Корея Албанія

План.

1. Створення КНДР.

2. Шляхи становлення Північної Кореї.

3. Ідея згуртованості Півночі та Півдня на принципах “великої національно$ї консолідації”.

4. Північна Корея не хоче диктатури.

5. Мир “Великої Албанії”.

6. Від пирамид до демонстрацій.

7. $Озброєнні півстання проти правлячого режиму.

8. Висновок.

Другого вересня 1948 р. театр “Моранбон” у центрі Пхеньяну заповнили депутати тільк$и що обраного Верховного народного зібрання (ВНЗ). Почалася перша його сесія першого склику, прийнявша історичні рішення і найголовне з них – про створення Корейської Народно-Демократичної Республіки. З тих днів ведеться відлік історії КНДР. Вереснева сесія ВНЗ 1948 р. явилася свого роду завершенням великих політичних подій, маючих доленосне значення для Кореї.

У вересні 1947 р. закінчилос$я пораскою робота Спільної радянсько-американської комісії по Кореї. Створенна Московською радою міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії (грудень 1945 р.) для допомоги у демократичному розвитку Кореї, нещодавно до цього звільненої від японсько-колоніального іго, Спільна комісія не впоралася з поставленою метою. СРСР запропонував тоді одночасно вивести з Кореї радянські та американ$ські війська, пропонуючи Кореї самостійно вирішувати свої проблеми. США хотіли передати корейське питання на роздивлення ООН, де вони у ту пору безумовно домін$ували. Генеральна Асамблея 14 листопада 1947 р. сформувала Тимчасову комісію ООН по Кореї, доручивши їй провести там до 31 березня 1948 року всезагальні вибори. Радянський Союз та північнокорейське правління не погодилися з з резолюцією ГА ООН і не допустили комісію на територію Північної Кореї. Переговоривши з ООН, Тимчасова комісія взяла курс на організацію виборів там, де вони бул$и для неї можливі – у Південій Кореї. Це співпало з бажаннми найбільш впливової на Півдні правой групіровки Лі Син Мана. З кінця 1946 р. Лі Син Ман наполягав на сепаратних виборах і створенні на Півдні правління, яке взяло б н$а себе об’єднання Кореї, звичайно ж під своєю егідою.

Наблизившася загроза розколу Кореї, що несло б найтрагічніші наслідки для країни, викликала хвилю протестів корейського патріотичного суспільства. Вже з осені 1947 р. на Півдні все активніше роздавалися виклики до налаживання контакті$в з Північчю, щоб спільними зусиллями предотвратити кінцевий розкол Кореї. Во главі цього руху стояли Кім Гу (багаторічний премєр тимчасового корейського правління в ізгнанні), його співратник по емігрантському правлінню Кім Гю Сік та інші видатні політичні діячи. Більшість з них були далеко від симпатій до комунізму, який пропонували політичні сили, щ$о були у влади на Півдні. Але відверта тревога за долю країни принудила їх піднятися вище ідеологічних поглядів.

Північнокорейське правління во главі з Кім Ір Сеном$ неодмінно підтримувало курс СРСР на реалізацію рішень Московського зібрання міністрів закордонних справ про створення в Кореї єдиного демократичного правління. Можна як завгодно оцінювати ці рішення і боротьбу за їх втілення, але не можна заперечувати того, що у їх основі лежало бажання будь-яким шляхом зберігти єдинство Кореї. Заради цього на Півночі також змогли перемогти давню неприязнь до ідейних противників, якщо скоро вони виявилися єдинодумниками у життєвоважливому для країни питанні. У березні 1948 р. ІІ з’їзд Трудової партії Північної Кореї виступив за об’єднання патріотичних сил Пів$дня і Півночі проти антінаціональних дій сепаристів та їх наставників.

19 квітня 1948 р. у Пхеньяні відкрилося Об’єднанне зібрання представників політичних партій та суспільних організацій Південної та Північної Кореї. В ньому приймали участь 695 делега$тів від 41 партії і організації Півдня та 15 – з Півночі. Серед них були Кім Ір Сен, Кім Гу, Кім Гю Сік, Ан Дже Хон (голова Громадянської адміністрації Південої Кореї) та багато інших лідерів національного маш$табу. Зібрання 23 квітня прийняло звернення до корейського народу з призивом зірвати сепаратні вибори на Півдні, добитися виведення закордонних військ та своїми силами вирішити корейське питання, а у посланні до правлінь СРСР та США вимогало одночасного виводу їх військ$ з Кореї. Керівники партій та суспільних організацій виступили 30 квітня з спільною заявою, в якій також висловлювалися проти сепаратних виборів на Півдні, попередив про відмову признавати сфабриковане на їх основі правління. В$они заявили, що після виведення закордонних військ Корея не дійде до громадянської війни, що буде скликана всекорейська політична конференція і сформованне на неї правління проведе всезагальні вибори в законодавчий орган, який прийме конституцію і створе єдине демократичне правління.

Повернувшись на Південь, Кім Гу і Кім Гю Сік заявили: “Об’єднанна конференція північнокорейських та південокорейських політичних партій та суспільних організацій ще раз доказала на ділі, що корейській народ м$оже предотвратити бійку за різні погляди в політичних концепціях і партіях заради востановлення вітчизни ті благоденства народу. Це було единогласне рішення Об’єднаної конференції, що будування вільної, демократичної Кореї вимагає повної протидії сепаратним виборам і створенню сепаратного правління в Південій Кореї”. Останій документ вони назвали “о$сновою національної єдності”, підкреслив тим самим обговорений, дійсно загальнокорейський $характер висунутої в ньому програми. Стільки ж високо оцінив результати Зборів Кім Ір Сен. В пам’ять про цю подію у Пхеньяні був воздвигнут після дуже впливовий монумент.

При всьому безспорно історичному значенні квітневого Зібрання з його організацією запізни$лися. Для реалізації прийнятого їм курсу на бойкот сепаратних виборів залишилося мало часу. Американська та південокорейська влади кинули на підготовку і проведення виборів величезні ресурси та респресивні сили, і вибори відбулися 10 трваня 1948 р. Бойкот їх привів тільки до того, що ліві партії і організації$ самоліквідувалися і в обраному тоді Національному зібранні домінували прибічники Лі Син Мана. 15 серпня в Сеулі була провозголошена Республіка Корея (РК).

В Пхеньяні 29 липня – 5 червня 1948 р. відбулося друге Об’єднанне зібрання представників політичних партій і суспільних організацій Північної та Південої Кореї. Воно було вже першого по складу $(17 партій і організацій з Півдня, 16 – з Півночі) і нижче рівнем представництва південокорейської спільноти. Його учасники відмовилися признати Національне зібрання і правління Південої Кореї, як незаконно сформовані з метою встановити в Кореї антінародний, антідемократичний строй, назавжди розколоти Корею і перетворити Південь на американську ко$лонію. Зібрання постановило провести свободні демократичні вибори, на їх основі створити Верховне народне зібрання Кореї і образовати із представників Північної та Південої Кореї центральне правління, яке повинно добитися одночасного виводу із Кореї закордонних військ.

Вибори у ВНЗ були проведені $25 серпня 1948 р. і у Північній (прямі), і у Південій Кореї (тут двухступенчаті). Відносно виборів на Півдні до цього часу можна побачити певну недовіру. Але факт їх проведення майже підтвердив тоді $ж сам Ли Син Ман. Виразивши сумніви у офіційних даних про кількість голосуючих на Півдні, він також заявив:“За інформацією поліції, в Південій Кореї було заарештовано декілька тисяч чоловік за участь у підпільних виборах, вийнято багато бюлетеней. Ліві елементи намагались насильно принудити крестьян прийм$ати участь в голосуванні і ставити свої печатки на виборчих бюлетнях. Тільки комуністи-підпільщики добровільно приймали участь у виборах”. Залишимо на совесті Лі Син Мана характеристику виборів. Вона виглядає досить “достовірною” у керівника, що пройшов до цього виборчу кампанію, яка відома на весь світ масовим насиллям.

І ось 2 вересня 1948 року у Пхеньяні відкрилася перша сесія ВНЗ. У заслуханих на засіданнях доповідях, у промовах десь 30 депутатів, що представляли різні партії та суспільні організації, різні слої населення всієї країни, була велика інформац$ія про положення і боротьбу за свої права труд$ящих Півдня, про досягнення в будівництві нового життя на Півночі, де, за загальним признанням, створювалася демократична база майбутней єдиної Кореї. Сесія 8 вересня прийняла Конституцію, яка проголошувала Корею Народно-Демократичною Республікою. 9 вересня вона сформувала правління з головою Кім Ір Сеном. Ця дата і вважається з тих пір Днем утворення КНДР. 10 вересня сесія ВНС завершила свою роботу, затвердив політичну програму правління і прийнявши наступне звернення до СРСР і США з проханням вивести свої військ$а з Кореї. СРСР зробилв це к кінцю 1948 р., США – в середині 1949 р.

Говоря$чи про виникнення двох корейських держав, неможна пропустити одну його рису. Відомо, що вони вдвох не признавали один одного і кожний претендував на виключне право представляти Корею вцілому.

До виборів 25 серпня 1948 року відбулося два зібрання представників патріотичних сил Півдня та Півночі. Серед обраних 572 депутатів ВНЗ 360 (т.є. майже 2/3) з Південої Кореї. Південні депутати складали половину членів президиуму ВНЗ і правління, інших виборчих органів КНДР. В їх числі були такі відомі політичні $діячи, лідери ряда південнокорейських партій, як Хо Хон, Пак Хен Ен, Хон Мен Хі, Кім Вон Бон, Пек Нам Ун та ін. Як говорилосьна сесії ВНЗ, в її адрес прийшли з Півдня 1356 привітань, 127 привітних знамен та вінків, багато подару$нків. Все це наводе на думку, що в період свого створення КНДР мала достатньо юридичних і моральних прав вважати себе зовсім легітимною загальнокорейською державою.

Минувші після подій 1948 р. роки були для КНДР дуже не простим часом. У ці півстоліття вмістилась кровопролитна війна (1950-1953), $післявоєнне становлення, коли багато речей починалося з нуля, великі етапи розвитку економіки і культури, підвищення життєвого рівня населення, продовження будування обраної в КНДР моделі соціалізму. І тим не зменш за відносно короткий історичний термін зроблено дуже багато. На кожного, кто був в КНДР, дуже велике враження призводять красавець Пхеньян, благоустроєні міста і села, де будівельні крани – незгладима $частина пейзажу$, сучасні підприємства, сільські кооперативи, будинки культури. У країни, члена ООН, високий міжнародний авторитет. У багатьох за її межами визивають повагу стойкість і мужність народу КНДР та її керівників у захисті своїх суверенних прав, національного достоїнства і соціалістичного вибору.

Мабуть, все що відбулося тоді і після в економіці КНДР, не слідує роз’яснювати тільки зовнішн$іми причинами. Відбилися, мабуть, також деякі свої прорахунки і упущення. Так, наприклад, можна полагати, що при створенні планів, як це було у минулому і в СРСР, припускалося деяке привишення контрольних цифр заради “мобілізуючого” впливу на робітників народного го$сподарства, стимулювання їх ініціативи. Великі завдання в справі модернізації і прискорення розвитку економіки потребують стільки ж великих матеріальних і фінансових ресурсів, яких у КНДР на все не вистачає. Багато сил та ресурсів уходе на оборонні цілі. Але, мабуть, припускаються у деяких випадках і неоправданні витрати, особливо при будуванні великих будинків та меморіальних комплексів, що так вража$ють закордонних відвідувачів, при проведенні багатомаштабних пропагандистських акцій і т.д.

В значній мірі впливає і не зовсім вірне, дуже догматичне сприйняття окремими категоріями виконувачів ідей і принципів чучхе. На це звернув увагу теперішній лідер КНДР Кім Чен Ір ще у серпні 1985 р. в промові п$еред апаратом ЦК ТПК: “Зараз наші керуючиі робітники думають, що освоєння нових досягнень науки та техніки зарубіжних країн протидіє, за їх ставленням, вимогам про чучхейський розвиток вітчизняної науки та техніки. І не випадково, що вони боязливо відносяться до пр$итягнення досягнень передової науки і техніки. Треба нашим товаришам, повернувшимся з поїздки за кордон упамянути про розвиток там науки і техніки, як деякі крикуни вже говорять: бачиш, вони забули дух чучхе, загрузли у низькопоклонстві і т.д.”.

Не буде, мабуть, помилковим представлення про те, що важливі і потрібні рішення не завжди своєчасно і повністю реалізуються, з трудом іноді преодолівають бюрократичні прегради. На ці дум$и наводять критичні зауваження Кім Чен Іра. Ще у 1979 р. на одному з зборів в ЦК ТПК він говорив: “Зараз деякі робітники, чепляючись за будь-які предлоги, відкладають на довго приведення в житт$я рішень і директив партії… Частина з них, захворівши хворобою вузьковідомства та приспособління, проявляє безвідповідальність в роботі по втіленню рішень і директив партії, а відповідальність за пораски в роботі старається перекласти на інших”. Бі$льш різко він висловлювався на цю тему у 1986 році: “Бувають і такі випадки, коли не виконують принципа абсолютності і безпрекословності по відношенню до вказівок великого вождя і курса партії, а перед труднощами проявляють колебання і допускають приспособління, потрапивши в полон до поражіння.”

Судячи з трудів Кім Чен Іра останніх років, там уважно придивляються до того, що призвело до розколу СРСР та пораска$м соціалізму. Із цього сумного досвіду звичайно робляться по всіх направленнях, перш за все в $економіці, висновки для КНДР.

Проміж тим, не зважаючи увагу на всі труднощі, економічний і культурний прогрес КНДР не зупинився. Правління знайшло можливості у 1992 р. значно підвищити заробітну платню працівникам і службовцям, пенсії і стипендії учням, підвищити закупочні ціни на продукцію сільського господарства. Продовжувалось будівництво та реконструкція промислових підприємств, транспортних артерій, житла і культурно-побутових обєктів. Предметом гордості являється відкрита$ в Пхеньяні к 50-річчю ТПК (1995р.) Вистава досягненьтрьох революцій (ідеологічної, технічної та культурної). Почалась робота по загальній комп’ютерізації. В Пхеньяні у 1990 р. заснован Корейський комп’ютерний центр, який займається розробкою автоматичних систем управління, підготовкою спеціальних програм, які мають популярність в країні та за кор$доном.

Великий крок було зроблено в налагодженні співробітництва з зарубіжним капіталом. В 1991 р. правління прийняло рішення про поетапне створення (протягом 17 років) на крайньому Північі на Сході КНДР, в районі міст Наджін-Сонбон обширної Свободної торговельно-економічної зони$ (СТЕЗ). Умови її функціонування і можливі вигоди привлекли увагу фірм Японії, КНР, Гонконга, Південої Кореї та інших країн. У 1992 р., коли намітилось деяке зближення між КНДР і РК, з подачі південокорейської сторони обговорювалося питання про ще одну $СТЕЗ – на заході, біля промислового центра і порта Нампхо. Однак далі обміна думками тоді не пішли, оскільки міжкорейськи контакти $скоро були розірвані із-за вимисленої “ядерної проблеми”.

Майже непоміченим пройшло у нас прийняття у квітні 1992 р. нового варіанта “Соціалістичної Конституції КНДР”. В ній багато примітного: вперше внесли статтю про керуючу роль ТПК, уточнена характеристика держави (диктатура не пролетаріата, а народної демократії), зняті припоминання про марксизм-ленінізм та пролетарський інтернаціоналізм, проведена “чучхеізація” всіх основних положень Конституції. Розширені повномоччя ВНЗ, проте як у президента республіки вони декілька зужені. Вперше ввели розділ про$ Комітет оборони КНДР (його керівник зараз Кім Чен Ір), якому було передано все керівництво збройними силами та оборонним будівництвом. Нові тенденції в соціально-економічному курсі підкріплені статтями про те, що держава “забеспечує законні права та інт$ереси зарубіжних громадян” на його території і “вітає спільне і кооперативне підприємництво організацій, підприємств нашої країни та юридичних або приватних лиц зарубіжних країн”.

$

У липні 1994 р. помер Кім Ір Сен – засновник і перший президент КНДР, Генеральний секретар ЦК ТПК. Багато людей за кордоном, в тому числі і в Росії, надіялися, що існуючий в КНДР політичний режим зі смерттю його засновника рухне. Але їх очікування не затвердилися. Керівництво державою і партією плавн$о перейшло до сина і співратника покойного лідера – Кім Чен Іра, якого вже давно звикли сприймати як другого лідера республіки, загальнопризнаним преємником вождя. Коли пройшло традиційне для Кореї траурне трьохрічча, Кім Чен Ір у 1997-1998 рр. офіційно вступив$ на вищі пости в ТПК та державі.

Дуже тяжкий удар по КНДР нанесла стихія. Кліматичні умови ніколи не були благоприємними в Північній Кореї, але в останній час вони помітно стали гірше. У 1994 р. там відбулася засуха; у 1995 р. – наводнення, яке охопило ¾ всієї території і нанесло матеріальну втрату, що найменш у 15 млрд. доларів; у 1996 р. – знову наводнення (втрати на $1,7 млрд. доларів). Від стихії пострадали також багато населенних пунктів, підприємств, транспортних магістралей, ліній звязку і т.д.

В такій драматичній ситуації правління КНДР звернулося за допомогою до міжнародної організації. Це теж вперше в історії КНДР (хоча крити$чні ситуації траплялися і раніше) і теж відбиває тенденцію до розширення її контактів з зовнішнім світом. Міжнародні організації та багато країн відкликнулися на виклик про допомогу, допомагаючи частковому задовільненню продов$ольчих потреб республіки.

Стихійні бідства нанесли удар і по программі модернізації КНДР, але також не змогли повністю її зірвати. Продовжується створення Наджин-Сонбонскої СТЕЗ. К середині 1996 р. було підписано більше ніж 150 контрактів, передбачаючих капіталовкладення в 350 млн. доларів в цієї СТЕЗ.

Північна Корея, загнанна в кут своїм розвалюючимся режимом, який ще якось тримався на плаву, коли б$ув живий Великий Інквізітор Кім Ір Сен, зробивший із влади невиданну симфонію, в якій не було контрапункта, а все – кожна мелодія і кожний звук – зливалися у гімн лічного управління, а зараз сотрясаєма голодо$м, неврожаєм, неводненням, падінням виробництва і вимиранням цілих ешелонів в керуючих колах, гостро потребує підтримки.

І як би не було странним таким яросним опонентам Пхеньяну, як США, Канада, Великобрітанія або Тайвань, тільки великодушна допомога продовольчими товарами, грошами і деяким полупризна$нням може допомогти Північній Кореї позбавитися від ортодоксально-містичного марксизма-ленінізма, правлячого в цій країні. І хоча багатьом здається, що режим ось-ось паде під вагою блокад і санкцій, цього не станеться.

Албанія хоча й крихітна країна в маштабах Європи, тим не менш і вона розбита на північ та південь.

Після зн$аменитого бунту вкладчиків рухнувших фінансових пірамид, зробившого Албанію надовго однією з найчастіше упоминаємих у світових новинах країн, ця держава представляє дуже странну політичну та економічну конструкцію. Але це не новина. Албанія вражала європейців завжди, тим більш у ХХ столітті. Довоєнним архаїчний режим короля Ахмеда Зогу розраховувався з сусідніми державами територією взамін на політичну та воєнну підтримку. Після війни$ Енверу Ходже в$далося побудувати тут соціалізм, про який і мріяти не могли найортодоксальні комуністичні лідери радянського блоку, – строй абсурда, тотальної бітноти, повної герметичності, неправильного сприйняття зовнішнього світу, перетворившого Албанію в країну тисяч бомбоубіжищ, які зіпсували прекрасні горні та морські пейзажи… І все ж це по багатьом признакам був ще і клановий соціалізм, забезпечующий перевагу представників більш відсталого півдня країни. Тому це закономірн$о, що “перестройка” наслідника Ходжи Раміза Аліі призвела до появлення на політичній арені приватного в минулому лікаря диктатора з півночі Салі Б$ериши.

Салі Бериша народився в сімї лікарів в місті Тропоя. Отримав медичну освіту. Був приватним кордиологом диктатора Енвера Ходжи. До 1990 р. – член компартії. У грудні 1990 р. Бериша перетворив студентський бунт на всезагальний рух проти тодішнього албанского політичного режиму. Бериша оказався во главі опозиції. 9 квітня 1992 року парламент обирає цю людину першим некомуністи$чним президентом Албанії.

Салі Бериша спочатку подумав, що бунт на півдні Албанії затіяли політичні опозиціонери. Ідея президента на перший погляд була логічною. Головна сила опозиції , Соціалістична партія (реформована компартія Енвера Ходжи), мала всі оснування мріяти про падіння Бериши. З 1993 року Салі Бериша санкціонував процеси по справам лідерів бившої компартії. Багато цих людей було засуджено на ст$роки до 15 років за обвинуваченням у геноциді. У 1994 році був заарештований лідер Соцпартії Фатос Нано, у лютому 1997 р. – останній президент-комуніст 71-річний Раміз Алія. Парламентські вибори 1996 року, за думкою наглядачів ОБСЕ, були про$ведені з багатьма порушеннями. Опозиція вирішила бойкотувати вибори, але по ітогам голосування був сформован новий парламент Албанії, 3 березня цього року переобравший Салі Беришу на другий строк.

Бериша висвободив приборкувану в комуністичні часи кланову енергію – і Албанія швидко перетворилась в країну, де під покриттям політичної конкуренції і міжпартійної боротьби кроється состязання кланів, протистояння рег$іонів.

Побіг із тоталітаризма в демократію, із соціалізм$а в капіталізм не супроводжувався удосконаленням законів. Албанія почала реформи.

Навряд чи в 1992 році Салі Бериша, який став першим в Албанії демократичним президентом, думав, що йому доведеться пережити таке. Тоді в країні панувала ейфорія свободи. Не стало диктаторського режиму, наслідники Енвера Ходжи, перетворившого маленьку балканську країну в забиту і закинуту, були заареш$товані і заключені у ті ж тюрми, де раніше томилися їх супротивники.

Студентський рух Салі Бериша перетворився у Демократичну партію і вождя буквально носили на руках, тому що іменно його рух в результаті масових демонстрацій по всій країні звалив правлячий режим.

І тут все рухнуло.$ Демонстрації обманутих вкладчиків перетворились майже на озброєнне півстання проти правлячого режиму. Іскра вспалахнула не в столиці, а в портовому місті Влера, де було найбільш фінансових пірамід.

Чому першими кинулися в бій люди з півдня? Мабуть, тому, що на південь після смерті Енвера Ходжи – виходця$ цієї частини країни – більше ніхто не звертає уваги. На півночі ще спокійно. Мабуть, тому, що живущі на півночі Албанії католики, більш терпимі до превратностей долі.

Після почавшогося на півдні$ бунту вкладчиків партія Бериши програла вибори соціалістам – партії, створеної функціонерами Албанскої партії труда (АПТ) у минулому. Лідер соціалістів Фатос Нано став новим премєр-міністром країни, а повномочча нового президента Реджепа Мейдані оказалися значно урізанними. Але в Албанії розуміють, що ця пораска не означає політичну смерть Бериши, все ще контролюючого північні регіони країн$и. Сьогодні цей контроль ще більш важливий, тому що іменно північні регіони вовлечені у протистояння між косовськими албанцями і Белградом.

Таким чином, досліджуючи суспільно-політичний устрій двох різних з$а устроєм життя держав, розташованних в різних географічних зонах, відрізняющихся економічною базою, і тим не менш маючих спільні проблеми, можна підвести вивод про пагубний вплив тоталітарного режиму в будь-якому його проявленні на розвиток суспільства.$

Незважаючи на цілі комуністичного режиму, які здаються благородними, в Північній Кореї, і соціалістичної диктатури в Албанії, ці держави не отримали можливість вільно, слідуючи об’єктивним законам розвитку суспільства, проявити можливості своїх народів.

Ліміт свобод, навязування людям штучних цінностей, протиречащих їх єстеству, проби вогнати хід $розвитку подій в рамки ідеології, завжди приводили до пагубних результатів будь-яку державу, і цьому не мало прикладів.

Як повна антитеза Північної Кор$еї, її сусідка Південна Корея: ті ж самі люди, ті ж умови, але при цьому інший суспільно-політичний устрій, дозволили в найкороткий строк взметнути економіку та рівень життя народу до найвисоких показників.

Список використаної літератури:

1. Илья Герол, Продовольственная бомба для председателя. – «Новое время», №12/9$7.

2. Леонид Млечин, Консилиум у постели безнадёжного больного. – «Новое время», №51, 1992.

3. Ю. Ванин, КНДР на «форсированном марше». – «Проблемы Дальнего Востока», №5, 1998.

4. Иван Шомов, Секреты «дачи долголетия». – «Новое время», №10, 1992.

5. Виталий $Портников, Мир «Великой Албании».

6. Юлия Русланова, Власть хаоса на развалинах пирамид. – «Новое время», №11, 1997.

7. Григорий Полегаев, «Сали, продай жену и верни наши деньги». – «Эхо планеты», №11, март, 1997.

Post Comment