Медовий рік української преси як історичний факт

$ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ГУРТОК МОЛОДИХ ЖУРНАЛІСТІВ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

“МЕДОВИЙ РІК”

УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ

як історичний факт

(від березня 1917 р. до березня 1918 р.)

$

В кінці лютого — на початку березня 1917 року історія України і всієї Європи повернула свій хід вбік від століттями наїждженого шляху. В Росії було повалено самовладдя. Цар Микола II, а за ним великий князь Михайло зреклися престолу. Створений революційним шляхом Тимчасовий уряд проголосив у Росії глибокі демократичні зм$іни.

Україна, яка, за виключенням західних земель, входила до складу Російської імперії, отримала історичний шанс відновити свою незалежність. Вже у перші дні революції у Петрограді було створено Український революційний комітет та петроградський відділ Товариства українських поступовців. Почався стрімкий розвиток політичних партій і в Україні.

17 березня 1917 року в Києві б$ула створена Центральна Рада, яка прийняла на себе державну владу в Україні та, в числі інших демократичних свобод, проголосила свободу сло$ва.

Розпочався надзвичайно цікавий і важливий, багатий на події період історії української журналістики. Деякі дослідники називають березень 1917 р. “медовим місяцем” розвитку вітчизняної преси: краще назвати “медовим роком” період від цього березня до наступного. Становлення української демократії, парламентаризму, багатопартійності$ закладали чудове підгрунтя для створення й розквіту небувалої за кількістю й різноманітністю преси в Україні. Нічого подібного в її історії не буде до 1990-1992 рр., тобто до розквіту горбачовської “перебудови” та початків відновлення незалежності України.

В перші ж дні з метою кращого інфо$рмування населення про свою діяльність та ситуацію в країні Центральна Рада організувала прес-бюро. Основою його діяльності було збирання, опублікування в виданнях, які вже існували, декретів, відозв, офіційних повідомлень “по всіх $проявах українського життя” тощо. На це ж бюро було покладено й обов’язки “сприяти розвиткові української преси та поширювати відомості про неї”. Представники бюро працювали в багатьох містах України.

Вже через день від заснування Центральної Ради, 19 березня, почав видаватися інформаційний бюлетень під назвою “Ві$сти Української Центральної Ради”. Цей бюлетень, зрозуміло, підтримував політичну лінію нового керівництва України, в ньому друкувалися всі укази, вказівки, положення, а також повідомлення представників прес-бюро. Офіційні, директивні матеріали з нього мали бути обов’язково передруковані$ в усіх українських часописах. Історія цього видання викладена І. Крупським у грунтовній історико-журналістській праці “Національно-патріотична журналістика України”, виданій у Львові у 1995 р. Там, зокрема, оповідається про друге число “Вісника…”, від 21 березня, в якому подано звіт-репортаж про “гучну величезну українську маніфестац$ію на вулицях Києва”, де “швидко по руках розійшлося” перше число бюлетеня.

Крім офіційних повідомлень та інформації з місць, на його сторінках вміщали й численні листи, звернення на підтримку Центральної Ради та її діяльності по підновленню державності України.

Із створенням українського уряду починається вихід другого офіційного видання: “Вісника Генерального Секретарі$ату України”, який теж мав численну читацьку аудиторію.

Березень 1917 року історики справедливо називають “медовим місяцем” української преси саме через її вибухоподібний розвиток. У той революційний час організувалися або відновили своє існування численні політичні партії. Наслідком цього було відродження пол$ітичної преси.

Так, Революційна Українська партія вида$вала від 25 березня щоденну газету в межах “Товариства підмоги літературі, науці й штуці”, заснованого ще до 1917 р. Це фактично було відновлення видання славної “Ради” під назвою “Нова Рада”. Склад редакції та політичні позиції газети, де з перших номерів брали участь М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко та інші велети української журналістики, свідчили про її близькість $до Центральної Ради та загалом про ліву, соціалістичну і національно-визвольну орієнтацію. Вона стала офіційним видання УПСФ (Українська партія соціалістів-федералістів), лідером якої був С. Єфремов. Ця парія патронувала й кілька місцевих газет — “Рідний край” у Гадячі, її редагувала Олена Пчілка, уманська “Вільна Україна”, хоч на місцях вони відчували значний вплив есерів.

$Вже у першому числі “Нової Ради” М. Грушевський виступив з статтею “Велика хвиля”, в якій викрив марні сподівання щодо взаємовідносин нового російського уряду і України. В інших публікаціях (“Повороту нема” тощо) проводит$ься думка про необхідність об’єднання всіх українських сил та розбудови сильної, багатої і незалежної України.

Редакція значно покращила свої можливості тим, що придбала друкарню, а відтак під вмілим редагуванням А. Ніковського почала стрімко набувати популярності. Газета виходила на гроші, заповідані саме на ці цілі відомим меценатом $української журналістики В. Симеренком (А. Животко дає напис “Семиренко”). З появою “Нової Ради” почалася ідейна конкуренція між нею та газетами “Киевлянин” і “Киевская мысль”, що переважно залишилися на старих, промосковських позиціях.

Головною політичною темою “Нової Ради” в березні та квітні 1917 року була тема проведення лінії на автономізацію України у відносинах з Росією. В газеті піднималися проблеми не тільки відновлення українського культурного життя, а й задоволе$ння потреб національних меншостей.

Не тільки в$ цій газеті, а й в цілому в пресі в той період з власними статтями нерідко виступали не тільки політичні лідери, а й тогочасні чи майбутні голови держав і урядів, зокрема, голова Центральної Ради, відомий вчений, публіцист, редактор, організатор преси М. Грушевс$ький, а також голова Генерального Секретаріату, письменник і видатний публіцист В.. Винниченко, голова Директорії, також публіцист С. Петлюра, політичний діяч, вчений, публіцист С. Єфремов. Разом з основною автурою “Нової Ради” вони відстоювали передусім інтереси української нації, але й ідею гармонізації національних відносин в українській державі, займали позиції боротьби проти “зоологічного” націоналізму, в перші місяці ви$ступали за автономні права України на федералістських засадах.

В.. Винниченко писав на перших порах, віддзеркалюючи загальний стан ейфорії від успіхів російської революції:

“ За 250 років перебування в спілці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії вдома, вперше інтереси ціеї колишньої в’язниці стали близькими, своїми. Ми стали частиною, — органічною. активною, живою, охочою частиною єдиного цілого. Всякий сепа$ратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсур$дним, безглуздим.

Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути”.

В червні 1917 тон статей змінюється: “Перший ляпас” (“Робітнича газета”, 1017 р., 1 червня), “Переляк” (там же, 2 червня). Вже потім, після прояснення політики більшовицького у$ряду щодо України, після походу на Київ червоних російських військ під проводом М. Муравйова, послідовно переходили українські політики від ідей першого та другого Універсалів Центральної Ради до рішень третього й четвертого Універсалів про державну незалежність України — що й відображала преса.

“Нова Рада” також широко друкув$ала документи, протоколи Центральної та Малої Рад. Тут же були опубліковані згадувані історичні Універсали Центральної Ради. Ще й донині підшивки цієї газети лишаються в ряді випадків єдиним джерелом історичних даних про події тих років, оскільки інші документи виявилися знищеними, виве$зеними за кордон або вважаються втраченими.

В цей час починає швидко розвиватися українська політична публіцистика високого ґатунку. Для цього в країні існували наявні можливості у вигляді, по-перше, пекучих потреб боротьби за державність України та, по-друге, зрослої кількості газет різної політичної орієнтації.

УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія, одна з найвпливовіших у Центральній Раді) видавала з 30 березня часопис “Робітнича газета”. Він виходив як орган центрального комітету партії.

Темати$чно газета стояла на позиціях виховання політичної свідомості пролетаріату, підкреслювала пригнічений стан робітничого класу та прагнула посилити його свідомість і волю до боротьби за краще життя. Політично$ “Робітнича газета” була за автономізацію України у федерації з Росією. В її публікаціях наголошувалося:

“… І тільки при повній свідомості народних мас, при визнанні всіма громадянами всіх націй найвищої влади Установчих зборів вони зможуть успішно розв’язати всі т$і завдання, які стоять перед ними”.

В той період загальному тону преси була притаманна загострена полемічність, а політичний фейлетон був дуже поширеним жанром публіцистики. “Робітнича газета”, як і інші газети лівої орієнтації, полемізувала з “Киевлянином” і “Киевской мыслью”. Так, на своїх сторінках “Робітнича газета” надрукувала політичний фейлетон одного з керівників Україн$ської держави, лідера УСДРП В.Винниченка “Імперіалістичне шило в пролетарському мішку”, де була їдко висміяна дворушницька політика змовників-зрадників, які воліли під новими, революційними гаслами зберегти старий суспільний лад. І. Крупський наводить приклад, як $9 травня 1917 р. газета вмістила відкритий лист “В редакцію газети “Киевлянин”. Відповідь села ворогам української школи”$:

“Шполянський сільський виконавчий комітет по великому обуренню Шполянського сільського громадянства в 12 тисяч душ на раді 29 квітня у відповідь на статтю “Киевлянина” від 26 квітня “Протест против насильственной украинизации школы” постановив”

— Щоби росіяни в наше діло не пхались, а нехай їдуть в Росію і роблять там, що хочуть. Досить, що нас за старого уряду мучили;

— Вимагаємо, щоб $наших дітей учили украєнською мовою, і просимо Центральну Раду допомогти в цьому”

“Вороги”, “боротьба”, “бити” — поширені слова з газетної лексики того часу, причому з видань різної політичної орієнтації. “Нарізно йти, разом бити”, — так закликає “Робітнича газета” до співпраці інші політичні сили тогочасної України.

Тематичний діапазон $“Робітничої газети” не був всеохоплюючим, вона висвітлювала соціальні проблеми переважно робітників промисловості, діяльність профспілкового та кооперативного рухів. Це наближувало її до більшовицьких видань, але в тогочасному політичному спектрі вона займала сек$тор, ширший за вузьколобий більшовизм з його шариковським девізом “Все поделить!” Дивним чином поєднувало їх те, що мало роз’єднувати. І перш за все -$ ставлення до національного питання:

“На Україні живе 80% українців, є велика промисловість, але майже уся вона знаходиться не в руках українців, а росіян, хоча робітники в основному українці. Отже, вся праця українців йде на чужу культуру, освіту. А при автономії усе піде на користь Україні”.

Як бачимо, пролетарська нетерпимість, праг$нення вирішити проблему не шляхом реформ, не з урахуванням усіх обставин, чинників та інтересів, а в революційному ключі, через розпалення соціальної заздрості, — споріднює їх не тільки з їхніми, а й з нашими сучасниками, але вже з праворадикального політичного крила. Ці спадкоємці в наші дні підраховують, скільки українців серед банкірів, чиновників, та проголошують необхідність встановлення національної диктатури на заміну диктатурі пролетарській, з якою вони так запекло боролися.

$“Робітнича газета” сміливо піднімала найболючіші питання розбудови України. Високий рівень публікацій забезпечувався авторитетною автурою. Тут виступав В. Винниченко з гостр$ими політичними статтями “Українська Центральна Рада”, “Український мілітаризм” тощо, а також відомий публіцист, син засновника української емігрантської журналістики С. Драгоманов.

Вміло й широко користуючись свободою слова, “Робітнича газета” завоювала чималий авторитет у суспільстві. Дослідник історії української преси О. Мукомела,$ детально аналізуючи окремі публікації часопису, зазначає, що його сторінки “якнайповніше віддзеркалюють характер часу” і роблять це у яскравій публіцистичній формі. Так, один з найактивніших авторів “РГ” Є. Касьяненко проаналі$зував ще у 1917 р. причини занепаду соціалістичної і навіть більшовицької преси в Україні. “Перш за все, зіграв свою роль характер тодішнього моменту революції… “Революція живе тільки тоді, коли розвивається… Тодішня революція потрапила у тісні сутички, д$е перед нею — війна до “победного конца” невідомо над ким, з боків — економічний розлад та буржуазний клич “багатіймо”, ззаді — чорний дим контрреволюції”. Не знючи, куди ступити, продовжує Є. Касьяненко, революція падає духом, а першою жертвою цього падіння стає політична і всяка інша преса”.

Жовтневу революцію газета зустріла насторожено. Висвітлю$ючи події жовтня 1917 р. в Петрограді, вона опублікувала статтю “Сподіване сталося!” — але з її тексту випливало, що сталося саме те, чого читачі найбільше боялися. Газета попереджала, що з встановленням влади комуністів розпочнеться широке застосування політичного насильства.

Одна$к ліві пролетарські позиції наближали її до більшовиків. Політичні опоненти і навіть союзники не раз критикували її за поступки то лібералізму, то більшовизму.

З жовтня 1917 року почався занепад “Робітничої газети”, який тривав, доки її випуск не взяв на себе Київський комітет більшовиків уже в радянській Україні. “Нова Рада”$ пояснювала цей занепад тим, що газета “скочила була в гречку з більшовиками”. Їхня влада, що невдовзі знову встановилася на Україні, дійсно заборонила всі опозиційні газети і партії і дозволяла виходити лише пресі більшовиків та — як виключення — лівих есерів.

Деякі газети виходили російською мовою або були двомовними, як, наприклад, київська “Воля народа”, що розпочала своє життя 31 березня 1917 р. Не можна не згадати й есерів$ських газет за межами України, і серед них перша — “Наше життя”, що видавалася в Петрограді спочатку як машинописний журнал, а потім, з 24 березня 1917 р., як звичайна газета з широкою аудиторією не тільки в ро$сійській столиці, а й за її межами.

Інші видання УСДРП — харківські “Робітник” та “Голос робітника”, полтавський “Вільний голос”, “Вільне життя”, що видавалося в Хоролі на Полтавщині — наслідували політичну лінію свого центрального органу, але збагачували передруки з ЦО місцевими матеріалами. На початку 1918 р., як вказують дослідники, видавалося 46 часописів есерів$ської політичної платформи.

Есери (Українська партія соціалістів-революціонерів), найвпливовіша політична сила в Центральній Раді, мала серед своїх прихильників самого М. Грушевського. На відміну від соціал-демократів, вони орієнтувалися не на пролетаріат, а на селянство як на головну рушійну силу української $революції. Раніше, ще перед революцією, вони видавали журнал “Боротьба”, в якому займалися пропагандою ідей своєї партії серед інтеліґенції й селян. 1 травня 1917 року журнал перетворився на газету “Боротьба”, орган ЦК партії. Редактором став відомий публі$цист М.Шрага. Серед публіцистів — відомі імена М. Шаповала, П. Христюка.

Тематично газета виступала за конституційні свободи, за політичну свободу хліборобів, за право будувати новий громадський та економічний лад, зрозумілий і вигідний селянам. Ближче до жовтня 1917 року політичний тон газети змінюється, бо есери не були в за$хваті від очікуваного приходу до влади комуністів, у яких вони небезпідставно бачили політичних ворогів селянства. Під час першого захоплен$ня Києва більшовиками під командуванням Ю. Коцюбинського ця газета виступила з статтею під красномовною назвою “Кара, якої світ не бачив” (1918, 21 березня).

Газета відверто пише не тільки про політичні реалії свого часу, а й вдається навіть до висвітлення внутрішніх проблем своєї партії, що взагалі не було притаманним партійним часописам в обстановці гострої міжпартійної боротьбі влітку і восени то$го року. Розкол, який партійна верхівка спочатку не бажала виносити за межі організації, почав висвітлюватися на$ шпальтах есерівської газети. Вона ж відокремлює політичні інтереси українських соціалістів-революціонерів від інтересів їх російських однодумців. Про це, зокрема, писав провідний публіцист газети — М.Шаповал (“Ні, ми не віримо російській демократії!”).

В провінції есери теж видавали кілька газет: “Земля і воля” у Катеринославі, “Рух” та двомовну “Земля і воля” у Харкові, “Соціаліст-революціонер” у Полтаві,$ Вдалим організаційним рішенням керівництва цієї партії було видання преси від Української Селянської Спілки. Ціла низка газет, очолювана “Вістями Української Селянської Спілки” та “Народною волею”, вела широку роботу в Києві і провінції, і серед них “Селянська Спілка” у Полтаві, Катеринославі, Таращі тощо. У Сквирі так видавалася “Спілка”, у Чернігові “Народне слово”, у Слов’яносербську вийшов перший і певний час єдиний на Луганщині та най$східніший на теренах України україномовний часопис “Слав’яносербський хлібороб” — з листопада 1$917 р. по 1918 р. його видавали Слов’яносербські повітова селянська спілка та спілка кредитних і позиково-ощадних товариств. Дослідники визначають політичну ефективність побудови провінційної ланки есерівської преси та певні її особливості: спрощена мова, “заземленість” проблем, місцеві новини тощо.

В січні 1918 року газета “Боротьба” теж була закрита бі$льшовиками. Через місяць цю газету вже видавали “боротьбісти” — ліве крило есерів, що в Росії вступило в політичний союз з урядом В. Леніна.

Інша газета есерів мала традиційну для їх політичних попередників назву — “Народна воля”. Цікаво, що це теж не була власне партійна газета, принаймні за складом її засновників: з 4 травня 1$917 року її видавали Українська селянська спілка та Український кооперативний комітет. Їх гаслом було: “Нехай живе федеральна демократична республіка та автономна Україна”, цю ж політичну лінію підтримував і їх часопис. Головний лозунг партії — “Земельна реформа” — знаходив відгук в селянських масах, тому газета мала значну аудиторію і вплив на перебіг подій.

В ц$ій газеті нерідко виступав з важливими політичними публікаціями М.Грушевський. Щодо найгострішого питання того часу — стосунків з Росією — це ви$дання стояло на федеративних позиціях до самої жовтневої революції в Петрограді.

Робили газету молоді люди, це позначалося на загостреній, полемічній манері висловлювань, різких оцінках політичних супротивників тощо. Їхнім прагненням було дати українським силам пресу європейського рівня.

До $початку наступу муравйовців з півночі на Україну газета дотримувалася девізу: “За народну республіку Україну у складі Російської федерації!”. Перед захопленням Києва більшовиками та закриття ними газет редакція виїхала з міста в Житомир, з цими подіями втратив актуальність і згадуваний девіз.

Окрему сторінку в історії преси України займають часописи меншовиків — правого крила російських соціал-демократів, нібито однопартійців Леніна, з якими ленінці вели постійну боротьбу з питань та$ктики, чи не більш непримиренну, аніж з кадетами чи іншими відкритими ворогами. Як і російські соціалісти-революціонери, вони, а отже і їхня преса, зневажливо, з відтінками великоруського шовінізму ставилися до української проблематики, політики, держави $та її діячів. Центр меншовиків знаходився в Петрограді, а в Україні виходило кілька газет: київська “Без лишних слов”, харківські “Социал-демократ”, “Возрождение”, “Наш Юг”, “Новый луч”, катеринославські “Наша борьба”, “Рабочая борьба”, “Начало”, а також “Сумской вестник” та інші. Загалом їх можна було б і не включати до історії української преси, як і інші р$осійські видання в Україні, скажімо, монархістського, чорносотенного сорту, таких, як “Киевлянин”, — якби вони не мали певного впливу на російськомовн$их робітників великих міст Лівобережжя та Півдня, оскільки ідеї більшовизму серед них спочатку не були поширені. На шпальтах цих газет велася полеміка з російських проблем, в які українські справи включалися саме в контексті повернення “юга России” до складу метрополії.

Post Comment