Хімічні та радіаційні опіки

ХІМІЧНІ ТА РАДІАЦІЙНІ ОПІКИ

ХІМІЧНІ ОПІКИ

Хімічні опіки спричинюються хі­мічно активними речов$инами — кис­лотами (сірчана, хлористоводнева, азотна, оцтова тощо), основами, ок­сидами фосфору, а також бензином, керосином та деякими маслами у разі їх тривалого контакту зі шкірою. Ці речовини можуть уражувати як шкіру, так і слизову оболонку травного кана­лу за умови попадання їх у середину. В більшості випадків хімічні опіки $спо­стерігаються на промислових хімічних підприємствах та в лабораторіях і по­в’язані з порушенням робітниками тех­ніки безпеки під час розливання, пе­ренесення та транспортування хімічно активних речовин. Хімічні опіки в по­буті виникають рідко. Вони бувають пе$­реважно внаслідок помилкового чи навмисного вживання хімічних речо­вин усередину.

Хімічні опіки шкіри в побуті спос­терігаються ще рідше, ніж опіки сли­зових оболонок і трапляються у лю­дей з підвищеною чутливістю (алер­гією) до таких речовин.

За глибиною ураження та п$лощею хімічні опіки діляться також, як і термічні, на 4 ступені та на обмежені й поширені. Опіки стравоходу ділять на З ступені: поверхневий, на в$сю товщу сли­зової оболонки та на всю товщу стінки. Найбільшою мірою уражуються ділян­ки фізіологічних звужень у стравоході.

Поверхневі опіки І—II ступеня бу­вають переважно у разі контакту шкіри та слизової оболонки з низькоконцен-трованими кислотами та основами або довготривалої дії на шкіру керосину чи бензину. Поверхневі опіки шкіри спостерігаються найчастіше. Серед опіків стравохо$ду переважають гли­бокі. Вони виникають унаслідок дії концентрованих кислот і, особливо, основ, а також фосфору. При цьому кількісно переважають опіки III сту­пеня. Серед промислових опіків домі­нують опіки кислотами, дещо рід­ше — основами чи фосфором.

Хімічно активні речовини за ха­рактером дії поділяють на такі, що зумовлюють зсідання, коагуляцію білків через швидке виведення води з тканин (кислоти, солі в$ажких металів тощо), та на такі, що розріджують (основи). У малих концентраціях ре­човини, що сприяють коагуляції білків унаслідок швидкого переходу клітин­ної води під епідерміс, зумовлюють набряк та появу пухирів на шкірі (II ступінь опіку). У великих концентра­ціях вони зумовлюють сухий некроз$ шкіри з утворенням струпа. Речови­ни, які розріджують, пошкоджують епідерміс, розщеплюють білки і ут­ворюють з жирами тканин нерозчинні мила, спричинюючи колікваційний некроз. Вони діють повільніше, ніж кислоти, але проникають глибше, утворюючи вологий білий струп, відшарування якого супроводжується появою виразок. Останні тим гли$бші, чим концентрованіші основи. Про­дукти розщеплення білків токсичні, легко всмоктуються і призводять до інтоксикації організму. Дія кислот та основ різної к$онцентрації на слизову оболонку травного каналу зумовлює такі самі за глибиною та характером опіки її, як і на шкірі.

У разі попадання малоконцентро-ваних кислот чи основ усередину опі­ки слизової оболонки бувають повер­хневі, але більші за площею. І на­впаки, концентрованіші речовини спричинюють значно глибші, а$ле дещо менші за площею опіки внаслі­док різкого спазму стравоходу, який обмежує надходження розчину в дис­тальному напрямку. Взагалі хімічні опіки бувають переважно обмежени­ми (не більше 10% площі).

Клінічна картина хімічних опіків.

Загальні клінічні прояви цих опіків значно менше виражені, ніж опіків термічних. Завдяки пере$важно ло­кальному їх характеру шок і токсемія при них бувають рідко. Температура тіла у разі глибоких опіків кислотою також майже не підвищується через сухий характер некрозу і відсутність утворення та всмоктування токсич­них продуктів некрозу. Лише при по­верхневих опіках з утворенням пухи$­рів вона може короткочасно підвищу­ватися. Глибокі опіки основами суп­роводжуються значною інтоксика­цією$ через утворення токсичних про­дуктів розпаду білків і всмоктування їх. Опіки слизових оболонок травно­го каналу мають значно тяжчий пе­ребіг, ніж опіки шкіри.

Поверхневі опіки шкіри І—II ступеня характеризуються запален­ням шкіри з гіперемією, набряком ії та виникненням пухирів (при II сту­пені). Опікова поверхня має чіткі кон­тури і неправильну форму, часто із слідами розчину на поверхні. Глибокі опіки шкіри кислотами, солями важ­ких металів та фосфору супровод­жуються утворе$нням сухого некрозу — струпа різного кольору (залежно від виду хімічного агента). Азотна кислота утворює струп світло-жовтого кольору, сірчана — білий на початку, а пізніше чорно-бурий (внаслідок роз­кладу гемоглобіну). Хлористоводне­ва кислота з$алишає на поверхні шкі­ри біло-сірий струп, основи — біло-сірий пухкий. Поверхня глибоких хі­мічних опіків безболісна. Відшару­вання струпів не супроводжується кро­вотечею, а як епітелій, так і сполучна тканина, регенерують уповільнено.

$

Діагностика хімічних опіків неск­ладна і грунтується на ретельно зіб­раному анамнезі та особливостях опі­ку. При цьому, крім забарвлення струпів, має значення (у разі повер­хневих опіків) рівномірність уражен­ня (його колір, щільність пухирів то­що). За термічних опіків цього не бу­ває, при них спостерігається комбі­нація опіків різного ступе$ня (багато пухирів, як цілих, так і розірваних). Опіки ротоглотки, стравоходу, рідко шлунка, передусім проявл$яються різ­ким загруднинним (вздовж страво­ходу) болем, блюванням слизом з кро­в’ю (при опіках шлунка — блюван­ням шлунковим вмістом), ознаками збудження, розладами функції серце­во-судинної системи (тахікардія, рід­ше зниження артеріального тиску та шок), а пізніше — лихоманкою. Всмоктування хімічної речовини, а також продуктів білкового розпаду зумовлює інтоксикацію організму, внаслідок якої долучаються пору­шення $функції нервової системи, пе­чінки, нирок тощо. У хворих приг­нічений стан. Характерні токсичний гепатит (гіпербілірубінемія та жовтя­ниця), нефрозонефрит, анемія тощо.

Глибокі опіки стравоходу, особ­ливо зумовлені основами, можуть ус­кладнюватись некрозом та пер­форацією стінки стравоходу і роз­витком тяжкого гнійного (заднього) медіа$стиніту. Ознаками останнього є різке підвищення температури тіла та озноб, наростання болю в середостін­ні, поглиблення серцево-судинних і, поява дихальних розладів. Такий пе­ребіг вимагає негайного дренування середостіння та інтенсивної терапії антибіотиками (як загальна, так і локальна антибіотикотерапія) й інши­ми засобами.

У більшо$сті випадків опіки стра­воходу не супроводжуються його пер­форацією і лікуються консервативно. На 2-гу—3-тюдобу починає відшаро­вуватися некротична слизова оболон­ка стравоходу і звичайно закінчує­ться до 5—6-ї доби (при цьому можуть виділятися іноді трубчасті зліпки не­кротичної слизової о$болонки). За цим настає період гранулювання опікової поверхні. Репаративний процес опіко­вих поверхонь шкіри і слизових обо­лонок травного каналу (глотки, стра­воходу, шлунка) характеризується гіперпродукцією фіброзної тканини, що зумовлює утво$рення гіпертрофіч­них деформівних рубців із спотворен­ням уражених органів (вивертання повік, звуження, стриктури отворів носа, рота, глотки, стравоходу та виходу із шлунка). Такі деформації та стриктури вимагають складних пластичних операцій.

Перша допомога при хімічних опіках полягає в ретельному проми­ванні опікової поверхні водою під де­яким тиском протягом 10 хв до пов­$ного змивання хімічної речовини (зникнення запаху). Вода не тільки змиває хімічну речовину, але й, охо­лоджуючи тканини та усуваючи екзо­термічний ефект, запобігає по$ши­ренню некрозу вглиб. Якщо встанов­лено вид речовини, що зумовила опік, промивання здійснюють відпо­відним нейтралізуючим розчином.

При опіках ротоглотки, страво­ходу та шлунка хворому після знебо-лення промивають шлунок водою чи ізотонічним розчином натрію хлори­ду$, а якщо відома речовина, що спри­чинила травму, — розчином, який нейтралізує її дію: у разі опіку кис­лотою — розчином натрію гідрокар­бонату, основами — 2—3 % розчи­ном лимонної чи оцтової кислоти. Опіки фосфором гасять зануренням органа у воду та видаленням шма­точків його в темній кімнаті. Після промивання поверхню опіку закри­вають пов’язкою, змоченою нейтралі­зуючою речови$ною, а у разі опіку фосфором — 3—5 % розчином міді сульфату. Призначають індивідуалі­зовані загальні лікувальні заходи (аналгетики, протишокові, заспокій­ливі, дезінтоксикаційні препарати то­що). Якщо опіки глибокі, особливо з сухим некрозом, роблять ранню нек-ротомію (розрізування струпа), част­кову некректомію та застосовують некролітичні препарати (протеолі$тич­ні ферменти, 40 % саліцилову кисло­ту) для прискорення відпадання нек­ротичних мас. Очищені від змертві­лих тканин поверхні пластичне зак­ривають. Обмежені$ ділянки опіку мо­жуть бути вирізані в перші дні та закриті пластичне клаптями шкіри. В зв’язку зі схильністю рубців, що утворюються після хімічних опіків, до гіпертрофії, запалення, деформації ними органів важливе значення має фізіотерапія. Хворим з опіками стра­воходу поряд із зазначеними вище місцевими та $загальними заходами проводять антибіотичну терапію, на­лагоджують харчування через зонд (назогастральний). У тяжких випадках, зокрема у разі перфорації стравохо­ду, а також у маленьких дітей — через гастростому. Потерпілим з яви­щем ниркової недостатності роблять гемодіаліз$ тощо. Через 5—7 діб після травми розпочинають бужування стра­воходу для запобігання рубцевим стриктурам його. У хворих з гаст-ростомою проводять так зване пер­манентне бужування, або «бужування б$ез кінця», яке може виконувати сам хворий. Для цього буж прив’язують до кінця проведеної через ротоглотку і стравохід міцної нитки (останню проводять у шлунок шляхом проков­тування намистинки, прив’язаної до нитки), а до шлункового кінця при­в’язують буж. Наслідки лікування ,м$ож-на оцінити лише через 2—3 міс і пізніше. У разі розвитку рубцевого звуження стравоходу чи вихідного отвору шлунка проводять оперативні втручання (пластика стравоходу киш­кою чи шлунком, пілоропластика чи навіть антрумектомія шлунка). Після опіку стравоходу чи шлунк$а у від­далений період нерідко розвивається злоякісна пухлина. Летальність після опіків шкіри невелика, після опіків стравоходу, особливо у дітей,—висока.

Профілактика хімічних опіків у промисловості та лабораторіях буду­ється на суворому дотриманні пра­цівника техніки безпеки. У побуті во­на забезпечується передусім збері­ганням хім$ічно активних речовин у недоступних для дітей місцях, чітким маркіруванням та закриттям пляшок з такими речовинами, обережним поводженням з останніми тощо.

РАДІАЦІЙНІ ОПІКИ

Широке застосування в народному господарстві, обороні (енергетичні ус­тановки), в медичній практиці та нау­ково-дослідній роботі радіаційних дже­рел уможливило появу як променевої хвороби$, так і радіаційних опіків (час­то в комбінації з іншими травмами). Альфа-, бета-, гамма- та рентгенівські промені в терапевтичних дозах зумов­люють місцеві ушкодження — опіки. Їх ступінь залежить від дози опромінення (Б.С. Віхрєєв, В.М. Бурмістров, 1986):

І — еритематозний дерматит, який розвивається після місцевого опромі­нення дозою в 800—1200 рад. Гостре запалення виникає через $2—3 тиж після опромінення, супроводжується болем, випадінням волосся і пігмен­тацією. Загоюється з повним віднов­ленням епітелію за 2—3 тиж;

II — бульозний дерматит, який роз­починається через тиждень після опромінення дозою до 2000 рад. Не­кроз поширюється на всю товщу шкіри (епітелій та дерму). Перебіг має повільний, загоєння відбува$ється про­тягом 1,5—2 міс з утворенням шрамів та епіляцією і пігментацією шкіри. Часто супроводжується загальною ре­акці$єю (слабкість, лихоманка, голов­ний біль, диспептичні явища);

III — гангренозний дерматит, ви­никає при дозі, що перевищує 2000 рад. Місцеві порушення прояв­ляються через кілька годин. З’явля­ються еритема та набряк шкіри, які тривають 2—3 доби, а $через тиждень настає некроз усієї шкіри і підлеглих тканин. Часто супроводжується про­меневою хворобою. Має дуже по­вільний перебіг, на місці опіку утво­рюються хронічні виразки та нестабільні шрами. Спостерігається тенденція до малігнізації.

Крім гострих променевих опіків, іноді спостерігається хронічний опі­ковий дерматит рук. Частіше це бу­ває у рентгенологів.

$

Під час вибуху атомної бомби по­ряд із загальними та місцевими радіа­ційними ураженнями спостерігають­ся так звані профільні опіки відкри­тих частин шкіри (обличчя, шия, руки) світловими, тепловими$ та уль­трафіолетовими променями. Ці опі­ки можуть займати величезну питому вагу в складі комбінованих уражень (до 80 %). Їх клініка та лікування прин­ципово нічим не відрізняються від та­ких при звичайних термічних опіках.

Лікування радіаційних$ опіків І—II ступеня полягає в призначенні місце­вих консервативних заходів: накла­данні пов’язок з антисептичними ре­човинами після обробки опікової по­верхні (обмивання стерильними роз­чинами — ізотонічним натрію хлориду чи 0,25 — 0,5 % аміаку, зрізування пу­хирів та висушування поверхні).

При глибоких опіках застосовують оперативне лікування (некротомія, некректомія, пластика дефектів після очищення рани). Поряд із місцевими заходами призначають загальнозміц-нювальн$у терапію, дезінтоксикацій-ні, імуностимулюючі засоби, симп­томатичне лікування, спрямовані на ліквідацію променевої хвороби, а та­кож можливих ускладнень.

Post Comment