Педагогічна діяльність С Ф Русової та Г Г Ващенка

Реферат з педагогіки

$Педагогічна діяльність С.Ф. Русової та Г.Г. Ващенка

С.Ф. Русова про національну систему освіти та виховання

Нинішній непевний час українського шкільництва та педа­гогіки сягає у 20-30-ті роки, коли тоталітарний режим обірвав процес відродження української національної системи освіти та виховання, що мав місце в У HP, та в період «українізації» в У PCP. «Марш мільйонів на шляху до української шк$оли» було зупине­но. Розпочався шалений наступ на здобутки української куль­тури, ос$віти, науки. Школа була перетворена на засіб геноциду проти українців, головним завданням якого стала русифікація корінного населення, спотворення його національного світогля­ду, свідомості, характеру, відлучення від традицій, звичаїв, куль­тури свого народу.

Активні просвітителі, що виявили себе у процесі розбудови національної системи освіти і виховання, С.Ф. Русова, М.С. Грушевський, І.І. Огієнко, Н.Д. Полонська-Василенко і чимало$ інших зазнають переслідувань та принижень, їхні праці забороняють­ся. Пізніше така ж доля спіткала видатного українського педа­гога Григорія Ващенка.

Сьогодні ми повертаємося до їхньої спадщини, яка є цінним дороговказом на шляху розбудови української національної шко­ли. Цій проблемі присвятила своє життя Софія Федорівна Русо­ва — видатний педагог, історик, письменниця, видавець, громадський і$ політичний діяч України, світогляд якої склався у про­цесі спілкування з визначними діячами української культури: М. Старицьким, М. Лисенком, П. Чубинським, M. Драгомановим, В.$ Антоновичем, Русовим та ін.

Народилася Софія Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) у 1856 р. у с. Олешня на Чернігівщині в аристократичній сім’ї, її батьки були іноземного по$хо­дження: батько, Федір Ліндфорс, швед­ського, а мати, Ганна Жерве, французь­кого. Софія, зростаючи в українському середовищі, серцем і душею прийняла біль України і віддала всі свої сили на визволення її народу з темряви.

Педагогічну діяльність Софія розпо­чала у 1871 р$. П’ятнадцятирічною дів­чиною разом із сестрою Марією органі­зувала перший у Києві український дитячий садок. Про цей період свого життя Софія згадувала: «Коли я подала моє прохан­ня тодішньому попечителеві шкільної округи Антоновичеві, він з недовір’ям похитав головою: «Ви самі ще дитина… Хто ж вам довірить дітей». Але все ж дав свій дозвіл». З цього часу і аж до смерті (померла 1940 p. y Празі) вона невтомно і незрадливо працювала на ниві українського шкільництва.

Ким тільки не доводилося працювати С. Русовій: виховате­лем дитячого$ садка, вчителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інсти­туті в Києві, у Ка$м’янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі. Вона була членом Української Центральної Ради, головою Департаменту дошкіль­ної та позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником Української педагогічної академії тощо.

Хоч якими б питаннями державної, наукової чи громадської діяльності займалася С.Ф.$ Русова, проблеми виховання і освіти української молоді у неї завжди були на першому плані. Дітей вона вважала найдорожчим скарбом, і тому постійно піклувала­ся про зростання майбутнього народу. Аналізуючи стан тодішнього навчання української молоді, С. Русова гнівно засуджува­ла колоніальну систе$му освіти, яка калічила розум і душу дітей, кидала їх н$а розпуття. Школа засуджувалася нею як така, що не відповідає національному духовному складові українського на­роду, а народ зневірився у такій школі. З цієї причини С.Ф. Ру­сова все своє життя присвятила пошукам шляхів створення і розбудови української національної школи. Куди б не кидало її життя — працюючи на Чернігівщині, в Києві, Кам’янець-Подільському, перебуваючи в еміграці$ї, педагог-просвітитель відкриває нові школи, дитячі садки, в яких навчає дітей, допомагає вчите­лям та вихователям по-новому підійти до виховної справи. Прикладом творчого, мистецького розуміння освітнього процесу є створені нею український буквар, читанка, посібники з географії Європи, географії позаєвропейських $країн тощо.

Перу Софії Русової належать фундаментальні праці з педа­гогіки: «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дидактика», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Роль жінки в дошкільному вихованні», «Моральні завдання сучасної школи», «Єдина діяльна (трудова) школа», «Нова школа» та ін.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опублікова­но. Одні лише назви цих $праць становлять довжелезний список; серед них найбільш фундаментальними є «Соціальне виховання, його значення в громадськом$у житті», «Практичні поради до виховання дітей», «Національна школа у різних народів», «Се­редньовічні університети».

Рукописи книг С.Ф. Русової «конають» у колись головному архіві України, досі залишаючись невідомими українському чи­тачеві. Дивна доля дивної жінки, унікального педагога ще н$е знайшла свого літописця, котрий проаналізував би її, бо кілька статей про С.Ф. Русову ще не створюють її творчого педагогіч­ного портрета1, а ми, її нащадки, «безмежно вдячні» цій прекрасній жінці, яка не зля$калася в’язниць і утисків, не спинилася на ви­хованні лише своїх дітей, а їх було четверо. Зазначимо, що за «українофільську діяльність», як писала сама С.Ф. Русова, її не раз заарештовували. Зокрема, двічі вона сиділа у київській Лук’янівській в’язниці, а також у Катеринославі та Харкові. Ми вдячні їй за ту педагогічну спадщину, що, безумовно, принесе велику користь працівникам дошкільного виховання, вчителям і ши­рокій педагогічній грома$дськості.

Її невтомна педагогічна, наукова та громадська діяльність була спрямована на розробку концепції національної освіти і вихо­вання. Українська національна школа, на думку С.Ф. Русової, має на меті виховати українськими засобами розумну, працьови­ту дитину, не відірвану від с$вого рідного народу, а навпаки — пов’язану з ним пошаною до всього свого, знаннями того, серед чого вона виростає.

З таких дітей Україна справді мала б рідних синів — щирих робітників на ниві народній, творців її майбутньої літописної долі. Отже, національна система освіти і виховання має формува­ти національно свідомих громадян української держави. Ці пере­конання С.Ф. Русової ста$ли нормою її життя, науковою пози­цією, мірилом справжньої духовної цінності.

На жаль, і в умовах незалежної суверенної України часто здійснюється безнаціональне виховання, що веде до подальшого духовного занепаду та, за висловом О. По$тебні, «спідління нації».

С.Ф. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з на­родження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо$ мають здійснюватися прилучення дітей до національної культури та етнізація особис­тості. Педагог стверджує: «Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здат­на вирости національно свідома дитина». Найдієвішим засобом національного виховання Русова визнає рідн$е слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачен­ня та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мис­лення, засвоюються нею мораль, історичний досвід народу тощо.

У системі національної освіти і виховання Софія Рус$ова над­звичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостом, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий «ранок», пише С.Ф$. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає слабкою, з хисткою во­лею й небезпечними нахилами.

У своїх працях «Націоналізація дошкільного виховання», «В дитячому садку», «Дошкільне виховання» та ін. С.Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання та виховання дітей: дослі­джує проблеми розвитку мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів (садівниць) тощо.

Не применшуючи ролі дошкільного виховання, Русова в$и­ключне значення у зрощуванні дітей надає матері, називаючи її найкращим керманичем, природною вихователькою.

С.Ф. Русова не визнає альтернативи національному вихован­ню, вважаючи, що тільки національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти. Вона прагне, щоб$ педагог не був скутий догматичними циркулярами, якими визначаються зміст освіти та добір методів навчання. Вчитель має бути розкутим і самостійним у складанні навчальної про­грами, у використанні форм та методів навчальн$ої діяльності.

Головним завданням педагога С.Ф. Русова вважає розвиток самостійності дитини. Треба «не вчити дитину, не давати їй гото­ве знання, хоч би й саме початк$ове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її по­чуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу».

С.Ф. Русова ка$тегорично засуджує бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування в навчальному закладі жва­вого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей.

С.Ф. Русова переконана в тому, що в рідній школі розкрива­тимуться всі природні задатки дитини, яка набуватиме гармо­нійного розвитку. Це можливо за умов, якщо виховання буде індивідуальним, пристос$ованим до природи дитини; національ­ним; відповідатиме соціально-культурним вимогам життя; буде вільним, незалежним від певних вимог на ґрунті громадської організації.

Рідна, українська, школа, на думку С.Ф. Русової, є першою політичною і соціально-пе$дагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги гніту, скидає ту кригу байдужості, якою скуто було його серце за часів утисків і пригноблення вільної думки, його національної свідомості. Варто прислухати­ся до цієї позиції видатного педагога і державного діяча і в наш час, бо неувага держави до розбудови національної школи сьо­годні гальмує розвиток самої держави.

У демократичній рідній школі ве$сь зміст освіти й організа­ція навчання мають відповідати національним інтересам, враховувати освітні традиції українського народу, здобутки національ­ної культури, особливості украї$нської дитини. Остання, підкрес­лює С.Ф. Русова, не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість; тоді виявиться та­лановита вдача дитини й озветься її глибока чулість.

Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність враху­вання індивідуальних особливостей дітей.$ Образно порівнюючи дітей із кущами в саду, вона підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями. Вчитель та бать­ки мають знати своїх вихованців різнобічне і розвивати їхні духовні та фізичні сили.

С.$Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у його єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку моральним вихованням має $бути перейняте все навчання, все життя.

Провідним методом виховання С.Ф. Русова вважає гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкуєть­ся дитина. У зв’язку з цим, вважає вона, треба, щоб вихованці у своєму оточенні бачили якнайбільше добра і краси.

Дитина має зростати не пасивним спостерігачем довкілля, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковув$ання, са­моаналізу. Вчитель, батьки повинні використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром, аби виробити в дітях власні судже$ння, давати змогу в різних обставинах життя виявляти свою «мужність, добре серце і правдиве поводження».

С.Ф. Русова рішуче відкидає твердження шовіністів про те, що національне виховання приведе український народ до само­ізоляції від європейського і світового культурного процесу. І в наш час ці ж спекуляції мають місце з боку різного роду п$севдо-інтернаціоналістів. Ніби передбачаючи таке, С.Ф. Русова дає їм обґрунтовану відповідь: «Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через поша­ну і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим пр$иведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями».

Аналізуючи світовий досвід шкільництва, С.Ф. Русова дохо­дить висновку, що$ прогресують ті народи, які збудували добре організовану національну школу. За приклад вона ставить наро­ди Німеччини, Англії, Японії, які краще за інших вичерпали у своєму вихованні власні глибокі національні скарби і надали вільний розвиток національній психології. У таких державах національне виховання виробляє у дитини, стверджує С.Ф. Русо­ва, не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особу. Про­відне місце у навчанні, фізич$ному і духовному зростанні дітей С.Ф. Русова надає народному вчителеві. Він має бути національно свідомим українцем, що вол$одіє високим рівнем культури, педа­гогічними надбаннями попередніх поколінь педагогів, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на прак­тиці. Просвітитель застерігала вчителів від рутинерства, формалі­зму, казенної дисципліни. Носій добра і краси, вчитель ніколи не вживає щодо дітей кари або$ погроз. На переконання педагога, любов до дітей — той ґрунт, на якому виховання досягає своїх завдань.

С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахи­щеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, пе­реслідування, безправність у всіх сф$ерах життя негативно по­значаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Су­спільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме мож­ливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людинотворчу місію в суспільстві.

Ко$нцепція національної системи освіти і виховання С.Ф. Ру-сової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв’язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності с$исте­ми національної освіти і виховання в Україні.

Заповітом і наказом звучить звернення С.Ф. Русової до су­часного покоління: «…Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживан­ня чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї шко$ли й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українц$я мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні».

Г.Г. Ващенко про національне виховання української молоді

Дивовижною, як і у більшості тала­новитих національних педагогів, чий талант розквітнув напередодні виник­нення й утвердження Української На­родної Республіки, є до$ля одного з творців української виховно-освітньої системи професора Григорія Григорови­ча Ващенка (1878-1967). Вітчизняні історики педагогіки у своєму розпоряд­женні практично не мають достовірних джерел про життя, теоретичну і прак­тичну діяльність колись популярного

в Україні педагога, який повертається на Батьківщину завдяки першим публікаціям віце-$президента координаційного осеред­ку українських громадських центральних установ у Європі Оме­ляна Коваля (Брюссель) та німецького дослідника творчої спад­щини A.C. Макаренка і його сучасників Гьотца Хіллінга (Марбург), адже саме в еміграції провів значну частину свого життя Г.Г. Ващенко.

Виходячи з цих умов і$ доводиться будувати розвідку про життя, теоретичну і педагогічну діяльність професора Г.Г. Ва­щенка за зарубіжними авторами.

Народився Григорій Ващенко 23 квітня 1878 р. в селі Богданівка на Полтавщині. Батько його походив з козацько-дворян­ської родини, а мати була колишньою селянкою-кріпачкою. Це стало причиною родинних драм, щ$о й зумовило розлуку з бать­ками і змусило молодого Григорія самостійно заробляти собі на прожиток, а водночас і вчитися.

Вже з десяти років Григорія Ващенка було віддано до Во­линської духовної семінарії, а по її закінченні — до Полтавської духовної семінарії, котру закінчив 1898 р. В тій семінарії пану­вав дух національн$ої свідомості, а найближчими друзями Григо­рія були Симон Петлюра, Олександр Щапотієв та ін., у майбут­ньому визначні українські діячі.

У 1899-1903 pp. він навчався в Московській богословській академії, по закінченню якої відмовився стати священи$ком, при­святивши своє життя педагогічній діяльності.

Г. Ващенко вчителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім викладав у духовній школі в Кутаїсі (Грузія), та 1911 р. повернувся в Україну і навчав дітей у середніх школах Тульчин$а та Ромнів.

Людина непересічна, різнобічних талантів, він залишив ваго­мий слід і в художній прозі, поезії та драматургії: оповідання «Німий» (1900 p.), поема «Сіндорта» (1902 p.), поетична збірка «Пісня в кайданах» (1907 p.), п’єса «Сліпий» (1909 p.), збірка художніх творів «До ґрунту» (1911 р.) та ін., що в той час ви$кли­кали схвальний відгук критики і громадськості.

З поваленням самодержавства в 1917 р. Григорій Ващенко поринає в національно-громадську роботу і, зокрема, у творення рідн$ого шкільництва. У той час з ініціативи товариства «Шкільна освіта», — зазначає Омелян Коваль, — майже по всіх містах України виникають спеціальні учительські курси, і в організу­ванні тих курсів Г. Ващенко не шкодує сил і знань. Прилуки, Ромни, Хорол — терен його діяльності.

Повернувшись до Полтави, він працює викладачем учитель­ського інституту і водночас директором учительської семінарії, яка тоді працювала на $так званій Шведській Горі.

У 1918 р. в Полтаві створено Український університет, у яко­му Г. Ващенко стає доцентом-викладачем. 1918-1920 pp. — це роки мужньої боротьби Григорія Григоровича за українську національну культуру й українську школу. За це Г. Ващенка арештувала денікінська влада у 1919 $p., і тільки завдяки впли­вовим особам йому вдалося уникнути смерті. З приходом чер­воних і з ліквідацією семінарії на Шведській Горі Г. Ващенко перейшов працювати в містечко Білики, де йому вдалося поста­вити на високому рівні навчання в національному $дусі. Однак уже в 1923 р. йому довелося покинути школу в Біликах: до його виховної діяльності$ почали приглядатися партійно-комсомольські органи, і справа опинилася в суді. Користуючись із відстрочення суду, Г. Ващенко втік до Полтави і врятував своє життя.

1927 р. Г.Г. Ващенко стає професором і керівником (завіду­вачем) кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інститу­ту. В цей період він пише першу фундаментальну працю, яка багато років не втрачає своєї актуальності, — «Загальні методи навчання». Через ч$отири роки, в 1933-му голодоморному році, цей твір кваліфіковано як прояв українського буржуазного націо­налізму, «визнано шкідливим, заборонено і вилучено з ужитку».

Після двох з половиною років безробіття професор Г. Ващен­ко був змушений залишити Україну й переїхати до Сталінграда, де з вересня 1936 р. одержав роботу в Сталінградському педаго­гічному інституті. До Полтави він повернувся у 1940 р. і відно­вив працю керівник$а аспірантської групи, а також очолив ка­федру педагогіки.

На тій посаді застала його Друга світова війна. За німецької окупації професор Г. Ващенко був редактором української газе­ти в Полтаві. У 1943 р. виїхав до Києва, звідки$ подався у даль­шу еміграцію і в 1945 р. разом із сім’єю опинився у баварській столиці, в Мюнхені. Це місто стало центром наукового і полі­ти$чного життя української еміграції. Професор Г. Ващенко обі­йняв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті, а в 1950 р. був обраний на пост ректора Богослов­ської академії1.

1946 р. за кордоном відновлюється Спілка української мо­лоді (СУМ), хрещеним батьком якої стає професор Г$.Г. Ващенко, який співробітничав з Українською вільною академією наук, у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, в українських емігрантських (зарубіжних) виданнях «Українська трибуна», «Український самостійник», «Шлях перемоги», «Визвольний шлях».

Будучи глибоко релігійним і толерантним до інших віро­визнань, Г. Ващенко рі$шуче виступав проти тієї української преси, що намагалася підсилювати ворожнечу між українцями право­славними і католиками. Він обстоював думку, що між цими віровизнаннями немає суттєвої різниці і що обидва мають заслуги перед українським народом у збереженні української народ­н$ості. Основним завданням національних церков є забезпечити своїх вірних служителями єдино правильного гасла: «Бог і Украї­на». Сенат Богословської академії присвоїв йому почесне зван­ня доктора «гоноріс кавза».

Г.Г. Ващенко створив низку праць з історії науки в колиш­ньому СРСР. До таких праць належать «Психологія в СРСР» (1953 p.), «Основні лінії розвит$ку совітської педагогіки і шко­ли» та ін., які засвідчили безкомпромісне ставлення професора Г.Г. Ващенка до питань української науки, політик$и уряду щодо педагогіки і психології.

Г.Г. Ващенко в історії української педагогіки посідає особли­ве місце як автор досліджень, які в такому обсязі й з таких по­зицій ще не розроблялися. Це передусім «Виховний ідеал», «Си­стема навчання», «Виховання любові до Батьківщини», «Органі­заційні форми навчання», «Виховна роль мистецтва», «Засади естетичного виховання», «Тіловиховання як виховання волі і характеру» та ін.

Зарубіжні дослідники життя і творчості $професора Г.Г. Ва­щенка вважають його творцем повного курсу української на­ціональної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу, ви­переджаючи час, свідчить про невичерпні етнопедагогічні мож­ливості укра$їнців.

У критиці стану освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадок­сальність ідей про безкласовість радянського суспільства і вод­ночас формування нових класів та кастовості, інакше кажучи, по­ворот до дореволюційного стану. Ващенко в основу системи осві­ти в $самостійній Україні ставить подолання більшовицької сис­теми, її тоталітарного характеру, що спрямовували освіту і вихо­вання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за опану­вання світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів рефлек­сології, поширених у СРСР, у тому числі й в Україні, у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. «До того ж у виховній системі України були відсутні національні моменти, — констатує Г.Г. Ващенко, — що призво­дило до ден$аціоналізації, а при тому робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів гуманістичних наук і зводилася$ до технічно-професійного характеру, про що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування».

Така система освіти не могла відповідати потребам україн­ського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілю­валися в його високій культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками побуту широких народних мас.

Виходячи з цього, Г. Ващенко бу$дує українську національну систему освіти, головними елементами якої є такі: її ідеалістич­не світосприймання, яке відкидає більшови$зм з його матеріаліз­мом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здоро­вого суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, «Повчан­ня дітям» Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академ$ії, твори геніального педа­гога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педа­гогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має$ бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсисте­му здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий $садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педаго­гічний інститут, академія мистецтв, $консерваторія, військова ака­демія (від 18 до 22—23 років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педа­гогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г.Г. Ващенком структури систе­ми освіти у віл$ьній Україні свідчить, що вона в цілому, з ураху­ванням стану тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потреби державотворення.

Професор Г.Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв пр$облемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу ви­ховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цін­ності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побу­дову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г.Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання по$двійної високої мети: служіння Богові й своїй нації. Причому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в я$кій ці абсолютні вар­тості мають знайти своє втілення1.

У підручнику для педагогів, виховників, молоді і батьків «Ви­ховний ідеал» професор Г.Г. Ващенко ха$рактеризує різноманітні виховні ідеали, зокрема глибоко аналізує ідеал більшовицький, ідеал націонал-соціалістичного виховання, показує знак рівності між ними як породженням тоталітарних систем.

Критика більшовицького виховного ідеалу Григорієм Ващен­ком торкається головних тез класової боротьби і комуністичної моралі, які вимагають виховання певних рис характеру для втілен­ня в життя. Це і є проявом безумовної вірності вченню м$арксизму-ленінізму на рівні свого роду релігії, що відзначалася ще більшим догматизмом і нетерпи$містю до інших. Досить згада­ти партійні чистки за різноманітні прояви самостійного мислен­ня або ж ухили, що завершувалися арештами, засланнями, розстрі­лами, позбавленням громадянських прав.

Г. Ващенко ототожнює колишній російський і радянський патріотизм за своєю реакційною сутністю$, адже фактично вихо­вувалась любов до імперії (російської царської і радянської більшовицької). Обидва ідеали, що випливають із патріотизму російського та радянського, не мають суттєвої різниці, бо у своїй основі містять великодержавний шовінізм, зрощені на ньому і виплекані ним.

Інакше кажучи, радянський патріотизм передбачав (вима­гав) безоглядну вірність (відданість) рішенням комуністичної партії, її ЦК, вождів, а це, як довела історі$я, найчастіше було спря­мовано проти власного народу.

Розвінчуючи реакційну сутність більшовицького та націонал-соціалістичного ідеалів виховання, Г. Ващенко протиставляє їм український виховний ідеал. Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках$ духов­ності українського народу. Власне ці принципи складалися упро­довж століть і є тради$ційними в житті та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність і гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців$; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо. Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал формувався протягом багатьох століть, поступово накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрід­ну піраміду, в основу (фундамент) якої покладено риси княжих дружинників, для яких честь і слава України-Русі були чеснота­ми лицарства, готового на нові подвиги.

«Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і віднов­лені в часи виз$вольних змагань 1917-1920 pp., a в найновішому часі — в геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України — червоного і коричневого. Ця геройська постава ха­рактеризує також засланих борців на більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані страйки, незважаючи на жорстокі репресії поліційного упра$вління гулагів. Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, $котрі складаються у виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого дружинника, тип волелюбного козац­тва й новітнього воїна УПА, готового до захисту своєї батьків­щини і її держави, то майбутнє України буде гідне великої куль­турної нації».

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і ціну­вав професор Г.Г.Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разо$м узяті, розкривають ідеал людини, власне, ідеал українця від давніх часі$в княжої доби до сьогодення.

Свій славнозвісний підручник «Виховний ідеал» професор Г.Г. Ващенко завершує словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й актив­но боротись за них— Віримо, що ця боротьба закінчиться пере­могою Правди і Добра».

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на $зміну антина­родній системі виховання прийде національна, діяльність якої набуде людино- і державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні має бути благо і щастя Батьківщини. Під бла­гом Батьківщини Г.Г. Ващенко розумів такі чинники.

1. Державна незалежність, м$ожливість для українського на­роду вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і ре­лігійне життя.

2. Об’єднання всіх українців, незалежно від їх територіаль­ного походження, церковної належності, $соціального стану і т. ін., в одну спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і ви­соким патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права й волю кож­ного громадянина та сприяв розвиткові й прояву його здібнос­т$ей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і не­можливою була боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива його організація, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх гро­мадян, була б позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою краї$ною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мініму$му всяких посеред нього хвороб і виродження.

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г.Г. Ващенко. Такою вона мусить стати зусиллями молодих поколінь україн­ців, вихованих системою націо$нальної освіти і виховання, на роз­будову якої віддано і безкорисливо працював педагог.

Сучасна педагогічна громадськість, і зокрема учительська молодь, наслідуючи заповіти Г.Г. Ващенка, цього відданого Україні вченого, творця вітчизняної виховної системи, вшановує пам’ять звитяжця, беручи участь у діяльності Українського педагогічно­го товариства імені Григорія Ващенк$а, вивчає творчий спадок одного з найзначніших вчених-педагогів України, прагне втіли­ти у практику відбудови національної школи незалежної дер­жави найсуттєвіше з того, що нині допомагає зводити національ­ну систему виховання та освіти української молоді.

Post Comment