Націоналізм і демократія

Реферат на тему:

$НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕМОКРАТІЯ

Значна частина сучасної публіцистики в Україні, особливо та, що ворожа я$к справжньому націоналізмові, так і справжній демократії, намагається прищепити громадськості фальшиві уявлення про обидва поняття. Антиукраїнські сили піклуються тим, щоб протипоставляти націоналізм і демократію, між якими, нібито, немає і не може бути нічого спільного. При цьому націоналізм змальовують у тривожних криваво-чорних кольорах перманентного терору, а демократію як безхребетне, бездіял$ьне, бездарне, нездатне на рішуче втручання аморфне болото.

Правдиве розуміння націоналізму і демократії дуже далеке від таких карикатур. З’ясуванню питання, що треба розуміти під цими двома поняттями, присвячую свою статтю.

Є багато визначень націоналізму та демократії як політичних і політологічних термінів. Не думаю, однак, вести суперечку довкола того, котре з них краще.

Для пояснення цих понять поста$раюся встановити їх антоніми, тобто слова з протилежним значенням. Для слова націоналізм антонімом буде — здається, це не викликає серйозних заперечень — слово космополітизм (тотожним йому, в $моєму розумінні, буде термін національний нігілізм). Дехто хоче, правда, протиставляти слово соціалізм. Але це неправомірно, бо націоналізмові треба протиставляти термін по лінії етнічних понять, термін, який лежав би в полі етнічних, а не суспільних (як соціалізм) понять. Здається, отже, ясно, що націоналізмові як ідейному напрямові треба протиставляти протилежний йому напрям — космополітизм.

$

В останній час намагаються протиставляти націоналізм ще й демократії. Таке протиставлення логічно обґрунтувати неможливо, але ним жонглюють дуже часто, особливо т.зв. демократичні, а тим більше соціалістичні (комуністичні) кола. Націоналізм — категорія виключно ідеологічного ряду. Демок$ратія — категорія з ділянки теорії держави. Це інші лінії та інші поля.

$Зрештою, якраз таке розуміння двох термінів — націоналізм і демократія — характерне вже близько 100-120 років. А наприкінці XIX ст. виникла потреба поєднати обидва терміни для визначення певного окресленого напряму політичної діяльности. Так встанови$лося поняття «національна (націонал-) демократія», іншими словами, політична течія, що добивалася здійснення демократичного державного ладу в межах власної нації. При цьому поняття нації часто ототожнювалося з державою, національною державою, що вже існувала, або такою, що мала бути утворе$на (це у випадку української націонал-демократії, що виникла при відсутности Української держави). Хоча на практиці політичний напрям національної демократії виник як реакція на соціалістичну (соціал-) демократію, але про те, що національне не може логічно протиставлятися соціальному (соціалістичному), ми вже говорили.

Поєднання націоналізму і демократії в іншому порядку, в словосполученні демократичний націоналізм виникло, мабуть, не раніше, як п’ятдесят років тому і частково стосується також теорії державного устрою, але має інше значення від терміну націон$альна демократія. Про цей новіший термін $говоритиму далі. Тепер про термін демократія та його антонім. Не підлягає сумніву, що протилежним і словом, і поняттям — ще з античних часів — є тиранія (в усучасненому вигляді — диктатура). Поняття не має відношення до етнічної термінології. Бо, зрозуміло, тиранія та диктатура могла і може здійснюватися як над одним, так і над багатьма етносами (народами, націями) одночасно. Прошу вибачити, що намагаюся, в першу чергу, уточнювати елементарні поняття. Але дискусії на політичні та по$літологічні теми доводять, що часто кожний учасник такої дискусії має своє власне розуміння змісту певного поняття. При такому становищі вести повноцінну дискусію дуже важко, якщо й не цілком неможливо.

Переходжу до визначення змісту поняття націоналізм. Якщо відштовхуватися від того, що його протилежністю є космополітизм, $то ясно, що в підставу націоналізму як політичної ідеології покладено бажання підпорядкувати всю громадсько-політичну діяльність потребам нації. $Не буду тут займатися змістом поняття нація (бо це завело б нас надто далеко — існують же ж десятки дефініцій цього поняття). Але для мене, принаймні, ясно, що популярний зворот «працювати для свого народу» тотожний зворотові «працювати для своєї нації». Працювати для своєї нації в умовах чужинецького поневолення — це брати участь у націона$льно-визвольній боротьбі (збройній чи беззбройній, залежно від тактики і кожночасних умов) для утворення власної незалежної держави. Здається, два елементи — національно-визвольна боротьба і н$езалежна держава — визначають суть українського націоналізму. В донезалежницький період — це боротьба за утворення незалежної держави. В післянезалежницький (тобто з моменту проголошення незалежної держави) — це боротьба за збереження і зміцнення її незалежности.

Українських політичних діячів, та й не лише діячів, але й звичайних українців дуже дратувало і дратує те визначення українського націоналізму, яке давали і дають далі неприхильні та воро$жі чужинці. Дратує таке визначення націоналізму, при якому чужинці цілком ігнорують поділ українсь$кого політичного життя в минулому і сучасному на багато ідейно-політичних напрямів та значну кількість політичних партій і організацій від, хоча б, націонал-комуністів до монархістів; коли в один мішок скидали (і скидають) комуністів, націонал-демократів, християнських демократів, націоналістів, гетьманців і т.д., і т.п., якщо вони виступ$ають за незалежну державу. Бо, мовляв, політичне життя у нас дуже диференційоване, а націоналісти, ось тільки вони — і тут показують пальцем хто саме: УВО, ОУН з різними відгалуженнями, ідейні послідовники Д.Донцова тощо.

Особливо погоджуюся з тим визначенням українського націоналізму, яке давали і дають ближчі та дальші сусіди, наділені імперським або іншим шовіністичним стилем мислення (при чому, однак, дуже зручно затушовують факт, що ці визначення продиктовані власним націоналізмом та шовінізмом — їх залюбки маскують під інтернац$іоналізм або космополітизм).

Так, всі ті українські громадсько-політичні течії, які вели у будь-якій формі національно-визвольну боротьбу за утворення Української незалежної держави, а тепер виступають за її збереження, захист, зміцнення — це українські націоналісти, і для них визначал$ьною є (хочуть$ вони цього чи не хочуть — ті різноманітні українські націоналісти) ідея націоналізму.

З примітивним, але дуже поширеним у минулому та ще й тепер визначенням українського націоналізму на підставі вишиваної сорочки чи публічного вживання української мови погодитися нелегко. Але якщо вважати, що саме ці дві ознаки мали закономі$рно маніфестувати такі ознаки, як прояв начебто вищої ранґи національної свідомости (яка з точки зору панівних націй, підлягає придушенню, нівеляції, усуненню) треба враховувати при історико-соціологічних дослідженнях.

Якщо ти борешся за незалежну державу, її збереження, її розквіт — ти націоналіст. Шведський, данський, німецький, а$встрійський, портуґальський, американський, костариканський, чилійський, папуаський чи шріланкійський. Всі ті нації, що мають власні, незалежні національні держави та не хочуть їх втратити, є носіями націоналістичної ідеї. Також курди, уйгури, тибетці, тіморці, бретонці, баски — й інші невільні нації, що борються за власні, $хоча б автономні державні утворення — також є носіями націоналістичних ідей.

Можна поділяти націоналізм на націоналізм поневолених та панівних націй; такий поділ обґрунтований. Але в основі всіх таких ідей лежить, без сумніву, якраз націоналізм і саме націоналізм, який обростає різною політичною практикою,$ залежно від умов існування — імперських, однонаціональної державности чи боротьби за неї. І тут вже, виходячи з обставин існування — і панування — націй, можна розрізняти націоналізм трьох ступенів. 1. Націоналізм імперської держави (чи держави з претензіями на імперську, особливо, якщо вона була імперією в минулому), що $дуже часто перетворюється в шовінізм з потягом підкорювати, денаціоналізувати інші нації. 2. Націоналізм в основному однонаціональної держави без імперських амбіцій, але з тенденцією всіма силами забезпечити незалежне існування держ$ави і самобутність нації. 3. Націоналізм бездержавної та безавтономної нації, нерівноправної з поневолювачами — така нація веде національно-визвольну боротьбу за утворення власної держави.

Поширюваний і пропагований в останній час зворот про «великий націоналізм малих націй» по відношенню до націй, що ведуть національно-визвольну боротьбу або лише недавно звільнилися від чужого панування й утворили власну державу, не є науковою дефініцією, а лише публіцист$ичною фразою, позбавленою реального змісту, — бо її автори х$ронічно відмовляються враховувати набагато загрозливіший для світової і реґіональної стабільности «великий націоналізм великих націй».

Виходячи, отже, з теорії та практики дій імперських держав по відношенню до української нації, носіями українського наці$оналізму треба вважати повну гаму політичних течій — від націонал-комуністів до монархістів, якщо вони були і є за незалежну Українську державу. Бо і винищували їх всіх у минулому саме за український націоналізм. Треба думати, з точки зору окупантів, цілком оправдано.

Так ми приходимо до висновку, що поня$ття націоналізм вживається в українській політичній дійсності у подвійному розумінні й значенні. 1. Широкому, застосованому в міжнародній практиці. 2. Вузькому — для всіх тих політичних течій, які внесли слово націоналізм до назви своїх організацій, об’єднань — або (що стало популярним в останній час) оголошують про свою діяльність на основі принципів націоналізму.

Переходжу до співвідношення термінів націоналізм та демократія.

У політичн$их дискусіях, які ведуться в наш час в Україні — ведуться, треба сказати, часто дуже брудними методами, — намагаються протиставити поняття націоналізм та демократія, які навіть не просто протилежні, але й протирічиві, несумісні. Хоча як я намагався довести спочатку, ці поняття лежать у різних площинах і стосуються цілком різних ділянок. Перше — політичної ідеології, друге — теорії держави.

До$ дуже курйозних проявів політичних і політологічних дискусій належить прагнення приєднати до поняття націоналізм звинувачення в обов’язково належних до цього ідейного напряму збройних, терористичних, просто кри$вавих, обов’язково нелегальних способів, політичної боротьби. А до демократії — обов’язково мирних, беззбройних, парламентських засобів здобування політичних цілей. Мені важко пояснити причини такої безглуздої постановки питання. Та вона існує.

Як відомо$, демократичний лад дуже часто утверджувався збройною, кривавою рукою. Ще Брут вбив Цезаря, тобто здійснив терористичний акт, акт індивідуального терору, захищаючи демократію. Демократію насаджували в післявоєнній Німеччині, без сумніву, збройним, насильницьким шляхом. Ця боротьба за демократію в Німеччині коштувала багато мільйонів убитих. Демократичні суспільства минулого ставили пам’ятники тиран$овбивцям — отже, терористам.

З іншого боку, до диктатури, в остаточному розрахунку навіть дуже кривавої, доходили також дуже мирним парламентським способом. Гітлер дійшов до влади, пам’ятаємо, після цілком демократичних виборів.

Очевидно, методи політичної боротьби — мирні, $парламентські, збройні, терористичні — це одна категорія. А націоналізм, демократія — цілком інші. Всі три категорії лежать на різних лініях, в різних полях — площинах. І в теорії, і в практиці вони можуть утворюват$и різні комбінації. Єдиної константи тут немає і не може бути. Три елементи можуть з’єднуватися по-різному. Єдиний практичний висновок, який можна зробити в даній ділянці, це той, що для боротьби з кривавою тоталітарною диктатурою або з загрозою такої диктатури дозволяються як збройні, так і мирні способи боротьби. І таку боротьбу можуть вести як демократи, так і націоналісти (націоналісти у$ вужчому розумінні).

Врешті, про термін демократичний націоналізм, який поволі входить — зрештою, не без спротиву — в українську політичну дійсність.

Є таке крайнє становище: мовляв, до слова націоналізм не можна додавати жодного додаткового визначенн$я. Бо, нібито існує лише один-єдиний термін націоналізм, так сказати б, «чистий» націоналізм. Такий погляд звернений, насамперед, проти терміну інтегральний націоналізм (щось в роді всюдипроникливого націоналізму), на який справді, по відношенню до українсько$ї реальности, погодитися важко. Про інтегральність націоналізму (в такому розумінні, яке спопуляризували імперські політологи, політики, ідеологи відносно до будь-якого іншого, лише не до свого власного націоналізму) для українських умов говорити важко. Україна досі не переживала п$анування націоналізму (бо тритижневе, дуже хитке, існування Української держави 1941 р., проголошеної ОУН, т.зв. бандерівцями, надто короткий термін) і про його інтегральність на підставі агітаційно-пропагандистської літератури твердити просто некоректно.

Але, якщо етногенні політичні ідеї уявити $собі у вигляді горизонтальної лінії, на одному полюсі якої космополітизм, а на іншому — націоналізм, і таку$ горизонтальну лінію ввести в систему координат, в якій на вертикалі відзначатимуть види державного ладу від демократії до диктатури, то, цілком зрозуміло, можливі різні комбінації. Бо на горизонтальній лінії між полюсами космополітизму та націоналізму будуть ще інші градації — і на цій лінії знайде свою відмітку — та й від$повідну криву в системі координат — також український демократичний націоналізм.

Вживав я це поняття у своїх попередніх виступах та статтях — і від нього не відмовляюся. Демократичність — з точки зору теорії держави — націоналізму я бачу в двох моментах. Перший — якщо буде збережено повноцінний виборний парламент, а прихід до влади, до парламентської більшости, здійснюватиметься виборним шляхом. Другий — збереження, після приходу до влади, неоднопартійного ладу. Думаю, цих двох моментів в$истачає для того, щоб говорити про демократичний націоналізм як цілком певно і чітко визначену ідейно-політичну платформу і течію.

Post Comment