Психологічні процеси$, стани та властивості

Оскільки психологія прагне до дійсного пізнання реального життя, вона не обмежується абстрактним вивченням окремих пси­хічних функцій. Намагання проникнути в психічне життя особис­тості включає вивчення психічних процесів як моментів конкретної діяльності особистості, її властивостей, які проявляються і форму­ються у діяльності, та її психічних станів, які зак$ріплюють певну сталість, статичність психічного через вчинкову дію.

Психічні процеси — це складні утворення, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються че$рез розвиток цього змісту.

В процесі реального освоєння світу, виділяючи себе із нього, людин$а формується як особистість. Перший етап такого виділення пов’язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів, переміщенням, ходінням, що проявляється у вигляді елемен­тарних психічних процесів — відчуття і сприймання.

Усвідомлюючи себе як самостійного суб’єкта різних дій, реально виділяючись із оточуючого середовища, людина підвищує свій вплив на нього, змінюючи і свої взаємовідношення з ним, шо виражається в увазі, мисленні, збільшенні питомої ваги інтелектуальних моментів діяльності. Це породжує зміни в свідомості, які $в свою чергу ведуть до зміни поведінки і внутрішнього ставлення до інших людей. Змінюється роль регуляторних впливів — емоцій та волі. З форми реакції на ситуацію (як післядія) вони зміщую$ться до передбачення наслідків, до переддії. Це позначається на певній незалежності від ситуації дорослої людини, людини праці, дії якої регулюються волею, що проявляється в уяві як моменті вияву цілеспрямованої дії. Пси­хічні процеси не залишаються процесами, які характеризуються самоплинністю, а перетворюються на свідомо регульовані дії, якими$ особистість оволодіває і які спрямовує на вирішення завдань, що постають перед нею. Сприймання перетворюється у спостереження, запам’ятовування — в заучування.

Цілеспрямована дія, починаючись з мотивів (спонукань), вклю­чає цілі, завдання, що закономірно пр$оявляється у властивостях особистості: її установках, здібностях, рисах характеру. Ці властивості не дані одвічно, ними не визначається і в них не розчиняється ос$обистість. Психічні властивості одночасно є і передумовою, і ре­зультатом діяльності. Так, від здібностей залежить результат діяль­ності, і в діяльності вони формуються, розкриваються.

Психічні властивості—це ті риси, які, визначаючи спрямованість особистості, її здібності та характер, входять до основної характеристики особистості і складають її психологічне обличчя. Психічні процеси і властивості важко розірвати, вони невід’ємні одні від одних. Психічні п$роцеси, їх індивідуальні вияви залежать від власти­востей особистості (наприклад, сприймання — віл вразливості), і психічні процеси переходять у властивості особистості в ході діяльності. Індивідуально-психологічні особливості в емоціях і волі — то вже емоційна збудливість і стійкість, рішучість, ініціативність як власт$ивості особистості. Всі властивості особистості взаємопов’я­зані і взаємозумовлені, сплетені в одне в конкретній дія$льності. Так, здібності в одних випадках можуть породжувати у людини рішучість, в інших — самовпевненість тощо.

Психічні властивості людини, повторюючись і закріплюючись у певних ситуаціях, можуть переходити в психічні стани людини, які відображають певну статичність психічних проявів. Об’єкт чи явище як сукупність властивостей реалізується через стан і не може без нього розглядатися. Через психічний стан розкривається супереч­ливість психічного відображення взаємодії — її сталості та змін. У ко$жний даний момент емоційне переживання вже не те, яким було перед цим, і ще не те, яким ми його передчуваємо. І в той же час чи помічаємо, наприклад, що певні переживання на деякий час стають панівними, забарвлюючи $всю поведінку людини, про­являючись у настрої як емоційному стані. Психічні стани можуть переходити у властивості людини. Часте виникнення стану тривоги як реакції на можливу психічну загрозу може перетворитися на тривожність як властивість особистості.

Єдність загального психічного складу людин$и завжди має більш чи менш виражений індивідуальний характер — як між-, так і внутрішньоіндивідуальний, що дає змогу забезпечити людині най­більш повний розвиток і застосування її творчих можливостей і сил. Таке забе$зпечення на між- і внутрішньоіндивідуальному рівнях відмінностей можливе у вчинку.

Вчинок як рушійна сила розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості. Психологічною основою вчинку є вста­новлення та розрив зв’язків людини з середовищем. Вчинок є істин­не, справжнє творення нових форм$, якостей психічного — насам­перед тоді, коли він має моральне значення. У вчинку людина змінює себе і змінює ситуацію.

Ні зовнішні умови самі по собі, ні мотив (як спонукання), взяті окремо, не виступають рушійною силою розвитку психічних про­цесів, станів та властивостей особистості. Лише у зміні взаємовід­ношень між людиною і довколишнім світом, у взаємодії розвива­ються ті чи інші психічні процеси (сприймання, мислення, емоц$ії, воля), формуються властивості особистості (вразливість, емоційна стійкість, рішучість), проявляються психічні стани —тривоги, стресу чи монотонії. Проникнення в глибину взаємовідношень, шо визна­чають психіку людини, можливо $через вчинок. Вчинок є звершення дії всупереч існуючому станові речей і також усупереч внутрішнім істотним силам індивіда. У вчинку завжди міститься дійсний вираз конфлікту, суперечність між правилами, нормами суспільного існу­вання і спрямованістю особистості. Через ставлення до речей людина завжди співвідноситься з іншими людьми. У вчинку це відношення стає провідним і визначає мотиви поведінки та її внутрішн$ій психо­логічний зміст.

$У психологічному аналізі вчинку присутній аналіз спонукань. Спонукання первинне лежать в основі потреб, які пов’язані зі спря­мованістю особистості. Аби потреба піднялася над неусвідомленим потягом, її предмет повинен диференційовуватися в своїх чуттєвих якостях і життєво важливих відношеннях (приміром, просторових), що неможливо без відчуття і сприймання. Норми і правила, стан речей повинні впізнаватися, запам’ятовуватися, шо з необхідністю вимагає участі пам’яті. Цього вистачає на рівні пристосування.

Вчинок, здійснюючи пер$етворення реальності шляхом розриву та встановлення взаємозв’язків між людиною і світом на основі взаємовідношень між людьми, маючи ціль, дану в уяві, визначає перехід від репродуктивного до тво$рчого відображення, від пам’яті до уяви. Необхідне усвідомлення суттєвих для вчинкової дії відно­шень, зв’язків, залежностей, шо визначаються ціллю, вимагає мис­лення.