Конституція Конституційна реформа

Курсова робота на тему:

Конституція. Конституційна реформа

Вступ…………………………………………………………………………………………….$…… 3

1. Поняття Конституції України та сучасна конституційна реформа………………………..$………………………………………………………………….. 3

2. Форма і структура Конституції України…………………………. 3

3. Зміст конституції та її властивості………………………………… 3

3.1. Загальні засади конституційного ладу України………………………. 3

3.2. Конституційний статус людини і громадянина…………………………… 3

3.3. Конституція України про систему органів державної влади.$……….. 3

4. Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України…………………………………………………………………………………………….. 3

Висновок: Закон життя, закон дії………………………….$…………….. 3

Список використаної літератури:………………………………………… 3

Вступ.

Слово»конституція » у сучасну мову прийшло з латинської constitu$tio, що буквально можна перекласти як «устрій, установлення, утвер­дження». У Стародавньому Римі конституціями називали окремі акти, що їх видавали імператори. Су­часне розуміння слова «конституція» (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII — XVIII ст.) і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону держави.

$

Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р. До останніх сьогодні, безперечно, можна віднести і Конституці$ю Пилипа Орлика 1710р.

Наука конституційного права знає різні підходи (погляди представників різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із найуніфікованіших вважають визначення, за яким»Консти­туція — це Основний Закон держави, що об’єднує у собі групу норм із вищою юридич$ною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов’язки особи і громадянина, систему та принципи організації державної влади, тери­торіальної організації держави т$ощо».

Одже, конституція — це закон, який встановлює форму держави, систему дер­жавних органів, визначає порядок їх формування та діяль­ності, основні права та обов’язки громадян. Інакше кажучи, конституція встановлює і закріплює устрій держави, сам$е за це її називають основним законом.

Існує два різновиди конституцій:

Конституція фактична — це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об’єктив­ні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію складають його економічна,$ політична та соціально-класова основи, які органічно взаємозв’язані між собою.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, вторинним, похідним від них засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин.

Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла нона своє юридичне втілення чи ні. Це певний порядок державного устрою. Фактична і юридична конституції — цілком самостійні явища і ототожнювати$ їх не можна.

У сучасних умовах співвідношення між фактичною і юридичною конституціями (її юридичним втіленням) набуло особливої ваги і значення, оскільки основи державного устрою зазнають радикальних зм$ін. Фактична конституція часто випереджає юридичну консти­туцію, яка стає гальмом розвитку основоположних $суспільних відно­син. Тому першочергове завдання конституційного будівництва — приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною.

В Україні до прийняття нової Конституції практично був великий розрив між фактичною і юридичною конституціями. Ті нові яви­ща, що існували в економіці, політиці$ тощо, не були відбиті у конституції. Основне завдання правової держави — юридичну конституцію вчасно привести у відповідність з конституцією фактичною.

Фіктивна конституція характерна для країн з авторитарними, а тим більше — з тоталітарними політичними режимами. У таких державах конституція — бутафорія, політична декларація, яка приховує дійсний стан $речей (СРСР, соціалістичні країни і ін.).

Також за формою конституції поділяються на писані і неписані. Писані конституції це конституції, складені у вигляді єдиного документу (моноконституцінний акт). Моноконституційними акта­ми були радянські конституції, нинішні к$онституції Німеччини, Іспанії, Мексики, інших держав.

Неписані конституції це конституції, складені з великої кількості парламентських законів, судових прецедентів, звичаїв (Ве­ликобританія, Нова Зеландія). Наприклад, конституція Швеції скла­дається із трьох актів — Форми правління 1974 року, Акту про пр$естолонаслідування 1810 року і Акту про свободу друку 1974 року. Конституції першого виду нерідко називають кодифікованими, другого — некодифікованими.

За способом змін, внесення поправок і доповнень Конститу­ції також поділяються на дві гр$упи — жорсткі та гнучкі.

Жорсткими вважаються конституції, для зміни яких встанов­лений більш складний порядок, ніж для звичайних парламентсь­ких законів.

«Жорсткість» — це якість, властивість писаних конституцій, що зумовлює формальні гарантії стабільності в конституційному регулюванні. Однак така якість не має абсолютного значення. Можливість змін конституції у першу чергу визначається соціаль$но-економічними і політичними факторами.

За формою політико-територіального устрою конституції поді­ляються на унітарні і федеративні.

В унітарній державі, на відміну від федерації, діє одна кон­ституція. Це створює організаційно-передові передумови для по­силення центральної влади на місцях $на всій території країни.

В окремих випадках до складу унітарних держав можуть входити одна або декілька територіальних одиниць, які користу­ються особливим статусом автономних державних утворень.

На відміну від унітарної держави, $члени федерації (штати, кантони, землі, провінції, республіки) мають свою конституцію, законодавчі органи і т. д. Одночасно в рамках федерації діє загальна конституція для всієї федерації. По конституції федера­ціями є США, ФРН, Росія, Швейцарія, Австрія, Канада, Мекси­ка, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Індія, Бірма, Малайзія, Ав­стралійсь$кий Союз, Нігерія.

Характерними ознаками конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів, є такі:

а) кон$ституція —Основний Закон держави,тобто документ, який повинен виступати основою (фундаментом) національного законодавства. Кожна окрема конституційна норма закладає основу (ґрунт) для прийняття відповідних законів і підзаконних нормативно-правових актів;

б) конституція — закон, що має вищу юри­дичну силу, тобто всі інші нормативно-прав$ові акти повинні відповідати положенням конституції. Жоден нормативно-правовий акт держави не може супере­чити конституції.

в) конституція — закон, щомає підвищений ступінь стабільності. Останнє забезпечують як спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до основного закону держави, відмінного від процедури внесення змін і доповнень до звичайних законів, так і створенням системи правової охорони конституції (систем$а конституційного нагляду, система конституційного контролю), за якої унеможливлене співіснування в одному правовому полі конституці$ї і правових актів, котрі їй суперечать.

1. Поняття Конституції України та сучасна конституційна реформа.

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Ук­раїнської держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конститу$ційного про­цесу була прийнята нова Конституція України.

Ця подія майже збіглася з п’ятиріччям незалежності Ук­раїни та ознаменувала завершення важливого етапу у розвит­ку нашого суспільства і держави, у $становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики консти­туційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності ук­раїнської нації як політичної й етнічної спільноти до держа­вотворення і правотворчості; є програм$ою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культур­ному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб’єкта.

Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та форм$ою.

Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сфе­рах, закріпила якісно новий статус особи — людини і грома­дянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили$, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для за$хисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кож­ної людини, кожн$ого громадянина є забезпечення найшвидшо­го, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадян­ської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демок­ратичної, соціальної, правової держави та вирішенню к$орінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

У преам­булі до Конституції зазначено, що Верховна Рада України від імені Українського народу — громадя$н України усіх на­ціональностей, прагнучи забезпечити права і свободи людини, громадянську злагоду в суспільстві, побудову правової Держави, приймає цю Конституцію — Основний Закон України. ( конституція України складається з таких розділів:

І. Загальні засади.

II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.$

ІІІ. Вибори. Референдум.

IV. Верховна Рада України.

V. Президент України.

VI. Кабінет Міністрів Україні. Інші органи виконавчої влади.

VII. Прокуратура.

VIII; Правосуддя.

IX. Територіал$ьний устрій України.

X. Автономна Республіка Крим.

XI. Місцеве самоврядування.

XII. Конституційний Суд України.

ХІІІ. Внесення змін до Конституції України.

XIV. Прикінцеві положення.

XV. Перехідні положення.)

Прийняття 28 червня 1996 року Основного Зако­ну України — Конституції — не тільки завершило складний п’ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для українського народу подією доленосного значення. $Українська держава, за незалежність якої століттями боролися мільйони українських патріотів і котра відродилася наприкінці ХХ-го століття як результат реалізації українською нацією свого незаперечного права на самовизна­чення, $отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу. Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соц$іального миру та громадянського спокою. Основний Закон для України — це гарантія її незалеж­ності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. Перед Україною розкриваються широкі обрії для суспільного поступу.

Отже, конституція — юридична база чинного за$конодавства. Їй підпо­рядковані закони, інші нормативно-правові акти, які приймають­ся у державі.

Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпе­чення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності держави.

Належний рівень правової охорони конституції — необхідний атрибут правової держави, яка є найважливішим чинн$иком по­будови громадянського суспільства.

Але як основний політико-правовий акт Конституція не тільки набула значення $основного юридичного джерела по­точного законотворення і окреслила контури цивілізованої соціальної, правової держави, а й закріпила у своїх нормах такі демократичні цінності і принципи, які ще необхідно буде запроваджувати у практику національного законотворен­ня і законозастосування[1]. Тобто вона становить фундамент не лише сучасних, а й майбутніх якісних перетворень у с$ус­пільних відносинах, основу формування демократичної пра­вової системи українського громадянського суспільства, роз­витку і зміцнення соціальної, правової держави, її системи законодавства. І, безперечно, справедливе твердження депутата О.О.Мороза про те, що Консти­туція України «…є своєрідним політико-юридичним дорогов­казом або компасом суспільних перетворень в Україні»[2]. Отже, можна зробити висновок, що$ загальні базові позиції держав­ної стратегії переходу України від адміністративно-команд­ної системи владарювання, господарювання та управління до демократії як загального принципу організації і $функціо­нування суспільного життя, а не лише як певної системи політичних прав, контури національної державності визна­чені на вищому державному рівні, рівні Верховної Ради Ук­раїни, Президента України, закріплені в Основному Законі України — Конституції. Тому важко погодитися з висновком, що «і сьогодні, як і раніше, політика реформ, їх стратегія і тактика залишаються $невизначеними. Ми так і не маємо за­гальнонаціональної відповіді на питання: куди йдемо?»[3].

Справді, потреби реальних соціально-економічних$ про­цесів, діалектика їх динаміки, зміни у взаємозв’язках з інши­ми суспільними відносинами природно вимагають і будуть вимагати постійної певної корекції конкретних заходів щодо тактики реалізації стратегічного курсу розвитку України. Про­те незмінною базовою позицією останнього має залишатися поступова трансформація адміністративно-розподільчих еко­номічних, юридичних і управлінських відносин у такі, що, по-перше, передбачають відокремлен$ня політичної влади від економіки, по-друге, органічно поєднують механізми і дер­жавного регулювання, і ринкових саморегуляторів, і, по-третє, грунтуються на конституційних принципах верховенства $пра­ва, верховенства Конституції, верховенства закону. І якщо розроблення стратегії — це в першу чергу функція науки, то тактика — це функція політики.

Щодо демократич$ності Конституції, то вона може бути зас­відчена лише шляхом практичної реалізації її норм у життє­діяльності суспільства, створення дієвої системи державних гарантій і захисту конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина, сприяння правовому прогресу українського сус­пільства. Реалізація правових ідей, принципів і норм Консти­туції України спрямована на демократичну трансформацію суспільства$, перехід його від одержавленого стану до стану вільного, відкритого громадянського суспільства, якому відпо­відатиме демократична, соціальна, правова держава. Узагаль­нюючи свого часу практику правових держав, професор права, академік Б.А. Кіс$тяківський писав: «Правова держава — це вища форма державного побуту, яку виробило людство як реальний факт». Для правової держави охорона і захист прав людини, забезпечення її свободи і меж в суспільстві, недопущення по­рушення простору свободи, визначеного правовим законом, — це не просто її органічні полі$тико-правові функції, це го­ловна мета, якій мають підкорятися всі її властивості, якості, характеристики. «Всесвітня історія, — стверджував Гегель, — являє собою рух розвитку принципу, змістом якого є свідомість свободи», тобто свідомість необхідності формування і розвитку вільної, незалежної, правової особистості. І сьогодні саме стан здійснення, охорони і захисту, в першу чергу, правовими засобами, прав і свобод людини є визначальним показнико$м рівня гуманістичності, цивілізованості, культури українсько­го суспільства та держа$ви.

Процес впровадження норм чинної Конституції вимагає саме якісного перетворення всієї системи суспільних відно­син: економічних, соціальних, політичних тощо. І, безпе­речно, мова має йти про юридичні державно-владні відноси­ни. Правова система і система органів публічної влади висту­пають певними різнопорядковими зовнішніми контурами суспільства, демократичність яких визначає передумови сус­пільного прогресу, всебічного розвитку$ людини.

Правові і державно-владні відносини як різновиди суспіль­них відносин взаємопов’язані між собою, проте їх не слід ототожнювати. $Саме тому можна зробити попередній висно­вок, що некоректно наголошувати на необхідності розроб­лення і здійснення комплексної державно-правової реформи на тій підставі, що «Конституція України зумовила потребу реформування не лише законодавства, а й державних інсти­тутів»[4]. По-перше, т$ака реформа має різні суспільні об’єкти реформування — правові відносини і державно-владні відно­сини. І, по-друге, не можна ототожнювати законодавство з правом. Не випадково перші концепції, розроблені в Україні, не за змістом, а за формою були концепціями саме правової реформи. Сьогодн$ішня невизначеність щодо об’єкта рефор­мування призводить до того, що державно-правову реформу або намагаються обмежити основними функціями держави і системою місцевого самоврядування в Україні, або навіть самі терміни «державно-правова реформа» і «правова рефор­ма» вживають як синонімічні, а це вже шлях до суперечливих методологічних і теоретичних висновків[5].

Демократична трансформація усіх сфер життєдіяльності українського суспільства справді$ потребує узгоджених зусиль всього суспільства — усіх громадян, громадських організацій, політичних парті$й і, передусім, ініціативної, творчої діяль­ності органів державної (публічної) влади, держави, що виз­начає необхідність її першочергового власного перетворен­ня. Тобто мається на увазі перетворення успадкованих від СРСР політичних, зокрема державно-владних відносин. Це, безперечно, передбачає якісні зміни у механізмі публічної влади, її зв’язків з суспільством, потребує здійснення «пар­ламентської, адміністративної, муніципальної, судової ре­форм, реформи інших правоохоронних органів з метою ство­рення в Україні незалежної, демократич$ної, правової дер­жави». Але це не дає підстави ототожнювати процеси перетворення державн$ої влади з перетворенням правової си­стеми України, розвиток якої обумовлений не стільки раці­ональними, суб’єктивними факторами, скільки об’єктивни­ми умовами.

Особливість трансформаційних процесів в Україні, їх складність і суперечливість багато в чому викликані об’єктив­ною природною необхідністю одночасного здійснення кар­динальних перетворень як у сфері публічної (державної) вла­ди, так і у сфері економіки і права. В умовах успадкованої радянської соці$ально-економічної системи, де політична влада була органічно взаємопов’язана з економічною, дер­жавна власність на засоби і умов$и виробництва — з держав­ною владою, будь-які якісні економічні зміни, зміни у юри­дичних відносинах можливі лише за моделлю, відповідно до якої саме політичні перетворення, створення демократичних юридичних процедур мають становити необхідну передумову ринкової трансформації економіки. Це визнають і окремі західні фахівці. Таким чином, можна і треба формулювати завдання наукового розроблення, офіційного ухвалення та реалі$зації, з одного боку, самостійної концепції трансформації системи дер­жавної влади в Україні, а з іншого — самостійної$ концепції кардинальних перетворень правової системи України. Не можна не визнавати, разом з авторами Концепції розвитку законо­давства України на 1997—2005 роки, необхідність створення в Україні «нового права, яке має стати в першу чергу норма­тивним вираженням загальнолюдських цінностей, принципів спра$ведливості та людяності, засобом забезпечення прав і сво­бод людини і громадянина, основою організації та функціо­нування держави в інтересах людини і всього суспільства».

Проблеми правового прогресу українського суспільства, пе­ретворень його права, правової системи становлять пред­мет роздумів автора цієї статті.

На шляху до створення де$мократичної правової парадигми. Потреба у науковому підході до правових перетворень в Ук­раїні обумовлює, в свою чергу, необхідність розроблення сучасної парадигми вітчизняної юридичної науки, її пра­вознавства і державознавства. Відомо, що марксистсько-ле­нінське вчення про державу і право виходило із розуміння дер­жави як апарату$ класового панування і придушення. Тому похідним звідси було уявлення, що право — це державна воля, воля панівного класу, яка знаходить свій вираз і закріплення у юридичній формі, законі. Вихідним теоретичним положен­ням для такого праворозуміння була хибно витлумачена теза «Маніфесту Ком$уністичної партії» про право як зведену у за­кон волю пануючого класу. Відповідно, соціальна функція ра­дянської юридичної науки зводилася публічною владою пере$­дусім до підтримки і захисту інтересів держави. Радянське , правознавство, яке протягом складного, суперечливого шляху свого становлення сповідувало і «правовий нігілізм», і прин­цип революційної правосвідомості, увагу сконцентрувало го­ловним чином на відомому в історії світової юридичної дум­ки нормативному підході до права (звичайно, дещо моди­фікувавши його). Згідно з цим підходом юридичні норми характеризувались як міра суспільної поведінки, основа орга­ніза$ційної дисципліни і законності. Право розглядалося лише як політичний елемент надбудови, невід’ємний від держави продукт та інструмент її діяльності, основа і знаряддя класо­вого панування у політичних формах. Утверджене в 20—30-х pp. праворозуміння чітко відбивало лише політичну, класову природу і сутність радянського права, його зв’язки з держа­вою і матеріальними умов$ами, що визначали волю пануючо­го класу.

На жаль, слід визнати, що й досі ми остаточно не позбули­ся правової спадщини радянського періоду, коли право юри­дичне закріплювало фактичну диктатуру партдержноменкла-тури, панування адміністративно-командних методів управ­ління в е$кономіці і становило легітимну основу тоталітарного політичного режиму в с$успільстві, причому цей режим розг­лядався як джерело самого права. Досі не здійснена фунда­ментальна конструктивно-критична науково-дослідницька робота у галузі історії права радянських часів. Проте певні зру­шення у сучасному українському правознавстві відбувають­ся, хоч вони і не завжди мають глибоке науково-теоретичне обгрунтування. Наприклад, навряд чи є коректною позиція повної відмови від політичного, класового підходу і звертан­ня лише до $загальнолюдських цінностей — свободи, рівності, справедливості. Ще не вироблене більш-менш стале і узгод­жене сучасне праворозуміння, хоч во$но становить світогляд­не підґрунтя правознавства. Бо від того, як ми розуміємо по­няття «право», багато в чому залежить не тільки спрямованість наукових юридичних досліджень, а й загальна орієнтація дер­жавної правової політики, юридичної практики.

Саме наукове визначення сучасного поняття права, право­вих принципів та застосування їх у процесі демократичної трансформації українського суспільства, формування якісно нової системи національної державної влади і самоврядуван­ня може забезпечити ефективне досягн$ення конституційне закріплених цілей відродження громадян$ського суспільства, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, пошук міри і межі оптимального співвідношення економічної свободи та ефективності і соціальної справедли­вості та юридичної рівності. Такий пошук здійснюється люд­ством про$тягом багатьох століть, і кожного разу спроби вирі­шити цю проблему грунтувалися на певній системі ідей і уяв­лень, яка вважалася на конкретний історичний час здатною пояснити існуючі суспільні суперечності, знайти шлях до їх подолання і накреслити перспективу розвитку суспільства. Існу­вання усталеної системи основних соціальних$, в тому числі правових, цінностей суспільства є однією з важливих умов його стабільного стану і функціонування. Коли порушуються умови цілісності системи соціальних цінностей, послаблюються їх взаємодія і гармонія — дезорганізується увесь суспільний процес. А якщо це «відбувається зненацька і відразу, $— наго­лошував П.Сорокін, — збільшуються шанси міжнародної або громадянської війни». Саме в цьому, зокрема, полягає ак­тивна роль суспільної свідомості у її взаємодії з суспільним буттям.

У сучасному світі, в тому числі і в Україні, відбуваються переоцінка багатьох соціальних цінностей, їх нове осмислен­ня у світлі істори$чного досвіду XX сторіччя і глибоких супе­речностей теорії і практики радянського соціалізму. І знову, як це вже було кожного разу, коли суспільство опинялося у кризовому стані, воно інстинкти$вно починає звертатися до фундаментальних джерел і шукати там знамення часу, щоб створити собі новий «дороговказ» щодо соціальних цінностей суспільного прогресу. Коли суспільна свідомість, в першу чер­гу у формі науки, під впливом кардинальних перетворень об’єктивної реальності стає нездатною раціонально, на старій теоретичній і методологічній основах, пояснити те, що відбу­вається навко$ло, виникає потреба у розробці нової парадиг­ми як інтелектуального засобу якісного прориву в усвідом­ленні навколишнього світу — природи і суспільства. Можна погодитися з тим, що парад$игма — це не просто нова теорія, яка являє собою безпосередню реакцію на кризові явища в суспільстві, а «система ідей і уявлень, здатна розв’язати супе­речності, що виникають у науці, дати пояснення емпірично­му матеріалу, що нагромадився, і відкрити шлях до подаль­шого поглиблення знання»[6].

Перехід від адміністративно-коман$дного порядку суспіль­ного життя до демократичного, який має грунтуватися на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманіт­ності, обумовлює перехідний стан суспільної свідомості в Ук­раїні, зокрема свідомості економічної і правової, як на теоре­тичному, так і на побутовому рівнях. Йдеться про такий стан, коли у суспільних інтересах, орієнтаціях і мотивах поведінки людей, соціальн$их цінностях відбиваються риси, притаманні саме змішаній формі соціально-економічних процесів і струк­тур — від залишкових адміністративно-командних до приват­но-ринкових. У наш ча$с неможливо створити класичну со­ціально-економічну систему, де б одночасно функціонували лише приватний і державний сектори економіки з відповідним правовим забезпеченням кожного з них. Поряд з приват­ним і державним секторами «створюється багато перехідних і досить диверсифікованих між собою форм, ефективність дії яких малопередбачувана при одночасно високому рівні тіньо­вого сектора, який багато в чому діє за законами криміналь­ного життя».

Стан стихійного зламу адміністративно-командної $систе­ми господарювання і управління характеризується сьогодні відсутністю в країні будь-якої усталеної системи економіч­них і юридичних відносин, чому і відповідає стан суспільної свідомості. Це стосується $як державної правової ідеології, так і правосвідомості населення країни. Державна влада продов­жує орієнтуватися на найближчі цілі,$ не узгоджуючи їх з пер­спективною, конституційне визначеною орієнтацією, розроб­ляє нове законодавство і вирішує поточні господарські зав­дання, не пов’язуючи їх з соціально-економічною стратегією, яка має відбивати тенденції демократичного економічного і правового розвитку країни. Українське суспі$льство й досі не має науково розробленої правової ідеології як перетворення успадкованої системи державної влади, її організації і функ­ціонування, так і демократичної трансформації суспільства в цілому.

Сьогодні відчувається гостра потреба у концентрації та ко­ординації зусиль вітчизняних вчених і фахівців народного гос­подарства України, спрямованих на дослідження проб$лем, пов’язаних із реальними, багато в чому новими для нашої країни, економіко-правовими процесами. Необхідною є ком­плексна наукова розробка юристами, економістами, філосо­фами і представниками інших галузей вітчизняного суспіль­ствознавства загальнодержавної $доктрини демократичних со­ціально-економічних і правових перетворень в країні, практичних рекомендацій щодо обгрунтування політики роз­витку приватного сектора економічної системи України, на­ціонального підприємництва, їх нормативно-правового за­безпечення. Теорія і практика демократичної трансформації еко­номіки України, її нормативно-правового забезпечення потребують нових методологічних підходів, нової парадигми вивчення екон$омічних і правових проблем, досліджень про­блем взаємозв’язку держави і економіки, права, держави і законодавства тощо. В цій парадигмі політика і економіка, ри­нок і державне регулювання економічних відносин, при$ватні і публічні інтереси, особа, суспільство і держава не повинні протиставлятися; необхідно шукати міру і межу їх діалектич­ної взаємодії і взаємної відповідальності. «Розумне, — писав Гегель,— є саме те, що має в собі міру і межу…».

Концептуальним ядром правової паради$гми демократич­ної трансформації українського суспільства мають стати: визначення пріоритетного місця і ролі законних прав, свобод і інтересів людини у цивільно-правових і державно-владних відносинах, а$ також у системі наукових категорій; розумін­ня держави, з одного боку, як політичної функції права і громадянського суспільства, яке, в свою чергу, повинно здійснювати контроль за державною діяльністю, а з іншого, як суб’єкта цивільного права (якщо, звичайно, держава у про­цесі свого функціонування включається у систему ринкових відносин); підхід до закону як до політичної юридично-регу­люючої функції держави і права; усвідомлення необхідності та міри розмежування і взаємодії приватно-правових і публіч­но-правових засад регулювання суспільних відн$осин тощо. Звідси випливає потреба у якісно новому праворозумінні, в усвідомленні складної природи діалектичного взаємозв’язку права і закону, відповідності останнього моральним вимогам.

Важливим методологічним завданням вітчизняної юридич­ної науки має стати пошук нов$их пояснень сутності і ролі права в суспільстві, його причинності, в$ідхід від традиційних для радянського правознавства спрощених концепцій причин і джерел правотворення, лінійного характеру прогресу в праві тощо. З історичної точки зору, з того факту, що твердження Гегеля нібито свідомість визначає буття було некоректним та однобічним, зовсім не випливає правота Маркса, який вважав, що, навпаки, буття визначає свідомість. У реальному житті, історії жодне з цих тверджень не є абсолютно справед­ли$вим. Буття і свідомість, матеріальні і духовні явища неподільні і взаємодіють одне з одним. Не випадково Ф.Енгельс наголо­шував, що «взаємодія виключає всіляке абсолютно первісне і абсолютно вторинне…». Інша річ, що, в залежності від кон­кретно-історичних умов, духовні або матеріальні, економічні і юридичні і т.п. фактори можуть відігравати чільну роль$ у житті суспільства, і їх черговість є цілком обумовлено$ю. Тому відтво­рення і розвиток суспільної, зокрема правової, свідомості потребують до себе, принаймні, такої ж уваги, як відтворен­ня і розвиток суспільного буття.

Хоча все ж слід зазначити, що природно-історичний про­цес ускладнення суспільного буття, стрімке підвищення рівня технологічного розвитку суспільних відносин, різке погіршення екологічного середовища, інші глобальні про­цеси об’єктивно сприяють зростанню ролі соціального уп­равління, його державно-правових форм. Це, в свою чергу, пот$ребує новітніх прогностичних знань, обумовлює зрос­тання значущості сукупного суспільного інтелекту, суспіль­ної правової свідомості, гуманістичного виміру права, підви­щення ролі духовних засад у житті людства. Але за$значене ніякою мірою не ставить під сумнів значущість самого буття, матеріального у механізмі взаємодії з духовним. Істина, певно, — і в цьому можна погодитися з думкою англійського дослідника Г.Дж.Б$ермана — полягає у тому, що для одних епох і одних регіонів світу більш вагомими в процесі їх роз­витку є економічні фактори, для інших — політичні, для третіх — релігійні, для четвертих — правові і т.д. Те ж саме відно­ситься до історії розвитку конкретної країни. Вирішальне зна­чення в цьому аспекті за всіх часів і у всіх регіонах мають спосіб і міра взаємодії матеріального і духовного, буття й свідо­мості[7]. Рівень людського пізна$ння та достовірність знань про спосіб і міру стають однією з головних умов самозбереження людства. І в системі цих знань значну роль відіграють знання про правову природу речей, право, правову і юридичну свідомість, відносини, культуру тощо.

Ці явища супроводжують люд$ство протягом усього його цивілізаційного шляху розвитку, вони ускладнюються паралельно з соціальним прогресом, наповнюючи в різні історичні періо­ди праворозуміння якісно новим змістом, формуючи конк­ретно-історичну право$ву парадигму. В цьому сенсі історичний вимір права, правового порядку в суспільстві становить, пев­ну таємничу єдність, в якій минуле і майбутнє живуть в те­перішньому і яка складає в суспільстві те невидиме ядро, з котрого черпається його життєдайна сила». Певною мірою майбутній, теперішній і минулий правовий розвиток людства, прогрес у праві мають одну долю, але не стільки у розумінні її як чогось єдиного та монолітного, скільки у розумінні того, що вона складається як і$з загального, так і особливого мину­лих, теперішніх і майбутніх часів різних співтовариств, в яких живе і розвивається людина, та різних правових систем, що створені цими співтовариствами. Що ж до загальних характе­ристик світового правового розвитку, справжнього прогресу у праві, то д$о них, зокрема, можна віднести невпинне тяжіння юридичних норм до правових принципів і ідей, подібних, хоч і не тотожних, до моральних вимог, наростання гуманістич­ного змісту права. «Незважаючи на усі коливання і зигзаги прогресу, — писав В.Соловйов, — все ж $таки залишається безсумнівним, що рівнодіюча історії йде від людожерс$тва до людинолюбства, від свавілля до справедливості і від ворожого роз’єднання окремих людських груп до загальної солідар­ності«[8]. Відповідно відбувається поступове зростання якості гуманізму і у праві. Під цим розуміється формування найваж­ливішого атрибуту існуючих цивілізацій, за допомогою якого забезпечується захист автономної особистості, утверджують­ся$ громадянський мир і злагода у суспільстві, запроваджу­ються у життя ідеї справедливості, свободи, мудрості і реаліз­му.

Сучасну вітчизняну правову парадигму необхідно не тільки теоретично і методологічно окреслити, сформулювати, а й виробити механізм її впливу на реальні процеси законотво­рення і законозастосування, на формування такої органі­зації суспільного і державного устрою, яка б, грунтуючись на принципі балансу взаємодії і ро$змежування публічно-пра­вових і приватно-правових засад соціально-економічного по­рядку, сприяла б досягненню рівноваги між$ економічною ефективністю суспільного виробництва і соціальною спра­ведливістю розподілу його результатів — матеріальних і ду­ховних благ.

Методологічні підходи до вивчення заруб$іжного досвіду економіко-правового розвитку. Теоретичні і методологічні заса­ди вітчизняної правової парадигми повинні сприяти не лише дослідженню національних особливостей розвитку правової системи, а й конструктивно критичному вивченню і прак­тичному використанню світового досвіду правового суспіль­ного прогресу, проте ті$льки в історично і логічно виправданій для нашого суспільства схемі розвитку суспільних відносин. Без глибокого усвідомлення процесів, що відбуваються в еко­номічному і правовому розвитку у світі, сьогодні не­можлива ефективна практика законотворення і застосуван­ня законів у різних сферах життєдіяльності українського сус­пільства,$ неможливо зрозуміти закономірності і перспективи власного національного економічного і правового прогресу, неможливе його наукове прогнозування. Зокрема, різномані­тний зарубіжний досвід становлення і функціонування зміша­ної економіки, її правового порядку може бути використаний вітчизняними законодавцями у процесі законотворення як моделі певних законодавчих актів або правових технологій. З ц$ієї точки зору інтерес становить, передусім, вивчення зако­нодавства, що обслуговує розвинуту ринкову економіку країн політичної демократії, де цивільні кодекси як кодек$си при­ватного права існують без особливих великих змін десятиріччя­ми (наприклад, Кодекс Наполеона існує з 1804 року, а німець­ке Цивільне Уложення — з 1871 року).

Однак важливо враховувати, що на конкретні історичні на­ціональні і зарубіжні економічні та юридичні факти, події, інституції тощо необхідно дивитися лише як на можл$иві ана­логи, варіанти рішень певних суспільних проблем, які вже тією чи іншою мірою колись і десь реалізовані. Правові по­няття, які застосовуються в юридичній науці та практиці, такі ж мінливі за своєю суттю і змістом, як рухливі, ди­намічні самі життєві процеси. Право завжди відбиває націо­нальні історичні традиції і суспільні умови сучасної для нього епохи. Не випадково через певні історичні інтервали, коли в суспільстві відбуваються якісні зміни в реальних матеріаль­них і дух$овних відносинах, в середовищі науковців повторю­ються на якісно іншому рівні дискусії щодо розуміння права. Тому, як видається,$ некоректно з наукової точки зору і навіть небезпечно з прагматичної «модернізувати» світову історію економічного і правового суспільного розвитку та робити висновки щодо подій дал$екого минулого на підставі поглядів кінцяXX ст., сучасних уявлень про добро і зло, економічну ефективність і соціальну справедливість тощо. Водночас некоректно і сліпо переносити на сучасний націо­нальний грунт старий і чужий економічний і правовий досвід та знання, не визначившись з особливостями конкретно-істо­ричного стану нашого суспільства, навіть не усвідомивши його недалеке минуле — і добре, і з$ле. В цьому розумінні можна стверджувати, що правий був Гегель, коли писав:

«…Досвід та історія вчать, що народи та уряди ніколи нічо­му не навчилися з історії і не діяли згідно із повчаннями, які можна було б дістати з неї. В кожну епоху виникають такі особливі обставини, кожна епоха являє собою настільки індивідуальний стан, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають з са$ме цього стану… Бліді спогади минулого не мають ніякої сили супроти життєвості і свобо$ди сучасності».

Не можна компенсувати відсутність в Україні реального демократичного соціально-культурного, правового середо­вища спробою вивести і застосувати правові категорії і по­няття не з власного правового досвіду, а з науково-практич­ного досвіду країн розвинутої демократії, де історичному природно-еволюційному розвитку ринкових відносин синх­ронно кор$елювали становлення громадянського суспільства і правової держави відповідного рівня розвитку. При цьому некоректно посилатися і на експертні оцінки західних вчених-правників, чиї знання і досвід базуються на досліджен­нях юридичних відносин і проблем далеко не адекватних суті, змісту і особливостям суспільних відносин і проблем пере­хідного періоду в Україні. Можна погодитися з тією точкою зору, «що$ у численних рекомендаціях західних експертів східноєвропейським реформаторам більшою чи меншою мірою присутній синдром, який можна було б охарактеризувати як$ ринкове мислення, яке застосовується в умовах ще не ринкової економіки».

Метод «сліпого», огульного, а іноді навіть і кон’юнктур­ного запозичення і перенесення на національний грунт світо­вого д$освіду реформування або навіть трансформування еко­номічних і юридичних відносин, зокрема відносин власності, який нині широко застосовується в Україні, нерідко стає од­ним із джерел значних непрогнозованих соціальних труд­нощів нинішнього перехідного періоду, сприяє поглиблен­ню кризових явищ у суспільстві і швидкому зубожінню аб­солютної більшості людей. Некритичне сприйняття і спроби утвердити в українському суспільстві,навіть з добрими на­мірами, західні дем$ократичні економічні і правові ідеї за над­звичайних умов корінних і одночасних перетворень у сус­пільно-політичному і соціально-економічному житті суспіль­ства, різкого, «революційного» зламу соціальних стереотипів, $відсутності реальних економіко-правових механізмів реалі­зації Цих ідей призвели сьогодні до того, що навіть ідеї не­залежності, демократії, прав і свобод людини, права при­ватної власності, свободи підприємництва тощо у свідомості багатьох людей почали безпосередньо асоціюватися із реаль­ним зниженням їх рівня життя і особистою незахищеністю. А це не тільки дискредитує саму ідею політичної незалеж­ності України, викликає,$ як це не прикро, реакцію відторг­нення від ідеології політичної та економічної демократії, м$айнової самостійності і підприємництва, а й призводить до втрати довіри народу до державної влади, без активної підтримки якої в умовах посттоталітарного суспільства де­мократичні трансформаційні процеси просто неможливі. Хаос у суспільній свідомості здатний викликати непередбачені со­ціальні деструктивні процеси, бо штовхає, свідомо або на­півсвідомо, зневірену людину праці до шляху прихильності ідеї становлення ж$орсткого порядку (під яким наша «сусп­ільна пам’ять» природно зберігає інформацію лише про то­талітарний політичний режим) і підтримки новоявлених по­літичних авантюристів та екстремістів.

Сучасним матеріальним і духовним реаліям України — якіс­но нову правову сист$ему. Тенденція радикальних перетворень суспільного життя належить до констант, обумовлених самою суттю людської природи. Не випадково І.Кант образно заува­жив: «…Людський розум настільки схильний до творення, що вже багато разів він зводив вежу, а потім зносив її, щоб поба­чити, як можна було б краще закласти її фундамент».

Сучасні трансформаційні соціал$ьно-економічні і політичні процеси в українському суспільстві також можуть слугува­ти прикладом знесення певної «вежі» у формі адміністра­тивно-командної системи владарювання, господарювання, управління і права і пошуку нової соціально-правової орга­нізації суспільного буття. На жаль, сьогодні ми спостерігає­мо глибоке протиріччя між об’єктивно$ю потребою переходу до демократичного соціально-економічного та суспільно-політичного правового устрою життя, що має грунтуватися ча засадах політичної, економічно$ї та ідеологічної багатоманітності, юридичної рівності і свободи індивідів, з одного боку, і реальною можливістю сприяння такому пе­реходу від існуючої юридичної і законодавчої систем, які Успадкували головні політико-юридичні здобутки Радянського Союзу — з іншого. В умовах, коли багато важливих завдань перехідного етапу в Україні ще не вирішені, що особливо нао$чно виявляється у сфері економіки, де трива­ють інституціональні зміни, зокрема процеси приватизації залишаються ще неврегульованими земельні відносини відносини приватної власності, підприємництва тощо, за­конодавство цілеспрямоване навіть не стільки на закріп­лення існуючих суспільних відносин, скільки на оп$ератив­не (хоча й не завжди вчасне) забезпечення продекларова-них перетворень. В свою чергу, фрагментарність, несистемність таких перетворень проявляються у частій зміні одного законодавчого регулювання іншим. Саме в цьому, зокрема, полягає юр$идичний аспект сучасної системної суспільної кризи в Україні.

Й досі в Україні відсутня офіційно схвалена загальнодер­жавна науково обгрунтована страт$егія розвитку національ­ної правової системи і системи законодавства. Тому і законо­творчий процес характеризується деякою безсистемністю. Тут залишається лише нагадати добре відоме положення В. І.Ле­ніна, яке, без сумніву, має методологічне значення, а саме:

«…хто береться за часткові питання без попереднього розв’­язання загальних, той неминуче буде на кожному кроці не­свідомо для себе «натикатися» на ці загальні питання. А на­тикатися сліпо на ни$х у кожному частковому випадку зна­чить прирікати свою політику на найгірші хитання і безпринципність».

Саме за відсутності державної стратегії розвитку правової системи України її законодавство і нині становить швидше законодавчий масив, ніж систему, складний конгломерат нормативних актів, до того ж у більшості своїй — підзакон-них, до багатьох із яких від$разу ж після прийняття вносили­ся і продовжують вноси$тися певні зміни та доповнення. Не­рідко чинний закон доповнюється, виправляється і навіть суттєво змінюється відомчими актами, всякого роду поста­новами та інструкціями, що видаються різними органами виконавчої влади на всіх рівнях — у тому числі на рівні уря­ду і Кабінету Міністрів. І знову, як це було за часів адмініст­ративно-командної системи управління, відомча нормо-творчість намагається підмінити закони. Але ж добре відомо, що будь-який підзаконний акт, чи то указ Президента, чи то постан$ова Кабінету Міністрів за відсутності законів за своєю юридичною силою і природою не здатні відповідати ступен$ю складності і важливості суспільних відносин, які тре­ба регулювати.

Окрім цього, багато з чинних законодавчих актів у сфері економіки виходять ще з ідеологічного гасла, що «усе в га­лузі господарства є публічно-правове, а не приватне», тоб­то мають публічно-правовий характер, ще й досі багато в чому розраховані на обслуговування потреб планово-розподільчої економіки, захист лише державних інтересів. Це стосується і норм чинного Цивільного $кодексу, що був прийнятий ще в 1963 році і продовжує відбивати риси, при­таманн$і колишній адміністративно-командній системі гос­подарювання і управління. Недосконала (внаслідок існуван­ня неповноти, пробілів, суперечностей тощо) нормативно-правова база негативно позначається на ефективності правового регулювання відповідних суспільних відносин, в цілому зумовлює нестабільність чинного законодавства. В цьому плані можна навести безліч прикладів, зокрема, при­клади законодавства про іноземні інвестиції, про підприє­мництво, п$одаткового законодавства тощо. Безумовно, це не може не позначатися деструктивно на становленні і роз­витку національної економіки України, вітчизняного підприємництва, що, в свою чергу, гальмує формування нової правової системи України, становлення демократич­ної правової держави.

Демократичні соціально-економічні перетворення в Ук­раїні,$ зорієнтовані на реальне втілення в життя конститу­ційних принципів і норм, які стосуються прав і свобод особи, справедливості, людського виміру державної діяльності тощо, зумовлюють нагальну потребу у формуванні і ро$звитку са­мостійної правової системи, адекватної сучасним матеріаль­ним і духовним реаліям країни. Але формування нових сусп­ільних відносини, передусім відносин приватної власності, підприємницьких відносин та відносин, що виникають у сфері функціонування трьох гілок державної влади тощо, потре­бує не просто реформування успадкованої $радянської пра­вової системи, її складових: правової та юридичної культури і свідомості, ідеології, юридичної науки, правової політики та юридичної практики, систе$ми права і законодавства тощо, — а її трансформування, послідовного перетворення, замі­ни на якісно нову, яка б відповідала демократичній суті пе­ретворень суспільного життя в цілому. Мова повинна йти не про адміністративно-політичне скасування радянського пра­ва, а про його поступову і обумовлену заміну, що, звичай­но, набагато складніше. До$речно в цьому плані прислухатися До слів Б.А.Кістяківського, який ще 1909 року, аналізуючи суть процесу правотворення, наголошував, що «… старе право не може бути просто скасоване, бо його відміна має чинність тільки тоді, коли воно замінюється новим правом. Навпаки, проста відміна старого права призводить лише до того, що тимчасово воно начебто не діє, але потім відтворюється з новою силою».

Відомо, що в принципі$ реформувати або модернізувати будь-який соціальний об’єкт перетворень, якщо мається на увазі удосконалення зовнішніх проявів, ознак об’єкту, можна лише у тому випадку, якщо цей об’єкт у своїй базисній структур; має потенціал якісно позити$вних змін. Він повинен відповіда­ти потребам історичного суспільного розвитку, а не станови­ти певну перешкоду на шляху соціального прогресу, як, на­приклад$, успадкована від СРСР правова система, зокрема си­стема права і система законодавства. «Життя взагалі має сенс і може удосконалюватися лише тоді, — наголошував І.Ільїн,

— коли зберігається і збільшується якість, якщо цього немає

— загибель стає неминучою. А якість с$творюється і забезпе­чується насамперед культурою особистого дух».

Для здійснення демократичної трансформації правової си­стеми, окрім об’єктивних передумов, життєво необхідних суспільних потреб, потрібна наявність розвинутих суб’єктив­них факторів. Серед найважливіших з них можна назвати три: теоретичне усвідомлення проблеми правового розвит­ку України і наявність науково розробленої та сформульо­ваної загальної принципової моделі$ (концепції) національ­ної правової системи, до якої ми маємо прямувати і яка повинна бути схваленою Верховною Радою України; прий­нята парламентом України перспективна програма посту­пових правових перетворень, яка має грунтуватися на схва­леній моделі національної правової системи; наявність пат­ріотично налаштованих професіо$налів, здатних реалізувати названі модель і програму. Слід додати, що модель правової системи і державна політика правових перетворень в Ук­раїні повинні стати невід’ємною складовою загальнодер­жавної доктрини демо$кратично спрямованої трансформації українського суспільства. Що ж до кардинального перетво­рення існуючих систем права і законодавства, то воно має відбуватися в першу чергу на базі Основного Закону Украї­ни — Конституції — і передбачати як підвищення ролі правотворчого і правозастосовчог$о процесів в життєдіяльності суспільства і функціонуванні держави, так і посилення сус­пільного контролю, дотримання принципу соціальної спра­ведливості.

Сутність взаємодії права і закону. Визнання і застосування в законотворчій діяльності і особливо у процесі забезпечен­ня законності і справедливості в правозастосуванні консти­туційного принципу верховенства права (ст.8 Конституції України) обумовлює, $в першу чергу, необхідність глибоко­го усв$ідомлення міри саморозвитку права як явища недер­жавного походження і міри його похідності від держави34. А це, в свою чергу, актуалізує наукову розробку у вітчизняно­му правознавстві проблем методології як пізнання права, так і правотворення (зокрема законо$творення) і правозастосування (зокрема законозастосування).

Сукупність юридичних норм або позитивне (статутарне) пра­во, що випливає із волі законодавця, — це конкретна дер­жавна нормативно-юридична форма виразу права як склад­ного об’єктивного соціально-культурного явища. Коріння пра­ва, справжні його джерела сягають у об’єктивний природний порядок речей, глибину реального соціального буття, суспільні індивідуальні і колективні потреби та інтереси, відносини сус­пільного виробництва (мате$ріального і духовного). Щодо цьо­го право у його загальному розумінні є скоріше поняттям соці$ологічним, ніж юридичним. З одного боку, право — твор­іння людської активності, а з іншого — одна з умов існуван­ня людини. З точки зору права, людина в суспільстві є найви­щою соціальною цінністю, метою функціонування суспіль­ства і держави. Саме тому усвідомлення сутності права неможливе без розуміння природи людської особистості у всіх її проявах, без проникнення у потреби і інтереси людини, її здібності, прагнення. «В силу безум$овного свого значення, — писав професор права П.І.Новгородцев, — особистість є тією останньою моральною основою, яку перш за все треба охоро­няти в кожній генерації і в кожну епоху як джерело і мету прогресу, як образ і шлях здійснення абсолютного ідеалу. Вона ніколи$ не повинна розглядатися як засіб досягнення суспіль­ної гармонії; навпаки, сама ця гармонія є лише одним із засобів для здійснення завдань особистості і може бути прий­нята і схвалена лише тією мірою, якою сприятиме цій меті»[9].

Юридичний закон — це певний вираз зовнішньої форми правової природи речей, що безпосередньо спостерігають­ся, тобто зовнішніх проявів людських взаємовідносин. Саме то$му, писав К.Маркс, правова природа речей не може «… пристосовуватися до закону — закон,$ навпаки, повинен при­стосовуватися до неї». Законодавець шляхом законотворен­ня, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, життє­во необхідних потреб, надає праву «в собі», як писав Ге­гель, форму загальності та істинної визначеності. Проте це не означає, що воля законодавця сама по собі є правом, вона лише засіб його об’єктивізації, конкретизації і реаль­ного застосування. Сам$е тому існує об’єктивна різниця між правовим полем і простором дії закону. Дія закону поширюється зверху донизу, а вплив права відбувається і знизу вгору, і зверху донизу. «Право, — наголошує Дж.Берман, — одночасно росте знизу догори, із структури і звичаїв всього суспільства, і р$ухається зверху донизу під впливом політики Цінностей людей, що перебувають при владі. Право допома­гає інтегрувати і те, і інше». В цьому сутність принципу верхо$венства права. Право повинно домінувати над владою, не допускати можливого свавілля з боку останньої, забезпечувати можливість контролю з боку громадянського сус­пільства за державною діяльністю. Реалізація принципу верхо­венства права є найважливішою передумовою панування у життєдіяльності українського суспільства правових прин­ципів, досягнення правового прогресу. Це передумова ство­рення в Україні нового, заснованого на пріоритеті загаль­нолюдських цінностей не тільки приватного, а $й публічно­го права, зокрема державного, адміністративного, судового, муніципального тощо, забезпечення єдності та внутрішньої узгодженості національного законодавства, зміцнення пра­вопорядк$у у державній діяльності і встановлення нового, притаманного саме «державі для людини», співвідношення людини і держави[10].

Сучасне національне правознавство у своєму визначенні і дослідженні права з позиції багатофакторного підходу повин­но враховувати взаємодію$ духовних і матеріальних засад фор­мування цього суспільного явища, впливу його ідейних і ціннісних моделей, а також досвіду їх практичної реалізації. Право не повинно цілком зводитися ані до матеріальних умов (базису) того суспільства, що його породжує, ані до надбу­дови, до відповідної системи ідей і соціальних цінностей. Право є відбиттям і одночас$но детермінантою матеріального і ду­ховного, зокрема економічного і політичного інтересу і, відповідно, економічного і політичного розвитку. Право — це не тільки один із результатів взаємодії цілого ряду еконо­мічних, політичних, ідеологічних, моральних, релігійних та інш$их факторів суспільного розвитку, а й самостійний сус­пільно-культурний чинник, одна із причин цього розвитку. Саме тому важливим методологічним напрямом наукових досліджень права мають стати історичні дослідження, в яких предметом вивчення була б саме історія права, замість даних, які традиційно бралися з історії держави, історії економіки, філософії, культури тощо.

Таким чином, право і закон є взаємопов’язаними, але р$ізнопорядковими соціальними явищами. Як об’єктивне со­ціально-культурне явище право і за часом, і за своєю сутт$ю і змістом передує юридичному закону як продукту суб’єктив­ної творчості, похідному волеустановчому акту законодав­ця. Але йдеться не про просте протиставлення права закону. Йдеться про складну п$рироду їх діалектичного взаємозв’яз­ку, коли одне й те ж поняття права по-різному може визна­чатися на різних ступенях його конкретизації.

Справді, тільки інституйоване у формі закону, юридичного нормативного акта право може виконувати роль регулятора суспільних відносин. Зовнішня, примусова обов’язковість £ однією із суттєвих ознак юридичної норми, за допомогою якої лише і можлива реалізація суті права — забезпечення суспіль­не необхідної рівноваги двох моральн$их інтересів — свободи особистості і загального блага. Але попри уявлення, що за­кон як переважно нормативний елемент права має містити у собі в концентрованому вигляді всі властивості і ознаки права (і з цієї точки зору доцільно говорити про співвідно­шення загального, особл$ивого й одиничного в праві) в кон­кретній дійсності зміст права у процесі законотворення може бути й викривлено. Закон, який є волеустановчим актом за­конодавця, незважаючи на його ефективність як форми правотворення, за своєю суттю — певний суб’$єктивний вираз права або визначення поняття справедливості щодо належної (за конкретних умов і конкретних відносин) рівноваги між при­ватною свободою і публічним благом. Хоча зрозуміло, що ок­ремі (або часткові) форми чи прояви права, тобто чинні зако­ни, підзаконні нормативні акти у конкретно-історичних сус­$пільствах і державах мають характер цілком відносний і тимчасовий, бо визначаються плинними історичними умова­ми, неабияку роль серед яких відіграють ідеологічні фактори. Юридичний закон як загальне поняття після свого фо$рмулю­вання і схвалення законодавцем здійснюється в юридичній практиці через особливі судження в одиничних, конкретних випадках або справах. За всієї своєї можливої техніко-юридичної досконалості закон не може охоплювати усі багато­манітні життєві ситуації, які складаються або можуть склас­тися у суспільстві.

Окрім цього, слід враховувати, що у процесі законотвор­чої діяльності законодавець, хо$ч він зовні начебто намагаєть­ся будувати свою поведінку (на етапах підготовки, обгово­рення законопроектів тощо) на чисто раціональних засадах, на основі розуму і логіки, діє в реальності переважно ірраціо­нально. Законодавець як наукова абстракція в конкретній дійсності функціонує у особі конкретних депу$татів парла­менту. Наприклад, відповідно до статті 76 Конституції Украї­ни, конституційним складом Верховної Ради України є чо­тириста п’ятдесят народних депутатів. І хоч присяга, яку скла­дають народні депутати перед Верховною Радою перед своїм вступом на посаду, вимагає від них дбати про благо Вітчиз­ни і добробут українського народу, виконання своїх обо­в’язків в інтересах у$сіх співвітчизників (ч.1,2 ст. 79 Кон­ституції України), вони, як люди, керуються у своїх прак­тичних професійних діях цілим комплексом інтерес$ів. 1 в цьому комплексі приватні (насамперед особисті) інтереси, обумов­лені особистою природою (характером, темпераментом, Пристрастями тощо), схильністю (установками, симпатіями і антипатіями, надіями і побоюваннями тощо), від$іграють значну роль. Не кажучи вже про інтереси тих соціальних про­шарків, кіл і партій, які вони представляють і захищають у законотворчому процесі. І тут розум, логіка, навіть здоровий глузд можуть бути підпорядковані ціннісній позиції депута­та, його пристрастям, упередженості, якими він у більшості випадків керується, підтверджуючи свої аргументи і спрос­товуючи аргум$енти інших. Тут буде доречним навести такі слова нідерландського вченого, філософа-матеріаліста Бене­дикта Спінози: «Ті, хто втішають себе думкою, що народну масу або володарів можна схилити керуватися у їхньому житті лише одним розумом, марять про золотий вік поетів або п$ро казку». На обережності застосування тих чи інших понять, термінів у процесі спілкування наголошував і Томас Гоббс, застерігаючи, що слова, окрім значення, обумовленого об’єктив­ною природою речей, які вони представляють, мають ще зна­чення, обумовлене особистими рисам$и того, хто говорить. Зокрема, характеризуючи поняття «чесноти» і «пороків», Т.Гоббс писав: «… те, що одна людина називає мудрістю, інша називає страхом; що одна називає жорстокістю, інша — спра­ведливістю; одна — марнотратством, а інша — великодушні­стю; одна — серйозністю, а інша — $тупістю і т.ін.». Саме тому проблема підвищення ефективності законотворення не може обмежуватися лише технологічним аспектом запровад­ження норм Конституції України і повинна ро$зглядатися обо­в’язково ще під соціально-політичним кутом виміру у вузь­кому і широкому розумінні.

Окремі норми закону можуть бути некоректними навіть з моменту ухвалення або можуть в наступному перестати відпо­відати поняттю права в його соціальному контексті. Закон, прийнятий законодавцем, схвалений Верховною Радою Ук­раїни, за своїм змістом може не відпо$відати суспільним по­требам, не відбивати в своїх нормах приватні інтереси люди­ни, не закріплювати правові ідеї справедливості і гуманізму, не забезпечувати в умовах дії принципу верховенства закон$у єдність і внутрішню узгодженість існуючої системи права на засадах верховенства права, тобто може бути неправовим.

2. Форма і структура Конституції України.

Конституція України має свою структуру, обумовлену змістом, предметом правового регулювання і формою Ос­новного Закону держави. Структурно вона складається з преамбули, 14 розділів і Перехідних положень.

В преамбулі Конституції виражені найбільш принципові положення та $ідеї, якими керувалася Верховна Рада України, ухвалюючи Основний Закон держави. Серед цих ідей та положень головними є народовладдя, права людини, грома­дянська злагода та історичніст$ь українського державотво­рення.

Формально преамбула Конституції України не має юридич­ного змісту, але виражені в ній ідеї та положення мають істотне значення для деяких видів тлумачення її норм (на­приклад, історичного).

Розділи Конституції України присвячені окремим (ро$зділи VІІ, ХІІ-ХІV) чи групам (розділи І-VІ та деякі інші) консти­туційних інститутів, які об’єднують певну сукупність норм Основного Закону, що мають спільний предмет правового регулювання. Наприклад, інститути народовладдя, грома­дянства, політичних прав громадян, конституційних обо­в’язків громадян, глав$и держави, прокуратури, державних символів і т.д.

Норми Конституції є прямої (ч.3 ст.8) і постійної дії.

Особливе місце в структурі Конституції займають Перехідні положення, які розраховані на перехідний, тобто тимчасо­вий період її дії, що триватиме до 5 років (п.п.12, 13). Ці положення забезпечують наступність у діяльності органів державної влади (п.п. 2,3, 5-7,9-11) і місцевого самовряду­вання (п.8), ревізію старого законодавства (п.1) тощо.

$

Конституція України визначає статус України як суверенної й незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Цей статус Української держави зн$аходить розвиток в інших положеннях Основного Закону. Так, суверенність і неза­лежність України закріплюється в статтях 5, 6, 38, 69 та ін., соціальність держави—у статтях 3,11, 13,17,27,43,45,52 та ін., пра$вовий характер держави—у статтях 6,8,9,55,101 та ін. Інакше кажучи. Конституція України не тільки прого­лошує, але й закріплює механізми реалізації, захисту та охорони суверенної й незалежної, демократичної, соціаль­ної, правової держави.

Форма Української держави має важливе значення для розу­міння механізмів її функціонування.

За формою правлі$ння Україна є парламентсько-президент­ською республікою В Україні вона характеризується сильни­ми Парламентом і Президентом України та слабим Кабіне­том Міністрів України. Парламент і Президент України є центрами політичної влади в державі, а Кабінет Міністрів України — їх виконавчою структурою. Формування Кабіне­ту Міністрів України віднесено до компетенції Президента України, а Верховна Рада дає згоду на призначення Прем’єр-Міні$стра України та затверджує Програму діяльності Кабі­нету Міністрів У країни.

Україна є унітарною державою(ст.2 Конституції), тобто в її складі немає жодних державних утворень. Автономна Рес­публіка Крим є адміністративно-територіальною одиницею, що користу$ється територіальною автономією, а не правами державності. У країна має єдину Конституцію, систему органів державної влади, законодавства. Державний бюджет. Збройні Сили і т.д. Україна може делегувати або санкціонувати здійснення певних функцій публічної влади органам Авто­номної Республіки Крим та місцевого самоврядування.

В Україн$і складається перехідний до демократичного типу політичний режим, рисами якого є утвердження народного суверенітету, парламентаризму, конституційної юстиції, прав людини, політичної та ідеологічної різноманітності (плюра­лізму), розвиток багатопартійної системи, незалежних $за­собів масової інформації та наукових центрів, недержавних громадських організаці$й, місцевого самоврядування та інших елементів вільного громадянського суспільства. В той же час відсутність певних інститутів (адміністративної юстиції, двопалатного парламенту, юридичної відповідальності міністрів та ін.) чи недостатня їх ефективність(гарантій прав громадян, поділу влади тощо) робить демократію в Україні вразливою і залежною від обставин.

3. Зміст конституції та її властивості.

Конституція України містить 161 статтю. Вона проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, п$равовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм суверенітет$у і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ’я різних форм власності, зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає на її Збройні Сили.

Розділ IIКонституції присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина. У$ даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом категоріям:

— особисті права і свободи;

— політичні права і свободи;

— економічні, соціальні і культурні права і свобо$ди.

Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи органів державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади, прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.

3.1.Загальні засади конституційного ладу України

Будь-яка конституц$ія покликана встановити певні правила, за якими мають будуватися найважливіші суспільні відносини. Приписи конституції встановлюють соціально-політичне обличчя держави, фіксують вихідні принципи їх функціонування й розвитку. В сучасній Конституції України цьому присвячено передовсім I$ розділ$.

Ст. 1 Конституції України проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава” [1;4].

Суверенітет – одна з найстаріших категорій конституційного права. За часів середньовіччя суверенними вважалися монархи. В ХVI ст. видатний мислитель Ж.Боден висунув концепцію народного суверенітету, за якою джерелом влади в будь-якій державі є народ. “Суверенітет і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, с$амостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами” [5;30].

Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливих умов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами.

Характеризуючи державу$ як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав людини, формування $доступних для різних верств систем освіти, охорони здоров’я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.

Ст. 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою. Це означає, що в її межах немає інших утворень з ознаками суверенітету і правами вступати у відносини з іншими державами або вийти зі складу України.

За сучасних умов в різних країнах існують дві форми правління. «Такими ф$ормами є:

а) монархія, в якій вища влада належить одній особі (імператору, королю, шаху і т.п.), котра цю владу дістає у спадщину, або, в рідких випа$дках, обирається довічно;

б) республіка, в якій вищу владу здійснює колегіальний орган (парламент, народні збори тощо), котра обирається громадянами даної держави на певний строк” [5; 33].

Ст. 5 Конституції України проголошує республіканську форму правління в Україні. В цій статті також зазначено: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і чер$ез органи державної влади та органи місцевого самоврядування” [1;4].

Конституція України зак$ріплює за народом виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна принципів організації та функціонування механізму держави.

Розділ I Конституції закінчується описом державних символів. “Державні символи – це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, в яких уособлюється її суверенітет, а в деяких випадках утілюється певний історичний а$бо ідеологічний зміст. К$онституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн” [5;35].

Прапор України складається з двох великих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів. “Великий Державний Герб України встаноновлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорозького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України…Державний Г$імн України – національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як дв$ома третинами від конституційного складу Верховної Ради України” [1;9].

Основні засади взаємовідносин держави й особи викладено у статтях 3 та 4 нової Конституції. Людина, її здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи людини та їх втілення в реальність визначають основний зміст і спрямованість нашої держави. У ст. 3 закріплено принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Ві$н підтверджує серйозність проголошеного курсу на побудову правової держави.

Ст. 4 встановлює принцип єдиного українського громадянства. Підстави й порядок набуття й припинення громадянства визначені Законом.

Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову” [1;5]$. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї вла$ди в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

Теорія поділу влади$ була висунута ще європейськими просвітниками XVII-XVIII cт. Більшовики, прийшовши до влади в 1917 році, знехтували нею, наділивши контрольовані ними Ради і законодавчими, і виконавчими повноваженнями. Повернення радянського суспільс$тва до принципу поділу влади відбулося в роки ініційованої М.С.Горбачовим перебудови. У відповідності до даного принципу до складу парламенту не можуть обиратися працівники виконавчих органів, у т.ч. міністри. Не можуть бути депутатами й судді. Виконавчий аппарат мусить бут$и підпорядкований законодавчим органам, а суд і прокуратура – незалежні від обох. Це елементарна основа організації пр$авової держави.

У ст. 8, 9 та 19 Конституції викладено основні засади побудови та функціонування національної правової системи. До таких засад належать наступні:

принцип верховенства права. “…Всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьо$му невиконання правових приписів не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо” [5;37]. І громадяни України, і державні установи повинні дотримуватися правила: якщо те чи інше положення зафіксоване в нормах нормативно-правовому акті, значить, воно безперечно є доцільним і справедливим;

принцип найвищої юридичної сили Конституції$. Всі без винятку закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають виконанню;

наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це означає, що конкретні конституцій$ні приписи повинні впливати на суспільні відносини бе$зпосередньо, їх виконання не може відкладатись у зв’язку з відсутністю тих або інших роз’яснювальних актів. Велике значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України;

обов’язкова відповідність змісту міжнародних договорів, укладених Україною, положенням її Конституції. У разі крайньої необхідності приєдна$ння до міжнародної угоди, що суперечить Конституції можливе тільки за умови внесення відповідних змін до Основного Закону;

визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною національного законодавства України. Реалізація положень таких міжнародних угод забезпечується відповідними правовими засобами нарівні з приписами законів України;

недопустимість примусу до виконання того, що прямо не передбачено законодавством.$ “…Тут йдеться не тільки про примусове здійснення тих або інших протиправних дій. Забороняється примушувати виконувати й такі дії, що не забороняються законом і спрямовані на досягнення позитивних результатів, але закон прямо не вимагає їх обов’язкового здійснення” [5; 38]. Зокрема, таким, $що суперечить Конституції буде визнано примусова вимога робити благочинні внески або вступати до громадсьої організації.

функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування виключно на підставі, в межах та в спосіб, передбачені $Конституцією та законами України. Ці органи можуть вирішувати тільки ті питання, які Конституція або закони прямо відносять до їхньої компетенції. Вони не можуть перевищувати свої повноваження, повинні здійснювати їх у цілковитій$ відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом. Такі норми спрямовані на запобігання свавілля в діяльності державних органів.

Статті 10,11 та 12 Конституції України регулюю$ть основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

— принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо;

— основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та розвиткові українсь$кої нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні з$асади економічних відностин у нашому супільстві. Нині економічна система України включає такі форми власності, як державна, колективна і індивідуальна власність. Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосфе$рне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності українського народу.

Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку українського суспільства, яке грунту$ється на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року, нова Конституція принципово допускає діяльність у суспільстві різних політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонування, при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не вих$одити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції “…не можуть проголошуватись державою обов’язковими для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне об’єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе” [5;41]. Кон$ституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.

Водночас ст. 36 Конституції згадує по обмеження, встановлені законом$ “…в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей” [5;41]. Прикладом таких обмежень можуть бути положення ст. 4 Закону України “Про об’єднання громадян”, прийнятого в 1992 році. Ця стаття встановлює, що не підлягають реєстрації, а діяльність зареєстрованих об’єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою метою є:

— зміна шляхом насильства встановленого конституційного ла$ду і в будь-якій протизаконній формі посягання на територіальну цілісність держави;

— підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;

— пропаганда війни, насильст$ва чи жорстокості, фашизму і неофашизму.

Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету, терито$ріальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України, орієнтує зовнішню політику Україну на співробітництво з іншими країнами на засадах чинних норм і принципів міжнародного права.

Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність. Гарантіями конституційного ладу є нас$тупні положення Конституції:

— неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіа$льної цілісності України (ст. 157);

— неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст.157);

$- ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу;

— конституційне визначення статусу Президента як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України в разі вчинення ним державної зради абор іншого злочину (ст. 111);

— заборона утворювати політичних партій та громадських організацій, програмні цілі а$бо дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ст. 37);

— присяга народних депутатів України щодо$ додержання конституційного ладу та законів України (ст. 79);

— конституційний обов’язок Кабінету Міністрів України забезпечувати її державний суверенітет, виконання Конституції і законів (ст.$ 116);

— діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу – Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента та Кабінету Міністрів (ст. 150).

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є режим надзвичайного стану, який може бути введени$й з метою нормалізації обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства. Згідно Закону України “Про надзвичайний стан” від 26 червня 1992 року правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійно$го лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

3.2. Конституційний статус людини і громадянина

Конституція України приділяє особливу ува$гу питанню правового регулювання прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Така увага пов’язана з тим, що “…права і свободи людини і громадянина в наш час є загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Нині визнання та практичне здійснення прав і свобод людини й громадянина стало основним критерієм міри дем$ократичності тієї чи іншої держави, дедалі ефективніше включаються у процес захисту прав людини різноманітні міжнародні організації” [5;43].

Всю сукупність $прав і свобод людини, гарантованих Конституцією, можна поділити на три категорії:

— особисті права і свободи;

— політичні права і свободи;

— економічні, соціальні і культурні права.

Особистим правам людини присвячено зміст статей 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35 Конституції України.

Ст. 27, наслідуючи приписи Загальної декларації прав людини, ухваленої Генеральною асамблеєю ООН у 1948 р., проголошу$є:

“Кожна людини має невід’ємне право на життя…Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від проти$правних посягань” [1;11].

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний характер. Охорона гідності людини є обов’язком держави, справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішуються судом.

Право на свободу та особ$исту недоторканість (ст. 29) встановлює межу, яку посадові особи можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, що скоїла злочин, здійснення примусового лікування тощо).

$

Ст. 30 присвячується праву на недоторканість житла, суть якого полягає в тому, що ніхто не має права без законних підстав, перелічених у законі, ввійти в житло проти волі осіб, що в ньому мешкають.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить також до визнаних у Конституції особистих прав. Його порушення тягне за собою кримінальну відповідальність.

Ст. 32 Конституції, що проголошує право на невтручання в особисте і сімейне життя, складається з чотирьох$ самостійних частин. Крім фіксування самого цього права у статті міститься заборона збирання і поширення конфіденційної інформації про люд$ину без її згоди, надання можливості ознайомлення з відомостями про себе в державних органах, можливості спростування недостовірної інформації завдяки суду.

Право на свободу пересування та вільний $вибір місця проживання (ст. 33) також є невід’ємним правом людини. За радянських часів це право було суттєво обмежено інститутом прописки і перешкодами при виїзді за кордон.

Одним з найістотніших проявів демократії є право на свободу думки і слова. Саме проти цього активно виступали тоталітарні режими, переслідуючи інакомислячих. За своєю природою свобода думки не може бути обмежена, проте заборонити можна висловлювання тих чи інших думок. Дана свобода є фундаментальним правом людини. Прот$е водночас Конституція України забороняє пропагувати антидержавні та насильницькі пог$ляди.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) також є невід’ємним правом особистості. Його визнанню передувала багатовікова боротьба з силами реакції. Ще й досі деінде точиться боротьба між представниками різних конфесій. Така боротьба суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання. Дане право не є абсолютним, адже державні органи можуть обмежити його в інтересах гро$мадського порядку, здоров’я й моральності населення. Такі обмеження виправдані, зокрема, поширенням в останні роки так званих тоталітарних сект, які запроваджують обряд, пов’язаний з насильством над особистістю.

Головна особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями є тільки громадяни України, а не всі особи, що мешка$ють на її території. Право на об’єднання в політичні партії та громадські організації забезпечується наступними гарантіями (ст. 36):

— кожен громадянин має право на вступ до відповідної партії чи організації;

— держава гарантує свободу діяльності партій і організацій;

— вступ до таких структур є о$собистою справою кожного громадянина і здійснюється на добровільних засадах.

Право брати участь в управлінні державними справами може бути здійснено громадянином у різних якостях:

— виборця, що обирає представницькі органи;

— депутата таких органів;

— учасника всеукраїнського та місцевих рефер$ендумів;

— державного службовця тощо.

Право га мирні збори, мітинги, п$оходи та демонстрації (ст. 39) дає громадянам можливість вільно обговорювати актуальні питання державного життя й суспільного розвитку, протидіяти будь-яким антидемократичним проявам, порушенням прав людини тощо.

Право на звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 400) може здійснюватися індивідуально чи к$олективно. Конституція гарантує розгляд звернень громадян відповідно до суті справи в терміни, встановлені чинним законодавством, та обгрунтованість відповідей.

Конституція України містить розгорнуту систему економічних, соціальних і культурних прав. Зокрема, право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 4$1) є ні чим іншим, як закріпленням і Конституції права приватної власності, яка являє собою економічну основу громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

З цим правом тісно пов’язане право на підприємницьку діяльність (ст. 42)$. Держава бере на себе зобов’язання сприяти розвитку підприємництва в Україні.

До економічних прав слід віднести також право на працю, гарантовану ст. 43 Конституції України.

До кола соціальних прав людини нале$жать права на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я, на безпечне довкілля (ст. 45, 46, 47, 48, 49, 50), а також право на укладення шлюбу, грунтованого на вільній згоді жінки і чоловіка, та право на захист материнства, дитинства і сім’ї (ст. 50, 51).

С$оціальним і водночас культурним правом громадян є право на освіту (ст. 53). Конституція передбачає обов’язковість загальної середньої освіти, існування розвиненої системи навчальних закладів. Держава зобов’язана$ забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти.

Право свободи творчої діяльності (ст. 54) є необхідною умовою розвитку культури в широкому її розумінні, охоплюючи різноманітні галузі (мистецтво, література, наука, техніка тощо). Держава гарантує захист інт$електуальної власності, авторських прав громадян.

Статті 55, 56, 57, 59 та 64 Конституції закріплюють конституційні гарантії прав людини, а саме:

— право на судовий захист;

— право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди;

— право громадянина на знання своїх прав і обов’язків;

— право на правову допомогу.

3.3. Конституція України про системуорганів державної влади.

Як вже зазначалося, побудова системи органів влади в Україні грунтується на принцип$і поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу й$ судову. Порядку формування і діяльності даної системи присвячено переважну більшість розділів Конституції – розділи IV, V, VI, VII, VIII, XI. XII та, певною мірою, розділ III.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, $що складається з 450 депутатів, обраних по виборчих округах на засадах загального виборчого права на 4 роки. Ст. 85 Конституції містить перелік 36 повноважень Верховної Ради України. Найважливішим з них, на мою думку, є третє – прийняття законів. Верховна Рада скликається на сесії не менше двох разів на рік, обирає для керівництва своєю роботою Голову Верховної Ради, яким нині є Іван Сте$панович Плющ – член народно-демократичної партії (НДП).

Главою Української держави є, згідно Конституції, Президент, що обирається громадянами на 5 років. Ст. 106 Конституції викладає 31 повноваження Президента, серед яких, зокрема, такі: “Президе$нт України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави <…>;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України <…>$;

17) є верховним головнокомандувачем Збройних Сил України <…>;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України <…>” [1;46-48].

Крім того, Президент призначає багатьох вищих посадових осіб держави.

Зараз Президентом України є Л.Кучма. 31 $жовтня 1999 року в нашій країні відбулись президентські вибори, на яких було обрано нового Президент$а. На головну посаду нашої держави було переобрано Леоніда Даниловича Кучму.

У відповідності до Конституції України Президент призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, який очолює Кабінет Міністрів України – вищий орган виконавчої влади. Нині в Україні обов‘язки прем‘єр-міністра виконує колишній голо$ва правління Національного банку України – Віктор Андрійович Ющенко. Членів Кабінету Міністрів також призначає Президент – за поданням Прем’єр-міністра.

Ст. 116 Конституції визначає повноваження Кабінету Міністрів: “Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економіч$ну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує $проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сфері праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України…” [1;53-54].

Іншими органами виконавчої влади є обласні, районні та міські (в Києві й Севастопол$і) державні адміністрації, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим.

Органами судової влади в Україні є Верховний Суд України, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, спеціалізовані суди. “Перше призначення на посаду професійного судді строком$ на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в $порядку, встановленому законом” [1;60]. Останній формується на паритетних засадах Президентом, Верховною Радою та з’їздом суддів України, кожен з яких призначає по 6 суддів Конституційного Суду на 9 років.

Конституція України признає місцеве самоврядування правом територіальної громади – жителів села, об’єднання декількох сіл, селища, міста, а органами місцевого самоврядування – сільські, селищні, м$іські ради, до складу яких входять депутати, обрані жителями села, селища, міста на 4 роки.

4. Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України.

3 метою забезпечення стабільності конституційного устрою Конституція мо­же бути змінена лише в особливому, за­кріпленому нею порядку, що відрізняється від внесення змін до поточного законодав­ства.

Стаття 154 Конституції ви$значає коло суб’єктів конституційної ініціативи, яким надана можливість$ ставити питання про зміну положень Конституції України. Це Президент України і не менш як третина народних депутатів України від консти­туційного складу Верховної Ради України. Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до Конституції України на розг­ляд Верховної Ради України. Це поясню­ється тим, що саме ці су$б’єкти безпосе­редньо представляють український народ. Нагадаю, що для внесення звичайного за­конопроекту на розгляд Верховної Ради України чинною Конституцією передбачене набагато ширше коло суб’єктів, яке вклю­чає Президента України, народних депу­татів України, Кабінет Міністрів та Націо­нальний банк України.

Конституційна ініціатива про внесен­ня змін до Конституції України оформ­люється у вигляді законопроекту. Зако­нопроект має бути поданим у відповідності з Регламентом Верхо$вної Ради України в письмовій формі, з супровідною запискою, що містить обгрунтування необхідності розробки та прийняття закону, а також, у необхідних випадках, з пояснювальною за­писк$ою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов’язані з прийняттям і впровад­женням закону, іншими матеріалами й до­датками. Якщо вказані вимоги не вико­нані, законопроект може бути поверненим Верховною Радою його ініціаторові.

Обмеження кола суб’єктів конституцій­ної ініціативи з питань внесення змін до Конституції України, надання цього права тільки Президентові$ й не менш ніж третині конституційного складу Верховної Ради, а також передбачення певної чіткої проце­дури здійснення цього права є суттєвою конституційною гарантією стабільності Конституції й обгрунтованості вимог вне­сення з$мін до неї.

Конституція України встановлює, що Законопроект про внесення змін до Конституції має бути обов’язково поперед­ньо схвалений більшістю конституційного складу Верховної Ради. Отже, для схвален­ня $законопроекту необхідна більшість го­лосів загальної кількості народних депу­татів, тобто кількості депутатів, обраних до Верховної Ради. Із цієї кількості виключа­ються депутати, повноваження яких при­пинені у встановленому законом порядку, а також депутати, що вибули зі складу Вер­ховної Ради на момент схвалення. Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін до Конституції вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради з$а нього проголосува­ло не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради.

Усе сказане стосується розділів II «Пра­ва, свободи та обов’язки людини і грома­дянина», IV «Верховна Рада України», V «Президент України», VI «Кабінет Мі­ністрів України. Інші органи$ виконавчої влади», VII «Прокуратура», VIII «Право­суддя», IX «Територіальний устрій Украї­ни», Х «Автономна Республіка Крим», XI «Місцеве самоврядування», XII «Кон­ституційний Суд України», XIV «Прикін­цеві положення», XV «Перехідні положен­ня».

Після внесення до Верховної Ради зако­нопроекту про зміни норм цих$ розділів про­цес його розгляду і прийняття можна умов­но поділити на два етапи. На першому за­конопроект обговорюється$ і схвалюється більшістю конституційного складу Верхов­ної Ради, а на другому вже схвалений зако­нопроект на наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за нього проголосу­вало не менш як дві третини конститу­ційного складу Верховної Ради. Нагадаю лише, що чергові сесії Верховної Ради Ук­раїни відбуваються двічі на рік.

Конституція України встановлює, що законопроект про внесення змін до Кон­ституції України, який розглядався Вер­ховною Радою і щодо якого закон так і не був прийнятий, $може бути поданий до Вер­ховної Ради повторно $не раніше ніж че­рез рік із дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Таким чином Кон­ституція забороняє повторне подання до Верховної Ради одного й того самого зако­нопроекту про внесення змін до неї, якщо він уже розглядався Верховною Радою і був відхилений, раніше ніж через рік із дня прийняття рішення щодо цього законопр$о­екту.

Конституцією України також передбаче­но, що Верховна Рада протягом усього строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Кон­ституції України, тобто протягом чотирьох років роботи Верховної Ради можл$ива тіль­ки одноразова зміна тієї чи іншої статті Конституції, окремого її положення.

Із цього загального порядку внесення змін до Конституції України є винят­ки. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів І «Загальні засади», ІІІ «Вибори. Референдум» та XIII «Внесення змін до Консти$туції України». По-перше, суб’єктами конституційної ініціативи щодо подання до Верховної Ради України зако­нопроектів про внесення змін до цих роз­ділів є Президент України або не менш як дві третини конституційного складу Вер­ховної Ради України. По-друге, законопро­ект про внесення змін у ці розділи Кон­ституції України подається до Верховної Ради України і приймається не менш як дв$ома третинами її конституційного скла­ду. І, по-третє, він затверджується всеукра­їнським референдумом, який призначаєть­ся Президентом України, і тільки після цього вводиться в дію. Таким чином, Кон­сти$туція України передбачає ускладнений порядок для внесення змін у ті розділи, що становлять її фундаментальну основу.

Конституція України встановлює та­кож, що повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII з одного й того самого питання можливе ли­ше до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо ці зміни:$

1) передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина. Це положення підкреслює те значення, яке на­дається правам і свободам людини й грома­дянина в правовій державі;

2) спрямовані на ліквідацію незалежності України. Такі зміни суперечили б за­гальним засадам Конституції України, ст. 1 якої проголошує Україну$ суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою;

3) спрямовані на порушення територіаль­ної цілісності України. Такі зміни супере­чать ст. 2 Конституції України, за якою терит$орія України в межах існуючого кор­дону є цілісною і недоторканною.

Конституція України не може бути змі­нена в умовах воєнного або надзвичайно­го стану.Надзвичайний стан — це особ­ливий правовий режим діяльності держа$в­них органів, органів самоврядування, під­приємств, установ і організацій, який тим­часово допускає обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, покладає на них додаткові обов’язки. Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забез­печення безпеки громадян при стихійних лихах, аваріях і катастрофах, епідеміях і епізоотіях, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масо­в$их порушеннях правопорядку, що створю­ють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

Усі законопроекти про внесення змін до Конст$итуції України розглядаються Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України.

Останній повинен сформулювати мотиво­ваний висновок щодо конституційності змісту законопроекту та можливості його розгляду Верховною Рад$ою.

Висновок Конституційного Суду є важ­ливою юридичною гарантією проти мож­ливості порушення Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може при­йняти законопроект до свого розгляду.

Розробка і прийняття нової Конститу­ції України спричинені якісними змі­нами, що сталися в державному й суспіль­ному житті нашої країни. Зрозуміло, що введення Конституції в дію ще не вирішує про$блеми втілення в життя всього того но­вого, що вона проголошує і закріплює. Але як Основний Закон нашої д$ержави Кон­ституція є тим орієнтиром, у відповід­ності з яким мають ухвалюватисяіншінормативно-правові акти, загалом функ­ціонувати правова система країни (нага­даю, що правова система охоплює сукуп­ність усіх правових явищ, а також дер­жавних і недержавних органів та органі­зацій, діяльність яких пов’язана зі ство­ренням, реалізацією і охороною права).

Крім того, норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто для їхнього фактичного втілення в поведінці будь-яких суб’єктів не потрібні їх дублювання і кон­$кретизація іншими нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовува­тись усіма, а держава гарантує можливість звернення до суду за захистом конститу­ційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.

З усього сказаного й $випливає значення регламентації порядку введення Конститу­ції в дію. Саме з моменту набуття Консти­туцією чинності вона стає Основним Зако­ном держави й суспільства, саме з цього моменту виникають конституційні (найго­ло$вніші) права, свободи та обов’язки тощо.

Конституція України набуває чиннос­ті з дня її прийняття (ст. 160 Консти­туції). Це практично означає, що набуття Конституцією чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 p. Доцільно зразу ж зазна­чити, що порядок набрання чинності Кон­ституцією є $дещо специфічним порівняно з введенням у дію інших законів. Так, ст. 94 Конституції України передбачає, що закон набирає чинності через десять днів від дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не ра­ніше дня його опублікування. Конституція ж незалежної України, з огляду на над­звичайну важливість цього а$кта, була вве­дена в дію до її офіційного оприлюднен­ня, в порядку, що передбачений Консти­туцією України.

Зволікання з офіційним опублікуван­ням Конституції України, яке відбулося через певний час після її прийняття і на­брання чинності, б$уло викликане необхід­ністю відпрацювання чіткої конституцій­ної мови, правопису й лексики, юридичної термінології, внесення редакційних та ін­ших технічних змін і доповнень за ціл­ковитої незмінності юридичного змісту, прийнятого 28 червня 1996$ p.

Текст Конституції України був офіційно оприлюднений у відповідності з Законом України «Про прийняття Конституції Ук­раїни і введення її в дію». Його головними положеннями є: ствердження факту прий­няття Конституції Украї$ни; визнання та­кою, що втратила чинність, Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 p. з наступними змінами й доповнен­нями; визнання таким, що втратив чин­ність, Конституційного Договору між Вер­ховною Радою України та Президентом Ук­раїни «Про основні засади організації та функціонування державної влади та мі$с­цевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».

Стаття 161 Конституції проголо­шує, що день прийняття Конституції України є держав$ним святом — Днем Конституції України. Це зумовлено вели­чезним історичним значенням Конституції України для українського державотворен­ня і для здійснення на цій основі укра­їнським народом права на самовизначення, забезпечення прав і свобод людини, гро­мадської злагоди й безпеки, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, пра­вової держави в Україні. Саме тому вказане конституційне положення зобов’язує дер­жаву офіційно визнавати ц$ей день як ви­значну подію в житті українського народу і щорічно вживати відповідних заходів що­до організації святкування.

Висновок:

Чотири роки Україна живе за но­вою Конституціє$ю, яка визначає на­шу молоду державу як суверенну, не­залежну, соціальну, правову. За цими дефініціями — велика відповідаль­ність усіх нас, громадян України, а найперше — представників і носіїв владних прерогатив, адже дотри­мання конституційних норм є показ­ник зрілості держави і народу, їх здатності не лише «скирдувати» за­кони, а жити за ними, зробити за­конність стилем державного уп­равління.

Великий Піфагор, звичайно, був пра­вий, коли за$кликав народи намагатися передовсім мати гарні звичаї, аніж зако­ни: звичаї є найпершими законами. Оче­видно, тут криється багато пояснень того факту, що більшість народів і держав $світу мають гарні конституції, засновані на загальнолюдських цінностях, сповіду­ють ринкову економіку, а — живуть усе-таки по-різному.

Наша вистраждана Конституція, поло­ги якої стимулювали хто як міг аж до по­яви президентського указу про референ­дум щодо прийняття її, у батьки-заснов­ники до якої набивалися баг$ато держав­них мужів, так само як зараз багато хто з них бачить в ній значні недоліки й упу­щення, визнавалася експертами з освіче­ної Європи як цілком повнокровний Ос­новний Закон, адекватний сучасним про­цесам розвитку держави, демократичного суспільства. Проте запитайте зараз у пер­шого стрічного, а чи прочитав він хоча б раз текст Конституції України, і отри­маєт$е здебільшого негативну відповідь. І справа не в низькому загальноосвітньому рівні, а в переконанні громадян, що зако­ни писані не для них, що легше обійти закон, ніж скористатися ним.

Доречно тут послатися на результати $травневого опитування населення, прове­деного фахівцями Українського інституту соціальних досліджень та Центром «Соціальний моніторинг». На запитання, чи готові ви особисто взяти участь в акціях соціального протесту, переважна більшість респондентів заявили, що ніколи б не взя­ли участі навіть у законних мітингах і де­монстраціях (51%), законних страйках (57%$), (брали в них участь відповідно 5 і 2 відсотки). Тут можна говорити і про вияви суспільної апатії, зневіри у можливість впливу низів на верхи, проте варто замис­литися і над тим, що громадяни навіть за умов постійного падіння рівня життя не вважають для себе можливим скористати­ся конституційним правом, бо не впев$нені щодо його ефективності.

Так само як не впевнені і щодо ефек­тивності механізму застосування консти­туційних норм — надто щедро він змаще­ний корупційним мастилом. Прига­дується, не так давно на квітневому засіданні Координацій$ного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України були оприлюднені дані про участь депу­татів Верховної Ради у бізн$есовій діяль­ності. Загалом 364 народних депутати, стверджується у доповідній Державної податкової адміністрації, мають офіцій­ний дохід від комерційних структур і ма­ють відношення до господарсько-фінан­сової діяльності понад $трьох тисяч підприємств різних форм власності. Зви­чайно, сам факт оприлюднення такої інформації можна розцінювати як спробу політизації моменту, тиску на депутатів з боку виконавчої влади в період проведен­ня референдуму. Проте диму без вогню не буває, і справжня співпраця законо­давців з виконавчою владою проходить не в сесійному залі, а в$ кулуарах, коли лобіюються інтереси власних під­приємств, які до всього ще й мають бути дійними коровами для партійних потреб.

За статистикою судової практики за­стосування антикорупційного законодав­ства, яку наводить кандидат юридичних наук, заслужений юрист М. Мельник, пе­реважна більшість притягнутих за поса­дові зловживання — це представники ви­конавчої влади, причому нижчого, і як виняток — середнього рівня. Найвищим корупціонером у нас оголошено П. Лазаренка, але лише після того, як він о$пинився поза межами української юрис­дикції.

В Україні впродовж останніх років, вперто збільшується чисельність праців­ників центр$альних органів виконавчої влади та їхніх місцевих структур (від 145 тис. у 1994 р. до 180 тис. у 1999 p.), причому це без урахування чисельності місцевих держадміністрацій. Відповідно протягом 1996—1999 p.p. за даними Ра­хункової палати частка витрат на утри­мання бюрократичного апарату зросл$а з 1,5% до 3,1% усіх видатків Держбюджету.

Коефіцієнт корисної дії держав­ної машини загальновідомий, од­ним із виявів цього є погіршення рівня життя в Україні. Необ­хідність адміністративної реформи прямо походить з конституційних основ державного устрою, власне є продовженням конституційної ре­форми.

На останньому засіданні Кабіне­ту Міністрів перш$ий віце-прем’єр Юрій Єхануров доповів, що перший етап адміністративної реформи за­вершено, вкорочено понад 17 тис. урядових службовців, на 167 осіб зменшено кількість заступників міністрів та керівників інших цент­ральних відомств.

Президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер об­стоює думку про те, що «обмежува­тися лише трансформацією держав­ної ма$шини — означає прирікати адміністративну реформу на невда­чу. Необхідно, щоб усі елементи політичного ланцюжка були «зріли­ми і працювали на єдину мету, здійснюючи вплив суспільства на державну машину».

Конституція і є тим самим задо­кументованим $договором про співіснування громадян і влади, суспільства і держави, про засоби взаємодії усіх цих чинників. Існує маса рецептів з історичного досвіду, як найбільш ефективно користува­т$ися цим арсеналом юридичних або політичних засобів у житті держави, але кожна держава має пройти свій шлях пізнання.

Список використаної літератури:

1. Конституці$я України

2. Нова конституція України /огляд, коментарі і текст основного закону/ — Київ.: Наукова думка, 1997

3. А.М. Колодій, В.В Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.В. Медведчук “Основи конституційного ладу України” – Київ.: “Либідь”, 1997.

4. О. Глущенко, В. Кампо “Конституція України” /17 уроків з курсу/ — Київ.: МП “Леся”, 1997 р.

5. Абетка української політики /довідник/ (керівник авторського колективу Микола Томенко) — Київ.: “Смолоскип”, 1998

$

6. Хто є хто в Україні? /Київське наукове товариство ім. Петра Могили/ — Київ.: К.І.С., 1997.

Періодичні видання:$

7. Газета “Закон і бізнес, №27 (449) (1-7 липня 2000 року)

8. Газета “Урядовий кур’єр, №115 (1797) (27 червня 2000 року)

9. Газета “Юридичний вісник України”, №25 (261) (22-28 червня 2000 року)

10. Тижневик “ПіК /політика і культура/”, №24 (59) (30 червня – 6 липня 2000 року)

11. Журнал “Віче”, №1 (січень 1998)

12. Журнал “Політика і час”, №4 (квітень $1997)

[1] Тодик Ю.М. Функції Конституції України та її загальна характеристика //Вісник Академії правових наук України. – 1997. — №1. – с. 20-28

[2] Мороз О.О. На перший план виходить реформування інститутів публі$чної влади // Проблеми державно-правової реформи в Україні. Збірник наукових праць. – Вип.3. – К., 1997. – с.6.

[3] Реорганізація інститутів публічної влади – пріоритетний напрям реформ в Україні. До$повідь Голови Верховної Ради України Олександра Мороза на науково-практичній конференції “Державно-правова реформа в Україні” // Голос України. – 1997. – 22 листопада.

[4] Опришко В.Ф. Конституція: політико-правові основи державно-правової реформи в Україні // Проблеми державно-правової реформи в Україні. – с. 13

[5] Ющик О.І. Методологічні підходи до визначення сутності державно-правової реформи // Проблеми державно-правової реформи в Україні. – с. 274-281.

[6] Абалкин Л. Экономическая теория на пути к новой парадигме // Вопросы экономики. – 1993. — №1. – с. 4

[7] Берман Г. Дж. Западная традиция права: Эпоха формирования. – М., 1994. – с. 511

[8] Соловьев В.С. Первый урок к положительной эстетике // Сочинение. В 2т. – М., 1990. – Т.2. – с. 551

[9] Новгородцев П.И. Об общественном идеале. – М., 1991. – с. 116

[10] Назаренко Є.В. Указ. Праця. – с. 123

Post Comment