Лікарські рослини 6

РЕФЕРАТ

на тему:

„Лікарські рослини”

Горицвіт весняний — AdonisvernalisL$.

Народні назви: горицвіт весняний, стародубка, чорногірка.

Родина жовтецеві — Ranunculaceae.

Багаторічна трав’яниста рослина, що цвіте навесні. Кореневи­ще багатоголове, буре. Стебло заввишки 10—40 с$м і більше, мало розгалужене, вгорі густо вкрите тричіпірчасторозсіченими листками з вузенькими частками. Прикореневі і нижні листки бурі, лускаті. Квітки на верхівці стебла і гілок в$еликі, з численними (15—20) золотаво-жовтими, шовковисто-блискучими, дрібно зазубленими пе­люстками. Плід — суха сіро-зелена сім’янка (мал. 39).

Цвіте з квітня, плодоносить у травні-червні, у північних райо­нах — на місяць пізніше.

Росте у лісостеповій і степовій зонах — на пагорбах, відкритих схилах, на лука$х і в трав’янистих степах, на узліссях і між ча­гарниками.

Райони поширення — Європейська частина СРСР, Кавказ, Си­бір, Алтайський край, Середня Азія.

Збирання і заготівля рослини особливо розвинені на всій те­риторії Української РСР, Молдавської РСР, Башкирської АРСР, на Північному Кавказі, у Краснодарському і Ставропольському краях, Південно-Західному Сибіру, Куйбишевськ$ій, Воронезькій об­ластях і прилеглих до них районах. На Україні горицвіт весняний стає дедалі рідкіснішим і у зв’язку з цим в ряді областей потребує охорони, цілковитої заборони або обмеження заготівлі.

Виготовляють ліки з трави горицвіту весняного.

Збирають траву горицвіту в період від початку цвітіння (у квітні-травні) до початку обсипання плодів, зрізуючи ножем усю над­земну ча$стину рослини з квітками і плодами трохи вище від при­кореневих лускатих листків. Нижні частини стебла без листків відкидають. Під час збирання рослини треба вкладати натрусом у кошики чи іншу тару, старанно уникаючи потрапляння інших, схо­жих видів: горицвіту волзького (A. wolgensisStev.) з опушеними часточками листків і горицвіту сибірського (A. sibiricus), що від­різняється перистим, а не паль$частим розсіченням листків.

Сушать горицвіт $зразу після збирання на вільному повітрі у затінку, у приміщеннях, що добре провітрюються, на горищах під залізним дахом. В усіх випадках рослину розстилають тонким ша­ром, часто перетрушують. Сушити горицвіт на сонці не можна, бо він втрачає свої лікувальні властивості. Висушена трава має бути зеленою, квітки — золотаво-жовтими. Висушений горицвіт рекомен$дується зв’язувати у снопики і знизу рівно обрізувати. Запах горицвіту слабкий, смак — гіркий, усі частини — отруйні.

Трава горицвіту весняного міс­тить серцеві глікозиди, які вибір­ково впливають на роботу серця і є складними органічними сполу­ками, побудованими з цукристого і безцукристого компонентів. Без-цукристий компонент (так званий генін, або аглюкон) є головним діючим началом глікозидів. Гори­цвіт мі$стить глікозиди цимарин і адонітоксин. Останній сприятливо діє на серце, швидко і добре всмоктується і легко виводиться з організму, розчиняючись у воді. Речовина, відома під назвою адонівернозиду, має сечо$гінні і заспо­кійливі властивості. Препарати го­рицвіту посилюють скорочення серця і уповільнюють частоту цих скорочень, поліпшують серцеву діяльність, порушену або послаб­лену при декомпенсаціях, заспо­кійливо діють на нервову систему, за даними спостережень$ проф. Н. М. Дмитрієвої (1946), активі­зують виділення сечі. Препарати горицвіту призначають при серцевих хворобах на стадії недостатності кровообігу внаслідок пороку серця, застійних явищ, набряків, при задишці. Призначають горицвіт також у ра­зі набряків, пов’язаних з порушенням роботи нирок (запаленням нирок), інфекційними захворюваннями (скарлатиною, т$ифом, гри­пом та ін.)„ а також у випадку збудження центральної нервової системи та епілепсії (часто в поєднанні з бромом та іншими засо­бами заспокійливої дії).

Препарати горицвіту іноді подразнюють шлунок.

Звіробій звичайний — HypericumperforatumL.

Народні назви: воронець, кривавник, заяча крівця, світоянське зілля, стокрівця.

Родина звіробійні — Hypericaceae (Guttiferae).$

Багаторічна трав’яниста рослина з тонким галузистим корневи­щем. Стебло заввишки до 1 м, пряме, з двома ребрами-гранями, вгорі розгалужене. Листки сірувато-зелені, довгасті, гладенькі, пруж­ні, з безліччю ніби проколотих, на краях чо$рних, цяточок, що про­свічуються. Квітки великі, яскраво-жовті з бурими цяточками, зі­брані у щитовидні суцвіття. Плід — тригнізда багатонасінна коро­бочка, що розкривається (мал. 55).

Цвіте з червня до серпня. Росте у сухих світлих місцях лісо­степової зони, на лісових галявинах, луках, між кущами, у ровах, понад залізницею, в передгір’ях і на кам’янисти$х грунтах.

Райони поширення — майже вся територія СРСР, крім північ­них і північно-східних районів. Основні райони збирання і заго­тівлі: Україна, Білорусія, Ростовська і Воронезька області, Крас­нодарськи$й край.

Райони збирання можна розширити на Кавказ, Середню Азію, Західний Сибір.

Для виготовлення ліків використовують траву звіробою.

Збирають у період повного цвітіння (до середини серпня), зрізуючи лише верхні,$ листаті частини рослин (15—20 см) разом з щитовидними віялами квіток, і сушать у приміщенні, що добре провітрюється, на вільному повітрі, на горищах і т. ін. Після су­шіння стебла видаляють. Запах звіробою бальзамі$чний, нч смак він гіркуватий, терпкий.

Як лікувальна рослина звіробій відомий давно. Ще стародав­ні медики визнавали за ним чудодійні властивості, що підтверди­ли відомі в свій час лікарі Феофраст, Парацельс, Фаллопій. У на­роді звіробій називають «травою від дев’яноста дев’яти хвороб», а сама назва його походить від казахського слова «джерабой», що означає «зцілитель ран».

У траві звіробою містяться червоний і жовтий смолисті барв­ники, гіперицин, дубильні речовини (до 10%), ефірна олія, інверт-ний цукор, гліцерин, аскорбінова кислота, каротин, рутин, квер­цетин, сапоніни, глікозиди, гіп$ерин і іманін. Останнім часом у звіробої виявлено фітонциди, що згубно діють на мікробів. Че­рез наявність багатьох діючих речовин ця рослина виявляє різно­$манітний вплив на організми людини і тварин. Звіробій широко використовують у народній медицині, зокрема як в’яжучий, кро­воспинний, протизапальний, протипроносний і протимікробний засіб при лікуванні ран, виразок, ревматизму. Застосовують його і в го­меопатії.

Науково обг$рунтовано викори­стання звіробою у разі тривалого про­носу, запалення кишок (при коліті, ентероколіті, ентериті), запальних процесів і афт у роті, гінгівіту, сто­матиту, неприємного запаху з рота (замінює імпортну ратанію). Із зві­робою виготовляють активний проти­мікробний препарат іманін, який ус­пішно використовують для лікування ран, виразок, опіків та інших гнійно-запальних процесів шкіри, підшкірної основи (аб$сцесів, фурункулів, флег­мон та ін.).

В експериментах на тваринах по­мічено, що препарати звіробою під­вищують артеріальний тиск і поліп­шують роботу серця. Є відомості про їх протиглисну дію.

Застосовують: 1) у випадку про­носів— настій 1 столової ложки тра­ви на 1 с$клянці води п’ють по 0,5— 1 столовій ложці 3—4 рази на день; 2) цей самий настій для полоскання при рихлості ясен і кровотечах з них і як примочки до опіків; 3) спир­тову аптечну настойку, якою зма­зують ясна і полощуть рот (20—30$ крапель на ‘/з склянки води).

Використовують також екстракт із звіробою і препарат іманін (поро­шок), з якого готують 0,5—1% вод­ні розчини і 3—5—10% мазі на ланоліново-вазеліновій основі.

Іманін — ефе$ктивний антибактеріальний препарат — застосову­ють зовнішньо для лікування виразок, абсцесів, карбункулів, трі­щин сосків. Він добре стимулює регенерацію тканин, швидко під­сушує поверхню ран, опіків (при опіках радикальним засобом є олія із звіробою).

Кульбаба лікарська — TaraxacumofffcmaleWigg.

Народні на­зви: кульбаба звичайна, бабажуля, молочай, літучки, пустодуй, пухлянки.

Родина айстрові (скла$дно­цвіті) — Asteraceae (Compositae).

Багаторічна трав’яниста рослина з білим $(молочним) соком, товстим стрижневим добре розвиненим коренем і густоволохатою шийкою. Лист­ки ланцетовидні або довгасто-обернено-яйцевидні чи струговидно-надрізані, у прикореневій розетці їх багато. Квіткове стебло (стрілка) заввишки до 40 см, без листків, дудчасте (порожнисте), на верхівці несе один квітковий кошик. Кошик великий, з численними язичко­вими яскраво-жовтими квітка­ми. Плід — сім’янка з чубком. Після достигання сім’янки ут­ворюють пухнасту сірувато-бі­лу$ кулю (звідки і назва рос­лини). Плоди розлітаються на повітрі від легкого подиху віт­ру. Кульбаба — найпоширеніша рослина на земній кулі

Цвіте з квітня до вересня.

Росте на луках, полях, у лісах, садах, над шляхами, на сміт­никах.

Райони поширення — вся територія СРСР, крім Крайньої Пів­ночі.

Збирають і заготовляють її на Україні. Для приготування $ліків використовують корені кульбаби. Корені викопують з кінця серпня і восени, в період в’яненн$я листя, або навесні, до цвітіння. Викопані корені очищають від землі, надземних частин, кореневих шийок, миють і сушать, попередньо підв’яливши протягом кількох днів на сонці, поки з надрізів кори не припиниться виділення молочного соку.

Сушать у теплому з доброю вентиляцією приміщенні або на печі, розіклавши тонким шаром. На см$ак кульбаба гіркувата, слизи­ста, без запаху.

Містить інулін (до 40%), гіркоту тараксанін, слиз, цукор, хо­лін, жирну олію.

У народній медицині настої коренів кульбаби використовують як жовчогінний, проносний засіб.

Застосовують як жовчогінний, проносний засіб та для збуджен­ня апетиту—настій 1 столової ложки п$одрібненого кореня на 1 склянці води п’ють по ‘/4 склянки 3—4 рази на день за ‘/2 год до їди. Можна вживати настій 1 столової ложки суміші (по 2 сто­лові ложки) кореня кульбаби, трави чистотілу білого і кореня ревеню на 1 склянці води по ‘/2 склянки 4 рази на день за ‘/2 год до їд$и.

У деяких країнах, зокрема у Франції, листя кульбаби додають до салатів. У нас корінь кульбаби (підсмажений і подрібнений) використовують як сурогат кави.

Латаття жовте — NupharluteumL.

Народні назви: глечики жовті, жовта водяна лілія.

Родина$ лататтєві — Nymphaeaceae.

Багаторічна водяна рослина. Кореневище товсте, завдовжки до 2 м, зелене, з багаточисленними коренями, що укорінюються в мулі, та рубцями — щитковими слідами. Нижні (підводні) листки напівпрозорі, верхні (що плавають на поверхні води) щільні, тем­но-зелені, довгочерешкові, овальні, заокруглені до верху, з глибоко-серцевидною основою, цілокраї. Квітки жовті$, пахучі, великі. Чашелистків — 5, вони жовті, нагадують віночок. Пелюсток багато, вони менші за чашо­листки, вузькі, жовті, з медо­вою ямкою на спинці. Тичинок багато, зав’язь овально-конічна, багатогнізда, з сидячою променистою приймочкою. Плід має форму глечика, соковитий, зелений. Насінини оточені повітроносними мішечками, завдя­ки чому не тонуть у воді і роз­носять$ся на далеку відстань. Цвіте з квітня по вересень.

Жовте латаття поширене по всій території нашої країни, росте заростями в$ ставках і озерах, а також у річках з ти­хою течією і оболонях, річко­вих затоках, старицях.

Кореневища латаття міс­тять суміш алкалоїдів-нуфаридинів, головним із яких є нуфлеїн. У них виявлено також таніди, метакарбонову кислоту, сахарозу і багато крохмалю. В квітках міститься глікозид наперстянкоподібної дії, в насінні — крохмаль

Збирають кореневища жовтої водяної лілії під час її цвітін­ня і восени. Вони легко висмикуються з води. Корені і черешки $обрізують, миють, ріжуть тонкими пластинками, розстилають тон­ким шаром на папері або на мішковині і висушу$ють на добре про­вітрюваних горищах.

У народній медицині відвар кореневищ латаття жовтого засто­совують при запальних процесах травного каналу, ревматизмі, ли­хоманці, захворюваннях шкіри, матковій кровотечі, імпотенції, фри-гідноєті.

Великі дози відвару рослини викликають блювання, пронос, тривалий сон, навіть можуть зумовити смерть внаслідок паралічу центральної нервової системи. Тому необхідно додержувати засте­режних заходів при вживанні їх.

Готують відвар латаття жовтого таким чином. 4 столові ложки подрібнених кореневи$щ заливають 1 л води, кип’ятять 5—7 хв, охо­лоджують і$ проціджують. П’ють по 1 столовій ложці 3 рази на де|ь.

Борошно з кореневищ рослини — випробуваний засіб боротьби з тарганами.

Із латаття жовтого виготовляють лютеиурия, що згубно впли­ває на трихомонад, діє бактеріостатичне на грампозитивних мікро­організмів і фунгїстатично — яа патогенних грибів типу Candida, характеризується сперматоцидною активніс$тю. В аптеках є готовий препарат у вигляді 0,5% лініменту, піхвових кульок (по 0,003 г) і таблеток (по 0,003 г). Призначають його при гострих і хронічних трихомонадних урогенітальник захворюваннях, ускладених мікроб­ною і грибковою флорою. У цих випадках піхву обробляють ліні­ментом щоден$но або через день. Кульки застосовують у проміжках між процедурами. Необхідно провести 3—4 курси лікування три­валістю 10—20 днів кожний. Кульки або піноутворюючі таблетки лютенурину використовують і як протизаплідний засіб, їх кладуть у піхву$ за 10—15 хв до статевих зносин. Таблетки перед застосу­ванням слід змочити водою. Лютеяурином лікують екземи, запа­лення порожнини рота тощо. У деяких пацієнтів він викликає місцеве подразнення. Протипоказанням до застосування препарату є індивідуальне неперенесення..

Подорожник великий — PlantagomajorL.

Народні назви: подо­рожник ланцетолистий, придорожник, ранник, попутник, бабка, припутник, порізник, семижильник, поранник.

Родина подорожникові — Plantaginaceae.

Багаторічна $трав’яниста рослина з коротким к$ореневищем. Стеб­ло квітконосне, заввишки до 40 см. Листки в прикореневій розетці, яйцевидні, цілокраї, з довгими широкими черешками і 5—9 поздовж­німи жилками. Суцвіття — густий колос з непоказних плівчастих бурих квіток. Коробочка з 8—16 блискучими насінинами (мал. 105).

Цвіте з червня до вересня.

Росте як бур’ян вздовж шляхів, біля жител, на заливних луках, городах, у садах.

Райони поширення — вся тери­торія СРСР, крім Крайньої$ Пів­ночі.

Збирають і заготовляють на Україні і в центральних областях СРСР.

Для виготовлення ліків засто­совують листки подорожника і окремо насіння.

Збирають у червні-липні, в пе­ріод повного розвитку,$ цілі, непошкоджені листки, обриваючи їх з невеликим залишком черешка.

Сушать на вільному повітрі в затінку, у приміщенні, що добре провітрюється, розкладаючи тон­ким шаром. На смак подорожник слабкогіркуватий, терпкуватий, за­паху не має.

$

Подорожників налічується до 50 видів, з яких найбільше зна­чення в медицині мають великий і блошиний. У стародавньогрецькій і стародавньоримській медици­ні його використовували для бо­ротьби з дизентерією. Арабські лі­карі застосовують подорожники з Xст.

У науковій медицині викори­стовують листки і насіння велико­го подорожника.

У листках є дубильні і гіркі речовини, плантагова кислота, ефір­на олія, хлорофіл, вітаміни (р$етинол, вітамін К, аскорбінова кислота) і алкалоїди (кристалічний — плантагнін і рідкі — індикамін та інди-каїн). У насінні подорожника крім дубильних і білкових речовин багато слизу, є жирна олія та глікозид аукубін. Листки подорожни­ка у зв’язку з наявністю в них дубильних речовин виявляють в’яжучу, протипроносну і протизапальну дію. Наявність у листі ефірної олії і вітамінів сприя$є очищенню ран, зменшенню гнійних виділень і прискоренню їх гоєння та рубцювання (гранулюючий і епітелізуючий ефект). Крім того., вмістом ефірної олії пояснюється також і відхаркувальна дія подорожника. Слиз, якого в йог$о насін­ні до 44%, має колоїдні властивості (набрякає в теплій воді) і справляє пом’якшувальний вплив, обволікає ушкоджені слизові обо­лонки, захищаючи їх від подразнення.

Д. М. Російський, Р. А. Лур’є та ін. (1944) застосовували бло­шин$ий подорожник як проносний засіб. Такою самою властивістю, відзначається і великий подорожник.

Я. X. Нолле (1943) дослідив 6 видів подорожника і зробив висновок, що всі вони нетоксичні і мають обволікальну і проносну дію. Подорожник вивчала Г. В. Оболенцева (1966), яка довела його значний противиразковий ефект. На основі цих досліджень було ви­пущено$ препарат подорожника плантаглюцид.

Застосовують: 1) як відхаркувальний засіб — настій 1 столової ложки подрібненого листя на 1 склянці води споживають по 1 сто­ловій ложці 3—4 рази на день; як в’яжучий засіб — застосовують зовнішньо у вигляді примочок; 2) як проносне — насіння подорож­ника блошиного (ціле або потовчене) по 1 столовій ложці вживають всередину або п’ють на ніч відвар 1 столової ложки в Va склянки води; 3) для загоювання вира$зок, нориць, наривів — з соку листя подорожника великого в суміші з соком надземної частини подо­рожника блошиного роблять пов’язки. Внаслідок вживання с$оку рослин всередину підвищується кислотність шлункового соку, поліп­шується травлення і загальний стан хворих на гастрит із зниженою кислотністю. Сік готують з суміші однакових об’ємів соку свіжозі­браних листків великого подорожника і надземної частини блоши­ного подорожника, до якої додають 20% спирту для консервації. Сік п’ють по 1 столовій ложці 3 рази на день за 15—20 хв перед їдою або застосовують у вигляді примочок до ран, виразок і т. ін.

Розчин для примочок при кон’$юнктивіті і дерматиті та полос­кання рота готують з 3—4 столових ложок соку подрібненого листя подорожника, розвівши в 1 склянці води.

Ромашка лікарська — MairicariarecutitaL.

(Matrlcarla chamo-milla L.).

Р$омашка пахуча — Matricaria matricaroides (Less.)

Porter ex Britton (M. discoidea DC.).

Народні назви: ромашка дика, маткова трава, ромашка без’язи-кова, романець.

Родина айстрові (складноцвіті)—Asteraceae (Compositae).

$

Ромашка лікарська — однорічна рослина, що має приємний за­пах. Стебло пряме, галузисте, заввишки до 50 см. Листки двічіпір-часторозсічеиі. Квітки в кошиках, середні — жовті, трубчасті, крайо­ві — білі, язичкові, тризубчасті.

Кошик$и сидять на довгих квітконіжках на верхівках гілок. Квітколоже опукле, конічне, всередині порожнисте. Плід — сім’янка.

Ромашка пахуча — дуже запашна рослина. Стебло дуже галу­зисте, заввишки до 20 см. Листки дрібнорозсічені на вузькі часточ­ки. Квіткові кошики зеленуваті, без язичкових квіточок, на корот­ких квітконіжках. Квітколоже конічне, всередині порожнисте.

$

Цвіте ромашка лікарська у тра$вні-серпні, пахуча — у червні-серпні.

Росте ромашка лікарська як бур’ян на відкритих полянах, пус­тирях, у степах, на парових полях, луках, уздовж шляхів, на супіщаних і піщаних грунтах; ромашка пахуча — уздовж шляхів, по дворах, на городах і т. ін. Ромашка лікарська поширена в середній і південній смузі СРСР, в основному на півдні України, особливо в Херсонській області, в Криму, у Полтавській та інших областях, а також у Молдавській РСР, а РСФСР (в Тульській області, Крас­нодарському краї, Ростовській і сусідніх областях), у Чуваській тощо; ромашка паху­ча — повсюдно, в т$ому числі в Західному Сибіру і на Далеко­му Сх$оді.

Для лікувальних цілей за­стосовують суцільні цілі квітко­ві кошики без стебел обох ви­дів ромашки.

Збирають квітки під час сухої погоди на початку і про­тягом усього періоду цвітіння травня по серпень), зриваю­чи руками або зрізуючи ножи­цями кошики біля самої осно­ви. На посівних площах зби­рають кілька разів за літо. Па­хучу ромашку зривають тільки вруч$ну, общипуючи кошики з короткою квітконіжкою, без ли­стя, що розміщене близько до суцвіття. При заготівлі ромаш­ки лікарської і ромашки паху­чої слід уникати потрапляння в сировину: 1) ромашки соба­чої (AnthemiscotulaL.) — рослини з неприємним запахом; 2) ромашки непахучої (M. inodo-raL.) — рослини без запаху, у якої тупоконічне квітколоже; 3) пу­павки польової, або котячої ромашк$и (AnthemisarvensisL.),— рос­лини без запаху, квітколоже в якої засаджене приквітками.

Сушать кошики ромашки, очищені від ніжок, зразу після зби­рання в затінку, під дахом або в сухому приміщенні, розкладаючи на сітці чи полотні тонким шаром. Слід стежити, щоб ромашку не пересушити або щоб вона не була недосушена. Запах обох видів, ромашки сильний, ароматний, особливо при розтиранні. На смак вони гіркуваті, $слизисті і пекучі.

У квітках ромашки є до 0,8% ефірної олії, азулен, гіркий глікозид, антемісова кислота та інші речовини. З них виділено речо­вину— так званий хамазулен, який е похідним кумарину. Доведе$но, що азулен виявляє протизапальну дію, а гіркий глікозид розслаб­лює гладку мускулатуру. Крім того, ромашка при безпосередньому нанесенні на шкіру, слизові оболонки або рани виявляє в’яжучу дію і сприяє загоюванню ран. її застосов$ували ще в старовину Гіппократ, Діоскорід, Пліній при лікуванні хвороб печінки, нирок, сечового міхура, головного болю тощо. Латинська назва її — Matri­cariareculita, що у перекладі означає маткова трава. У н$ародній медицині ромашку використовують як сечогінний і потогінний засіб.

Застосовують: 1) у разі запалення слизових оболонок горла, ясен, рота — настій 1 столової ложки квіток ромашки на 1 склянці окропу вживають для полоскання (кілька разів на день), примочок, промивання ран, виразок і спринцювання. Цей настій також вико­ристовують для клізм, для чого і склянку його розводять в 1 л води, або п’ють по 1 столовій ложці 3—4 рази на день як віт$ро­гінний засіб при здутті, спазмах кишок та у випадку жовчнокам’я-ної хвороби; 2) при запаленні слизової оболонки шлунка і кишок (гастриті й ентериті) — відвар 2 чайних ложок суміші з квіток ромашки, трави полину, листків холодної м’яти, шавлії лікарської і трави деревію звичайного (по $2 чайні ложки) в 1 склянці окропу п’ють гарячим натщесерце 2 рази на день по ‘/2 склянки; 3) проти здуття і болю в животі — настій суміші 2 столових ложок квіток ромашки, насіння кропу, кореня алтеї (по 2 чайні ложки), кореня лакриці і листків м’яти (по 2 столові ложки) на 2 $склянках води п’ють протягом дня по !/4 склянки; 4) як заспокійливий засіб у випадку кишкових коліків—настій 1 чайної ложки суміші квіток ромашки, листя холодної м’яти, кореня валеріани і фенхелю (по 2 столові ложки) на 1 склянці окропу п’ють по 2 столові ложки 6 разів на день; 5) при жовчних коліках (болю в ділянці печін­ки) — настій 1 столової ложки суміші квіток ромашки, листя хо­лодної м’яти, листя рутки, трави че$брецю, трави перстачу прямо­стоячого (по 1 столовій ложці) на Р/а склянки окропу приймають по ‘/2 склянки 3 рази на день.

Квітки ромашки входять до складу пом’якшувальних зборів № 2, 4 і 5, вітрогінного чаю № 2 і $в суміш для полоскання горла.

В аптеках е готовий препарат ромазулон, який призначають при гастриті, дуоденіті, коліті, при здутті кишок, а також у разі запалення слизових оболонок (стоматиту, гінгівіту) і шкіри.

Post Comment