світську$ (жіночу) школу, — сприяла викладанню медицини в цій школі.

Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первіс$ного розвитку.

За історичними джерела­ми, перший шпиталь для лікування хворих та перебуван­ня інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій Печерський.

Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія — Зоя. Онучка Володимира Мономаха, вона народилася в 1108 р., одержала добру освіту, ціка­вила$ся народною медициною. В юному віці з успіхом по­чала лікувати хворих, за що в народі одержала назву «Доб­родії». В 1122 р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під час коронації ім’я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.

Першою видатною постаттю в українській медичній на­уц$і після Євпраксії був Юрій Дрогобич (бл. 1450—1494). Справжнє прізвище Котермак, народився в м. Дрогобичі біля Львова. Закінчив Краківський університет і одержав звання ма$гістра. Продовжив навчання в Болонському уні­верситеті, став професором медицини і філософії, відомим астрономом і згодом ректором цього університету. В 1483 р. в Римі була надрукован$а його праця «Прогностичне судження». В 1488р. Ю.Дрогобич повернувся до Кракова і очолив кафедру медицини в місцевому університеті.

Вірогідно, Ю. Дрогобич був не єдиним українським вченим-медиком у XV—XVI ст. В архівах Краківського універ­ситету згадуються студенти з різних населених пунктів України. Професором медицини в Краківському універси­теті в середині XVI ст. був Йосип Струсь, який напи$сав зна­мениту працю про пульс.

Українцями, на думку дослідників, були професори пер­шої в Україні медичної школи, заснованої в Замості у 1593 р., Симон Бирковський, Іоан Ірсин. Велику роль у підготовці медиків України в XVII ст. відігравала Києво-Могилянська академія. Вона не була медичною, а загальноосвітньою шко­лою, та завдяки високому науковому рівню давала дуже добру підготовку для подальшого студіювання медицини в загальноєвропейських університетах$.

За далеко неповними даними колишніми учнями Києво-Могилянської академії були близько 740 українських лі­карів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Макс$имович, Степан Андрієвський, Да­нило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михай­ло Гамалія та ін.

Після закінчення академії сотні молодих $українців ішли для продовження навчання до відомих університетів Захі­дної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, ме-дико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше — Московщини.

Однією з найяскравіших особистостей серед вітчиз­няних вчених-медиків XVIII ст. був Данило Самойлович. Його вважають одним із основоположників вітчизняної епідеміології. Ш$ироко відомі праці Самойловича з інфекційних хвороб. Усі дванадцять тогочасних академій Євро­пи обрали його своїм почесним членом, за винятком Пе­тербурзької Академії наук.

Іншим видатним українським лікарем цієї епохи був Нестор Амбодик-Максимович, уроженець Полтавщини. Він увійшов виісторію вітчизняної медицини як засновник акушерства. Його пі$дручником з акушерства «Искусство повивання, или Наука о бабичьем деле» користувалося багато поколінь лікарів та акушерок.

Велику роль в історії вітчизняно$ї медичної освіти відіграв перший підручник з педіатрії «Педіатрика» Степана Хотовицького. Страсбурзький університет блискуче закінчив Олександр Шумлянський, один з перших вітчизняних гістологів, який описав будову нирки, зокрема її капсулу, відому під назвою «капсула Шумлянського—Боумена».

Гордістю вітчизняної медицини є Мартин $Тереховський, один з піонерів учення про еволюцію живих організмів, а також Іван Полетика, який першим очолив генеральний госпіталь і госпітальну школу у Петербурзі, займав найвищі$ на ті часи медичні пости в державі.

Поряд з розвитком медичної науки розвивалася хірургіч­на допомога на полі бою. її надавали цирульники. Існува­ли цехи-об’єднання цирульників у м. Львові, Києві, Луць­ку. У статуті Київського цеху цирульників писалося: «Май­стерність цирульника має полягати в тому: голити, кров жильну і заошкірну пускати, рани гоїти рубані, пробиті та стріляні, а особливо у вириванні зуба та вилікуванні фран­цузької і шолудної $хвороб …».

Хворих та поранених продовжували лікувати у шпита­лях, які існували при братствах і монастирях, як, наприк­лад, шпиталь при Трахтемирівському монастирі, де лі$ку­валися поранені козаки.

Необхідність мати лікарів для армії та для боротьби зі спустошливими епідеміями зумовила появу госпіталів, ка­рантинів, аптекарських городів, польових аптек. У XVIII ст. було відкрито перші госпітальні школи — навчальні заклади для підготовки лікарських кадрів. В Україні перша медична школа була заснована в Єлисаветграді (нині Кіровоград).

Поряд з різними природничими науками в XIX ст.$ особ­ливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атла оперативної хірургії «Анатомико-хирургические таблицьі», які$ були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним упер­ше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.

Чимало зробив для розвитку хірургії в Україні Микола Іванович Пирогов. У 1856 р. М. І. Пирогова призначили на посаду опікуна Одеського навчального округу, де він пору­шив питання про відкриття університету в Одесі. У 1858 р. отримавши посаду опікуна Київського навчального округу, він сприяв розвитку і демокра$тизації освіти. Пирогов був од­ним із видатних хірургів XIX ст., добре відомим не лише в Україні, але і за кордоном. Він працював майже в усіх ділян­ках хірургії, але особливо прославився у$ галузі кістково-пла­стичних операцій, воєнно-польової хірургії, десмургії.

Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосов-ський, професор Київського університету, завкафедрою Московського університету. М. В. Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і оперу­вав хворих у Полтавській міській лі$карні, мав симпатії до українського національного руху.

Одним з перших професорів хірургії, які починали чи­тати лекції українською мовою,$ був декан медичного фа­культету Харківського університету Павло Михайлович Шумлянський. Наукові праці Шумлянського присвячені лікуванню вивихів.

Петро Андрійович Наранович займався розвитком уро­логії, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, дуже вдал$о робив операції на очах.

Талановитим хірургом, основоположником вільної пере­садки шкіри в Україні був Олександр Степанович Яценко.

З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медич­ний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет. В Одесі медичний факультет відкрито у 1$900р.

Професорами терапії в Росії у XIX ст. були українські вчені-медики: Йосип Варвинський, професор Московського уні­верситету, Йосип Каменський-Гамета був пр$офесором Петер­бурзької медико-хірургічної академії та редактором «Военно-медицинского журнала». Професорами цієї академії були: Прохор Чаруківський, Іван Сміловський, Степан Андрієв-ський, Аркадій Альфонський був професором, деканом та ректором Московського університету, Яків Саполович був ди­ректором Петербурзького медико-інструментального заводу.

$

У XIX ст. розпочали свою працю два найвидатніші тера­певти України Т. Г. Яворський та М. Д. Стражеско, їх обох вважають засновниками терапевтичних шкіл України.

Крім цього, в XIX ст. набувають широкого$ розвитку фар­макологія, епідеміологія, акушерство, стоматологія.

Займалися науковою працею лікарі провінційних ліка­рень та працівники лікарських управ, міських та військо­вих лікарень. Наукові розвідки та популярні медичні праці писали видатні громадські діячі-лікарі Модест Левицький, Іван Липа та Євген $Озаркевич, засновник та директор «Народної лічниці» у Львові.

Після ліквідації кріпацтва почався розвиток земської медицини. Напрям її розвитку йшов від роз’їзної до стаціо­нарної медицини з улаштуванням амбулаторій, збільшен­ням кількості лікарських дільниць. Відкривалися земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічу­валося 50 земських акушерок та 150 лікарів.

У 1991 році був прийнятий Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про освіту», в як$ому з врахуванням міжнародного досвіду$ були заплановані суттєві зміни в системі вищої освіти з введенням чотирьох рівнів кваліфікації (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр) та визначенням типів навчальних закладів.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України прийняла Постанову та Акт проголошення $незалежності України. УКРАЇНА стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

Серед інших гострих проблем незалежна Українська держава відчула потребу опрацювання законодавчої бази та перебудови в галузі освіти. Згідно з р$озробленою 1992 року Державною національною програмою «Українська освіта в XXI столітті» взято курс на створення власної системи національної освіти. У цьому ж році Верховна Рада схвалила «Закон про освіту», яким передбачено запровадження в Україні неперервної ступеневої вищої освіти чотирьох рівнів. Відповідно до нього спростовано термін «середня спеціальна освіта» та за$мінено терміном «вища освіта першого рівня». Навчальні заклади, які надають такий рівень освіти, називаються закладами освіти І рівня акредитації. З’являються вищі навчальні заклади нового типу — коледжі, які належать до закладів освіти II рівня акредитації. У цих освітніх закладах студентам надається базова вища освіта та після закінчення — ступінь бакалавра. У закладах III-IV рівнів акредитації надається повна вища освіта на рівні спеціаліста $та магістра.

З 1995-1996 років почали відкриватися факультети сестринської .справи в медичних університетах та академіях України. У цей час було створено медсестринський факультет у Тернопільській м$едичній академії.

ЗО січня 1996 року МОЗ України видає наказ за № 19 «Про створення Національної програми розвитку медсестрин-ства України». Відповідно до неї створена робоча група, яка займається конкретними питаннями розробки вказаної програми та її$ реалізації в практичній охороні здоров’я і системі медсес-тринської освіти. 50

У липні 1997 року вперше в Україні випущено близько 80 медичних сестер-бакалаврів. Ще у 1994 році Міністерство охорони здоров’я України на виконання рішення власної Коле$гії від 21 квітня 1993 року «Про стан і перспективи підготовки молодших спеціалістів І і II рівнів акредитації системи навчальних закладів Міністерства охорони здоров»я України» та наказу від 14 травня 1993 року за № 104 проінформувало керівників органів та закладів охорони здоров’я і керівників закладів, що підпорядковані МОЗ України, листом від 21 вересня 1994 року за №$ 10.03.68/699 про те, що: «Медична сестра-бакалавр може займати посади головної медичної сестри лікувально-профілактичної установи, старшої медичної сестри $відділення, медичної сестри спеціалізованого відділення, медичної сестри-викладача медичних навчальних закладів І та II рівнів акредитації, медичної сестри сімейного лікаря». Але ще й донині законодавчо не затверджені юридичний статус та посадові оклади фахівців нового типу.

У травні 1997 року відбулась установча конференція із створення Асоціації медичних сестер України. Президентом Асоціації ста$ла Галина Івашко. Зараз відбувається процес юридичного оформлення Асоціації, розробляється програма її діяльності.

Використана література:

1. Даценко І.І. та ін. Загальна гігієна з основами е$кології: Навчальний посібник. – К., 1999.

2. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять. – К., 1996.

3. Пасєчко Н.В. Основи сестринської справи (курс лекцій). – Тернопіль, 1999.

4. Медична енциклопедія. – В 4-х томах. – К., 1990-1992.

Post Comment