Соціально-політичні реалії кінця XX століття

Реферат з соціології

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ КІНЦЯ XX СТОЛІТТЯ$

Суспільно-політичний розвиток XX століття. Світ стоїть на порозі нового тисячоліття. З надією і тривогою за долі цивілізації ми дивимося в майбутнє. Цей погляд ми звіряємо з підсумками розвитку людства в XX столітті. Історичний досвід людства, особливо останніх поколінь, настійно вимагає від усіх жителів Землі розв’язання найгострі$ших проблем, зумовлених суперечливим роз­витком відносин між країнами світового співтовариства, незбалансованістю їхніх інтересів, що породжує між ними антагонізм, збройні конфлікти, війни.

Світ, в якому ми живемо, докорінно відрізняється від того, яким він був не тільки на початку нинішнього століття, але й усередині XX віку. Впродовж останніх років ми є свідками $стрімких і бурхливих змін у світі, які істотно трансформують його обличчя.

До початку XX століття міжнародний порядок представляли шістдесят сім великих держав з їхніми колоніальними територіями, сферами впливу і політич­ними союзами. Перша світова війна завдала сильного удару по цьому порядку$, але не обумовила його. Версальська система несла в собі привиди другої світової війни. Створена за ініціативою держав-переможниць у 1919 році на Паризькій мирні$й конференції, Ліга Націй була практично недієздатною. Після жовтня 1917 року світ було розділено на СРСР і капіталістичний світ, який був представлений у свою чергу метрополіями Зах$оду і колоніями (напівколоніями, залежними територіями) Сходу та Півдня. Такими були політична картина світу, типологія держав, заснована на їхньому соціально-економічному устрої і політичній орієнтації в першій половині XX століття.

Поява після другої світової війни Організації Об’єднаних Націй (1945 р.) хоч і була кроком уперед, також не привела до встановлення нового світового по­рядку внаслідок розколу світу на ворожі військово-п$олі­тичні блоки. Після краху колоніальної системи виникла нова типологія країн: країни розвинуті і країни, що розвиваються. До останніх було віднесено близько 120 країн, котрі стали незалежними (сюди включено було й латиноамериканські держави, що здобули свободу ще в XIX столітті). На цю типологію накладалася класифіка­ція за класовою ознакою: серед розвинутих країн виріз­нялися капіталісти$чні (їх нараховувалося понад 20 — США, ФРН, Японія, Франція та ін.) та соціалістичні (15 країн — СРСР, НДР, КНР, Куба та ін.), а серед країн, що розвиваються,— країни капіталістичної орієнтації (їх була переважна більшість) і країни соціалістичної орієн­тації (Алжир, Ангола, Ефіопія, Мо$замбік, Сирія, Танза­нія та ін.). Таким чином, як ба$чимо, світовий порядок, що склався в повоєнний період, як і раніше, тримався на «рівновазі сил». Але рівновага тепер була атомною.

Особливості розвитку сучасного світу. Докорінні зміни, що відбулися у світі в останнє десятиріччя, значно видозмінили політичну картину світу. В цьому контексті можна говорити про дві важливі особливості сучасного світу. Перша — це припинення «холодної війни» та вхо­дження до нового етапу цивілізаційного розвитку; друга пов’язана з розпад$ом соціалістичної системи і створен­ням нових геополітичних та соціальних реалій. Зупині­мось детальніше на характеристиці цих особливостей.

«Холодна війна», як відомо, почалася після другої світової війни, і в основі її лежала концепція поділу світу на дві протилежні су$спільні системи та неминучості їхнього протиборства, оскільки відносини між ними є антагоністичними. Відкритим $проголошенням «холодної війни» заведено вважати відому промову У. Черчілля 5 березня 1946 року у Фултоні (США), в якій він закли­кав створити англо-американський союз для боротьби зі «східним комунізмом». За короткий час по тому було створено ряд воєнно-політичних блоків, зокрема НАТО (1949), CEATO (1954-1977), СЕНТО (1955-1979), Варшавський договір (1955-1991). Ситуація особливо ускладнювалася ще й у зв’язку з тим, що науково-техні$ч­на революція привела до створення нового виду зброї, здатної знищити все живе на Землі. Йдеться перш за все про атомну і термоядерну зброю, ракетну техніку, хіміч­ну і бактеріологічну зброю. Протягом кількох десятиліть за умов «холодної війни» тривало жорстке протиборство двох суспільних систем, двох наддержав, які уособлюва­ли ці системи — СІЛА й$ СРСР. Важкою ношею для людства стала викликана протиборством двох систем гонка озброєнь. Лише в середині 80-х років на озброєння пішло 6 відсотків світового валового продук$ту. Як ре­зультат — у світі накопичено страхітливих засобів масо­вого знищення стільки, що їх вистачить, аби кілька разів знищити усе живе на нашій планеті. Це привело на початку 80-х років до стану психологічної війни між двома суспільно-політичними системами, і передусім між СІЛА й СРСР.

З іншого боку, вже з 70-х років почався процес розрядки. Початок йому було покладено $Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) від 1 липня 1968 року, який набрав чинності в 1970 році. З того часу й понині його учасниками стало понад 150 держа$в. За цей період було підписано ряд важливих для зміцнення безпеки у світі договорів і угод між США й СРСР. Це, зокрема, договори СНО-1 (1972) і СНО-2 (1978), угоди між СРСР і США про відвернення ядерної війни (1973). Наприкінці 70-х років розпочатий процес був перерва­ний конфронтацією між двома супердержавами. Лише після квітня 1985 року, коли керівництво Радянського Союзу по-новому й реалістично осмислило міжнародну ситуацію$, виникла можливість почати відхід од конфрон­тації та протиборства й стати на шлях співробітництва з кр$аїнами Заходу для припинення гонки озброєнь і розв’язання глобальних проблем. Початок поліпшенню ситуації поклала зустріч М. Горбачева і Р. Рейгана в листопаді 1985 року у Женеві, де було визнано, що в атомній війні не може бути переможця, а також вислов­лено наміри докласти всіх зусиль, аби уникнути гонки озброєнь у космосі, припинити її на Землі, обмежити й скоротити ядерні озброєння та зміцнити стратегічну стабільність. У наступні роки бу$ли зроблені нові важливі практичні кроки, що вели до відведення загрози атомної катастрофи. В 1987 році СРСР і СІЛА підписали Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, через чотири роки — Догов$ір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. У листопаді 1990 року під час загальноєвропейської зустрічі у верхах у Парижі було підписано Угоду про звичайні збройні сили в Європі, яка передбачала глибоке$ та значне за масшта­бами скорочення збройних сил і озброєнь на європей­ському континенті. Досягнуто також важливих результа­тів у врегулюванні регіональних збройних конфліктів — між Іраном та Іраком, на півдні Африки, в Камбоджі, у Центральній Америці. Спільними зусиллями було зірва­но іракську агресію проти Кувейту. Були ухвалені полі­тичні рішення щодо виведення значних контингентів американських військ із Західної Європи, радянських військ із колишніх соціалістичних країн Східної Єв$ропи.

Наслідком усіх цих подій стало припинення «холод­ної» та «психологічної» воєн. Для всіх країн та народів відкр$илися нові можливості розв’язання численних глобальних проблем, що стоять перед людською цивілі­зацією.

Другою особливістю сучасної міжнародної ситуації став драматичний та швидкоплинний розпад соціалістич­ної системи. Широкий демократичний рух у країнах Східної Європи, який розпочався восени 1989 року і в основі якого лежав протест проти нав’язаної їм сталініз­мом тоталітарної командно-адміністративної моделі «казарменного соціалізму», протягом кількох місяців змів існуючі режими. Це призвело до$ ліквідації Ради Еконо­мічної Взаємодопомоги та Організації Варшавського$ Договору. Лише кілька держав залишилися на позиціях побудови соціалістичного суспільства (Китай, Куба, Північна Корея, В’єтнам). Але особливо серйозні міжна­родні геополітичні і воєнні наслідки стоять за розпадом Радянського Союзу — однієї з двох наддержав, що воло­діють величезним ракетно-ядерним потенціалом. На його місці утворилося 15 незалежних держав, 11 з яких об’єднались у грудні 1991 року в Співдружність $Незалеж­них Держав. Це, по суті, конфедерація нових незалежних держав. Таким чином, розпад СРСР привів до зникнення двополюсного світу. На змі$ну старому світовому порядку прийшли нові політичні реалії. Сьогодні зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу і в той же час посилюється тенденція до нівелювання еко­номічного і політичного розвитку країн світового співто­вариства на основі створення в них соціального ринко­вого господарства. У світі утверджується багатополюсність, поліцентризм, регіональн$а і субрегіональна інтег­рація. Стрімкими економічними темпами розвивається Японія, яка вже сьогодні інколи характеризується як фі­нансова супердержава. Відбуваються інтеграційні проце­си в Європі, яка в недалекому майбутньому може стати новою супер$державою. На європейському континенті розклад сил суттєво змінився з об’єднанням у 1990 році Німецької держави: в центрі Європи з’явився 80-міль-йонний гігант з потужним економічним і науково-технічним потенціалом. Нові економічно сильні держави заявили про себе в Південне-Східній Азії — Південна Корея, Тайвань, Сингапур, Таїланд. Набирає сили Китай, не можна скидати з рахунку і сильний еко$номіч­ний та воєнний потенціал Росії. Можливо, невдовзі змусять заговорити про себе й інші держави або регіо­нальні об’єднання держав.

Т$аким чином, стан сучасної міжнародної ситуації свідчить, що світ переживає перехідний етап від повоєн­ного міжнародного порядку до нового світового впоряд­кування, коли місце конфронтації, політики сили й жорсткого протиборства держав з різним суспільним устроєм заступає їхнє партнерство та співробітництво. Вперше виникла можлив$ість утвердити мирний період в історії людства.

Сучасні країни світу. В зв’язку з економічним і соціальним становищем у суспільстві розрізняють тради­ційні (доіндустріальні), індустріальні і постіндустріальні країни. Як ми вже зазначали, для сучасного світу харак­терний неоднаковий рівень економічного, політичного, соціального й культурного розвитку. Так, західноєвро­пейські країни $пройшли через етап модернізації (індуст­ріалізація, науково-технічна революція) в порівняно сприятливих умовах, хоч і не без внутрішніх потрясінь. Для більшості інших країн, які втягуються в процес модернізації під впливом зовнішніх чинників, цей шлях, як правило, болісніший і важчий. Більшість країн світу$ ще далекі від завершення цього процесу, в багатьох із них (країни Азії та Африки) він зачепив лише незначну частину населення. Розрив між найбільш розвинутими і «недорозвинутими» країнами поглиблюється, оскільки в умо$вах технологічної революції перші «втікають» уперед швидше, аніж встигають модернізуватися другі.

На нижчій сходинці перебувають країни з доіндустріальним виробництвом. Вони дістали назву «традиційні суспільства». До традиційних країн відноситься біл$ьшість держав «третього світу». Це такі країни, як Гвіана, Гвінея, Малі, Сенегал та ін. У них переважає первинна сфера економічної діяльності — сільське господарство, де зайнята переважна більшість населення. Тут зберегли­ся «допотопні» форми організації виробництва з почат­ками суспільного розподілу праці. Про відсталість тутешнього виробництва говорить такий приклад. Один африканський житель, що зайня$тий ручною працею, виробляє продовольства для двох чоловік, хоч сучасні технічні можливості дають змогу сільськогосподарському робітникові прогодувати близько 50 чоловік. Стану ви­робництва в цих країнах відпові$дає і традиційна структу­ра населення. В середині 70-х років тут почав наростати процес утвердження релігії як вирішального фактора суспільного життя.

Близько 40 країн входять до групи так званих «найменш розвинутих» держав. За класифікацією ООН до них відносяться країни, в яких: 1) доход на душу населе$ння менший ніж 100 доларів на рік; 2) частка освічених людей в населенні менша ніж 20 відсотків; 3) питома вага промисловості в національному доході не перевищує 10 відсотків.

Звичайно, кожна з цих країн має свої причини крайньої відсталості, але їх усе більше об’єднує і ряд загальних рис. По-пе$рше, в цих країнах населення росте більш високими темпами, ніж національний доход. По-друге, всі вони практично не мають промисловості й тому повністю залежать від сільського господарства, в якому$ зайнято близько 70 відсотків населення. По-третє, країни цієї групи є експортерами одного-двох видів традиційних сировинних товарів, переважно кави, какао, ціни на які мають на світовому ринку стійку тенденцію до падіння. Все це робить найменш розвинуті країни зонами абсолютної і поки що безпросвітної бідності.

На якісно вищій сходинці перебувають країни з різно­манітним індустріальним виробництвом. До них можна $віднести більшість держав Європи, в тому числі й Украї­ну. Великі промислові комплекси (металургійні, хімічні, машинобудівні та ін.) складають їхню т$ехнологічну базу. Індустріальна цивілізація — це цивілізація екстенсивного типу, якій притаманний розвиток виробництва задля виробництва. Мета індустріальної цивілізації — матері­альне збагачення, яке досягається завоюваннями, приму­сом, насильством, нехай то буде природа, етноси чи духовні цінності. Людина в індустріальній цивілізації — всього лиш «гвинтик», елемент виробничого процесу. В складі всього населення більш високу питому вагу мають міські жителі у порівнянні з сільськими. В промисловості та інших галузях господарства робітники поді$ляються на основні групи, які виконують різні види праці й умовно називаються «синіми комірцями» (індустріальні робітни­ки), «сірими комірцями» (рядові службовці) і «білими комірцями» (інженерно-технічний чи науковий персо­нал).

До індустріальних країн приєдналася й частина країн, що розвиваютьс$я. Десь із середини 70-х років різкий ривок у своєму науково-технічному та економічному розвитку зробили Гонконг, Сингапур, Тайвань і Пів­денна Корея, їх стали називати «новими індустріальними державами» або «азіатськими драконами». Дещо пі$зніше до цієї групи додалися Бразилія і Мексика. У 80-х роках сформувався «другий ешелон» нових індустріальних держав, до яког$о ввійшли Індонезія, Малайзія, Таїланд і Філіппіни. До них приєднуються держави «нафтової еліти» — Саудівська Аравія та Кувейт.

Більшість економістів вважають, що це стало можли­вим завдяки проведенню глибоких перетворень у струк­турі народного господарства. Приступивши до прискоре­ної індустріалізації, ці країни зробили головну опору на переважаючий розвиток так званих галузей високої технології, які вимагають невеликих об’ємів $сировини, а головним чином кваліфікованої робочої сили. Це — радіоелектроніка, автомобілебудування, суднобудування, виробництво засобів для видобування нафти. При цьому випуск подібної продукції був зорієнтований в основно­му на завоювання стійких позицій у світі. Сьогодні «нові індустріальні країни» імпортують сировину — метал, нафту, а експо$ртують готові промислові товари — від кольорових телевізорів та відеомагнітофонів до малоліт­ражних автомобілів та бурових установок. Вони значно переважають усі інші країни, що розвиваються, а їхня продукція конкурує навіть з продукцією розвинутих країн світу.

Передові$ ж позиції займають так звані постіндустріальні країни (США, Японія, Німеччина, Великобрита­нія та ін.). В них досить помітний рух від традиційної машинної індустрії до інформаційного суспільства. Тут широко застосовуються найновіші досягнення інформа­тики та обчислювальної техніки в усіх галузях виробниц­тва, соціального життя і побуту. Найшвидше розвив$аєть­ся третинна галузь господарської діяльності — сфера послуг, де працює 50-70 відсотків у національному гос­подарстві.

Оволодіння комп’ютерною технікою вимагає якісно нової кваліфікації робітника. До початку 80-х років на підготовку робочої сили в західних суспільст$вах потрібно було в середньому 14 років навчання. Вища і середня спеціальна освіта стають базовими для багатьох профе­сій. У СІЛА, наприклад, її мають 50 відсотків торгових і 40 $відсотків конторських службовців, 24 відсотки квалі­фікованих робітників, 33 відсотки працівників сфери послуг.

Підвищення рівня освіти й кваліфікації впливає на співвідношення ро$зумової і фізичної праці. Розмивають­ся класові кордони, формуються перехідні міжкласові групи, зростає внутрішньокласова стратифікація. Сфор­мувалася велика група працівників, яка різко виділяється зі всієї маси трудівників. Це — науковий і проектно-конструкторський персонал, інженерно-технічні спеціа­лісти широкого профілю, які створюють і обслуговують високу технологію — електронно-обчислювальну техніку, найскладніші автоматизовані виробничі системи. Таких працівників на Заході стали$ образно називати «золотими комірцями» на відміну від «синіх комірців» — звичайних виробничих робітників і «білих комірців» — традиційних службовців та інженерно-технічних працівників.

До «золотих комірців» тісно примикають робітники високої ква$ліфікації, постійно зростаюча кількісно група працівників сфери послуг (зайнятих в освіті, охороні здоров’я, органах державного управління і т. ін.), ферме­ри і творча інтелігенція. Інколи всіх цих людей нази­вають «класом, озброєним знаннями». Справді, якщо врахувати, що ці люди мають високий рівень матеріа$ль­ної забезпеченості, ведуть специфічний спосіб життя, користуються для захисту своїх інтересів засобами, відмінними від тих, які застосовує робітничий клас (приміром, як правило, не беруть участі у страйках), то про них можна говорити як про особливий клас, який відіграє важливу роль у житті суспільства. Його зараз умовно називають сере$днім класом, оскільки він займає, так би мовити,$ проміжне місце в суспільстві, перебуваю­чи між буржуазією і традиційним робітничим класом. Західні дослідники нерідко використовують для визна­чення середнього класу такі терміни, як «новий клас», клас «професіоналів-менеджерів» і навіть «нова дрібна буржуазія» або «працююча за наймом дрібна буржуазія».

Крім зростання ролі вчених і професійних спеціалістів у суспільному прогресі, одночасно множиться кількість «залізних комірців» (роботів). Усе це знаменує перехід до так званих високих технологій. Якісно новими способа­ми створення потрібних рече$й є безмашинні (електронні, плазмові, біотехнологічні та інші процеси), малолюдні і безлюдні (комплексна автоматизація за допомогою роботокомпле$ксів, роторних ліній і т. ін.), ресурсозберігаючі (застосування синтетичних та композиційних матеріалів), екологічно чисте виробництво та ін. Все це свідчить про шлях переходу від високорозвину$того індустріального суспільства до інформаційного.

Інформаційне суспільство — це суспільство, в якому інформація і рівень її використання обумовлюють економіч­ний розвиток і соціальні зміни. Термін «інформаційне суспільство» закріпився в науковій літературі на початку 80-х років. У$явіть собі місто майбутнього — парки, озера, клумби, чисте повітря, індивідуальний транспорт знаходиться за містом; під вулицями розміщені кабельні лінії, які забезпечують усі можливі види комунікацій; відпала потреба в ділових поїздках; уся необхідна $інфор­мація надходить на домашній екран; грошові розрахунки здійснюються за допомогою банківських карток; люди носять при собі спеціальні радіопристрої, через які авто­матично викликаються поліція і швидка допомога; будинки мають сигнальні системи на випадок пожежі; злочинність зникла; відбулися великі зміни і в політич­ному житті; активний обмін інформацією; врахування багатьох думок призвело до формування єдиної політич­ної платформи для всіх партій і соціальних груп; настала епоха небаченої демо$кратії. Саме таку картину майбут­нього суспільства малює американський соціолог Дж. Мартін.

Деякі підтвердження цієї картини ми знаходимо в сучасних розвинутих державах. Система виробництва, що зароджується, дає змог$у створити дрібні колективи на основі електронної техніки. Вже зараз багато фірм дозво­ляє своїм службовцям виконувати роботу вдома. Завод перестав бути основною моделлю виробництва. При цьому і на самих заводах пом$ітні істотні зміни. Продук­ція новітніх підприємств не є більше масовою. Викорис­товується менше сировини, енергії, робляться спроби підняти на небувалий рівень дизайн. Трудящі вже не приковані до ритму конвеєрів. Рівень шумів знизився до мінімуму. На робочих місцях поруч з машинами — зелень і квіти. Звичайно, таких п$ідприємств зараз небага­то, але за ними майбутнє.

Інформаційне суспільство надає простір для викорис­тання найрізноманітніших джерел енергії — водяної, сонячної, геотермальної, термоядерної та інших. Інфор­маційна техніка відкриває достатньо можливостей для демократії, вона дозволяє проводити електронні плебіс­цити і з’ясовувати громадську думку, організовувати телеконференції з урядом. Телекомунікаційна кабельна мережа може $забезпечити двосторонній зв’язок між гро­мадянином і політичним діячем, що дасть змогу врахува­ти думку більшості людей при прийнятті важливих полі­тичних рішень.

Post Comment