Основні геополітичні світові тенденції і Україна

$

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Основні геополітичні світові тенденції і Україна

Розробка консистентної$ зовнішньополітичної та геополітичної стратегій на перспективу, формування адекватної стратегічної відповіді як на виклики часу, так і на ймовірні стратегії основних гравців світу та найближчих сусідів України вимагає щонайменше аналізу і зіставлення геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів представників атлантизму та євразійства.

Геополітична стратегія Заходу. Головна лінія стратегії Заходу після виграшу холодної війни і формування факти$чно монополярної моделі світу на чолі із США спрямована на закріплення статус-кво і недопущення формування нової геополітичної сили чи блоку, опозиційного до атлантично-мондіалістської ідеології Заходу. Як $кандидати на роль такої сили звичайно розглядаються РФ, ісламський світ і КНР. Теоретично не можна виключати й можливості розколу всередині самого західного світу.

Основними геопол$ітичними пріоритетами Заходу є:

· збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північноамериканською і тихоокеанською частинами; укріплення її базових цінностей та інституцій — демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократич ної ідеології тощо; формування нової структуризації світу на принципах геоекономіки;

· протидія створенню і зміцненню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б проти$ставити себе західній цивілізації та сприяти формуванню нової біполярності чи антагоністичної багатополярності;

· зміцнення НАТО $і головних стратегічних осей Західного світу: США — Європа, США — Близький Схід, США — Південно-Східна Азія, США — Японія;

· обмеження впливу й експансії «месіанських» держав, у тому числі конфуціанських та ісламських, упередження переростан ня регіональних конфліктів у глобальні війни;

· збереження й$ посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;

· зміцнення «римленду» (по периферії Євразії від Ісландії до Японії і Філіпп$ін);

· поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Європейського Союзу та європейської культури в цілому країн Центральної Європи (ЦЄ) і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі д$о західної;

· розбудова й поширення впливу міжнародних інститутів, які відповідають західним цінностям, забезпечення інтеграції незахідних країн у ці інститути;

· економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інституцій і груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя.

Наведені вище пріоритети цілком відповідають новій монополярній структурі світу (про багатополярність сьогодні можна говорити переважно в економічній сфері), яка сформувалася після закінчення «х$олодної війни», а також інтересам$ єдиного чітко визначеного полюсу світової сили і влади. Цим полюсом стали Сполучені Штати Америки в союзі з розвиненими країнами західної цивілізації. Перемога західних країн у «холодній війні» була закономірною. Війну виграла західна ринкова економіка. Саме вона, а не військовий потенціал, виявилася визначальним чинником перемоги Заходу. Водночас сподівання багатьох країн на те, що економічна могутність неминуче перетвориться на геополітичний вплив і призведе до формування багатополярного світу відповідно до н$ових економічних центрів сили (Японія, Німеччина, Китай) виявилися марними. Такими ж, як і марксистський міф про домінування економіки над політикою. Економічна могутність виявилася необхідним, проте недостатнім фактором формування великих держав і нових полюсів$ сили. Утвердження монополярного світу з універсальною євроатлантичною системою цінностей значно обмежило вплив і можливості поширення альтернативних $систем цінностей — євразійських, ісламських, латиноамериканських, конфуціанських тощо. Ці цінності й відповідні цивілізації віднині стали приреченими на другорядні ролі регіонального рівня.

Майбутнє Європи і світової цивілізації залежить саме від чіткої позиції Заходу в питанні ставлення до країн, що виникли на уламках СРСР. Будь-які спроби Російської Федерації, вважає, наприклад, Зб. Бжезинський, ізолювати і знову підкорити Україну за допомогою московського о$плоту в Криму (так само, як вторгнення в Прибалтику) повинні розглядатись як привід для масштабної допомоги Заходу. Підтримка країн Балтійсько-Чорноморської зони має стати стратегічною метою Заходу. В геополітичному вимірі важливо, щоб Україна змог$ла стабілізуватись як міцна незалежна держава Центральної Європи, що в свою чергу зміцнить надії на еволюцію і самої РФ як демократизованої європейської держави. Тому важливим компонентом західної стратегії в Центральній Європі сьогодні стає підтримка економічної і політичної консолідації України.

Геополітична стратегія РФ. Основні напрямки стратегії РФ зумовлені її геополітичними амбіціями і нама$ганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР. Відчуття стратегічної вразливості, яке виникл$о внаслідок процесу перетворення РФ з наддержави на велику регіональну потугу, плюс природне занепокоєння питаннями безпеки за нових геополітичних умов стимулювали розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій 1.

Аналіз цих доповідей і реальної політики РФ на міжнародній арені дає змогу дійти висновку, що основними її геополітичними пріоритетами є:

· повернення статусу наддержави і фо$рмування нової євразійсь кої потуги чи блоку на терені колишнього СРСР;

· збирання «історичних російських земель», інтеграція держав і «великих просто$рів» навколо РФ;

· приєднання до великої сімки й активна протидія поширенню НАТО на Схід;

· зміна стратегічного балансу між Атлантичною спільнотою (НАТО) і РФ як військово-стратегічною наступницею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;

· формування нових стратегічних осей Євразії: Москва — Берлін, Москва — Тегеран, Москва — Токіо;

· забезпечення доступу до «теплих морів», насамперед через Іран і Ірак (бажано політичними методами);$

· протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу, так званого «тюркського$ клину» (насамперед Татарстан і Башкортостан), Якутії і Далекого Сходу;

· нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана «фінляндізація» цих країн);

1 Goncharenko A. Ukrainian-Russian Relations: An Unequal Partnership. — London, Whitehall: RUSI, 1995; Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Під ред. $О.Білоруса. — К.: Віпол, 1998.

· повна інтеграція Білорусі до складу РФ;

· формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Центральної Азії;

· $економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування РФ.

Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській $стратегії Росії та російській месіанській ідеї. Її реалізація завжди була й залишається основою традиційної стратегії Росії протягом століть. І всі процеси «лібералізації», «демократизації» чи «вестернізації» не можуть змінити цю тенденцію в історично стислий проміжок часу.

Якщо придивитися уважніше до потенціалу україно-російських відносин, їхнього глибинного пі$дгрунтя, то слід визнати, що істотних довгострокових причин для їх погіршення немає. Обидві країни — споріднені культурно-цивілізаційно, мають спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику щодо інших країн. Аналізуючи причини труднощів в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що їм притаманний переважно суб’єктивний характер, тобто $вони зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт.

Принципова відмінність у менталітеті спричиняє ставлення росіян до самих себе як до великодержавної нації, а до українців — як до етносу вторинного, меншовартого, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії т$рактується як державницька неспроможність. Вважаючи себе єдиним правонаступ ником СРСР, а ширше — ідеї світового панування, РФ прониклася амбіціями щодо відновлення макрополітичної державної структ$ури на євразійському просторі і тому прагне спрямувати свою зовнішню політику на реалізацію цієї месіанської ідеї.

У політиці РФ домінує євроазійська парадигма — комплекс уявлень і зовнішніх орієнтацій, що був прийнятий або частково нав’язаний більшості народів Російської імперії протягом остан$ніх трьохсот років. Суть його — домінування Москви як центру Євразії. Зовнішньополітична доктрина РФ щодо «близького зарубіжжя» сформулювана однозначно: Москва вважає ці країни сферою своїх життєвих інтересів і не виключає втручання в їхні справи під гаслом «захисту інтересів російськомовного населення». Що це не пусті слова, свідчить реальна російська політика в Придністров’ї, Абхазії, Таджикистані та інших регіонах. Російською Феде$рацією офіційно, на парламентському рівні, не раз висловлювались територіальні претензії до України.

Геополітична стратегія України. Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте її розробка є життєвою необхідністю для неї як суверенної країни й суб’єкта геополітики$. Це цілком відповідає її геополітичному потенціалу як значної європейської країни. Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення базових цінностей$ і національних інтересів, внутрішніх і зовнішніх параметрів розвитку, геополітичних орієнтацій на перспективу.

Сенс здобуття незалежності Україною полягає і в тому, що вона отримала можливість безпосереднього спілкування з іншими регіонами світу, тобто набула нової якості існування, стала суб’єктом міжнародного життя, включилася $в глобальні світові процеси. Щоб обстоювати власні національні інтереси, Україні потрібно насамперед сформувати власну систему орієнтацій, виробити свою геополітичну модель світу, спираючись$ на яку можна узгоджувати свою позицію з позиціями інших країн, враховувати їхні інтереси, не забуваючи про свої.

У новітній історії Україна стикалася з великим світом здебільшого лише опосередковано, через призму чужих інтересів та іншої, політично більш розвинутої свідомості (польської, російської, німецької). Сьогодні Україна с$тоїть на порозі відкриття світу для себе — через що Європа пройшла протягом кількох століть — а також себе для світу, оскільки вона ще залишається для багатьох невідомим геополітичним простором.

Набуття Україною реальної незалежності та її входження в міжнародне співтовариство створює якісно нову ситуацію для всебічного розвитку української нації. Нова якість суспільства вимагає й відповідної переоцінки її інтересів, починаючи з ледь не повної переорієн тації всієї сист$еми суспільної свідомості, яка складалася століттями.

Безпосередні контакти з іншими країнами вимагають також самостійного осмислення чинників, які зумовлюють дії впливових політичних і економічних сил$. Проникнення у широкий світ починається із спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти і вступити в багатоплановий діалог. Тільки тоді можна знайти ті форми презентацій власної ідентичності і власних інтересів, в яких світ зможе зрозуміти і нас самих. Україна має усвідомити себе в геополітичному контексті і в к$онтексті розвитку світової цивілізації. Таке усвідомлення невіддільне від того, як саме світова спільнота розглядає$ Україну і як бачить її місце у світі. Визначення геополітичних інтересів України потребує врахування складної системи інтересів різних країн, розкладу сил — економічних, політичних, військових, духовних — у кожному з регіонів світу. Особливо це стосується найближчих сусідів України і потуг глобального значення, що прагнуть знайти власні інтереси в Україні або самі становлять для неї особливий інтерес.

Українську геостратегію визначають $три головні вектори зовнішньополітичних взаємодій, які зумовлюють ту або іншу історичну конфігурацію пріоритетів країни. Це євразійський (Московська Русь, Росія, СРСР, СНД), європейський (Польща, Західна Європа, США) та південно-східний (Балкани, Візантія, Туреччина, країни Сходу) напрямки, навколо яких складаються відповідні парадигми зовнішньо політ$ичного мислення. Всі вони мають досить глибокі історичні корені й зумовлені низкою геополітичних чинників, що свідчить про їхню об’єктивність та важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна була визначатись на$самперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди й налагоджувати союзні відн$осини. З отриманням незалежності Україна повинна знову визначити себе в цих напрямках. У громадській думці йде запекла боротьба між прихильниками пріоритету насамперед західного і північно-східного напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором, і сформовані в нашу добу рішення позначаться на долі держави на десятиліття вперед. На наш погляд, геополітична ситуація України вимагає створення збалансованої системи відносин за усіма векторами .

У тер$мінах класичної геополітики євроазійська модель втілює так званий «телурократичний принцип» (сухопутна потуга із стійкістю провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), а євроатлант$ична модель — «таласократичний» (морської потуги з динамічним розвитком, ринковими взаєминами, індивідуальною ініціативою, етичною гнучкістю тощо). Південно-Східне коло орієнтацій пов’язують з дією принципу «межі» (берегової лінії, зони зіткнення перших двох принципів).

Не вдаючись до критики основ такого бачення структури геополітичного простору$, а лише користуючись термінологією класичної геополітики, можна напевно визначити місце України як «цивілізацію межі». Маючи європейське коріння, Україна історично виникає на межі зіткнення з культурами кочових народів, і нині її також сприймають скоріше як зону боротьби двох суперпотуг за домінацію.

$Хоча Україна є європейською регіональною державою (Центрально-Європейський регіон), вона має певне коло інтересів поза межами регіону. Місце України в Європі нагадує позицію Індії, подібною є і її сучасна геополітична філософія . Україні пасує аргументація країни, що звільнилися від колоніалізму. Індія була найбільшою та найважливішою колонією Бри$танської імперії, так само як Україна — колишня найбільша та найважливіша периферія Російської. З виходом Індії Британська імперія остаточно розпадається, так само як розпався СРС$Р з отриманням Україною незалежності. Водночас ідеологія сучасної російської ліберальної демократії нагадує принципи неоколоніалізму, неоімперіалізму, передусім економіч$ного гатунку.

Отже, розмови про багатовекторність української зовнішньої політики не слід розглядати як декларації. Вони спираються на відповідний онтологічний грунт. Згідно з логікою можливостей, суб’єкт має йти паралельно за всіма можливими варіантами, доки вони не почнуть суперечити одне одному. Тоді обирається один з варіантів, але водночас починаються пошуки нових можливостей для відновлення спектра на новому рівні. Тобто стратегічна мета України — інтеграція до європейських і євроатлантичних структур ніяк не повинна виключати м$ожливостей всебічного розвитку економічних, політичних і соціально-культурних відносин з країнами інших регіонів світу.

Основні геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України:

· виживання України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних цін$ностей і зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;

· повернення України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальни$х структур, а також структур безпеки;

· посилення економічного й політичного потенціалу і «дієспроможності» України в широкому розумін$ні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейсь ких структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосто ронніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;

· пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС і ЗЄС. Поглиблен ня спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем усієї структури європейської безпеки;

· зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв’язків з країнами Західної Європи$ відповідно до національних інтересів і пріоритетів України;

· підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з РФ;

· зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Тур$еччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградсь кої групи;

· сприяння формуванню «поясу стабільності» та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

$

· активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів як по «Балто-Чорноморсько-Близькосхідній» вісі, так і по вісі «Західна Європа — Україна — Закавказзя — Центральна Азія — КНР», використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативно$ї системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;

· курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР і насамперед у Чорноморсько-Каспійському регіоні; активна кооперація з$ тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій;

· протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічній захист ек$ономічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності;

· блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування;

· цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсаль них європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультур них орієнтацій.

Розробка засад консистентної націонал$ьної стратегії на перспекти ву відповідно до нових геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів є сьогодні одним з найважливіших завдань України в процесі розбудови державності. Однозначне вирішення геопо$літичної дилеми: повернення до європейського цивілізаційного простору як повноправного суб’єкта євроатлантичної геополітики є сьогодні єдино виваженим вибором для українського народу. Альтернативою цьому може бути лише напівколоніальне животіння в рамках нового «білоруського гетто» чи «шароварної резервації» на терені чергової євразійської імперії.

Теоретики геоекономіки, $зокрема Жак Атталі — колишній директор ЄБРР, виділяють три провідні регіони світу, які будуть центрами домінуючих економічних просторів майбутнього. Це:

· Американський простір, що остаточно об’єднає обидві Америки в єдину фінансово-промислову зону;

· Європейський простір, що виникне внаслідок економічного об’єднання Європи;

· Тихоокеанський регіон, зона «нового процвітання», що буде складатися з декількох конкуруючих центрів — $Токіо, Пекін, Тайвань, Сеул, Сінгапур тощо.

Розглянемо роль і місце України в ключових геополітичних контурах майбутнього.

Post Comment