Спільна власність

Міністерство освіти і науки України

Івано-Франківський інститут права, економіки та будівництва

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ$

кафедра цивільного права

та процесу

КУРСОВА РОБОТА

з цивільного та сімейного права

на тему:

«Спіль$на власність»

Виконав: студент гр. Ю-2000-ІІ

Мартинюк С.Т.

Науковий керівник:

Бойчук М.М.$

м. Івано-Франківськ

2002 р.

Зміст

Вступ$. 3ст.

1. Поняття права спільної власності. 4ст.

2. Види права спільної власності. 9ст.

2.1. Право спільної часткової власності. 9ст.

2.2. Право спільної сумісної власності

подружжя. 14ст.

2.3. Право спільної власності селянського

(фермерського) і особис­того підсобн$ого

господарства. 22ст.

3. Особливості права спільної власності на житловий будинок (квартиру). 26ст.

4. Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних осіб). 31ст.

Висновок. 35ст.

Практичне завдання: заява до суду про

поновлення гро$мадянина в дієздатності. 36ст.

Вступ

Право власності є одним з найактуальніших і найважливіших питань на сьогоднішній день в нашій державі. Одним з його різновидів є пр$аво спільної власності. Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст.112 ЦК України було пе­редбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та гро­мадс$ьким організаціям, або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Більше того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави і громадяни­на, організацій і громадян закон $вимагав обов’язкового її при­пинення протягом одного року (ст.117 ЦК — виключена з Ко­дексу за Законом від 16 грудня 1993 р.).

На сьогоднішній день Закон України «Про власність» зняв обмеження щодо виник­нення спільної власності. Так, відповідно до ст.З Закону допус­кається об’єднання майна, яке перебуває$ у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з учас­тю іноземних юридичних осіб і громадян. Отже, об’єднане майно може належати на праві спільної часткової або спільної сумісної $влас­ності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.

1. Поняття права спільної власності.

Майно може належати на праві вл$асності не лише одній, а й кільком особам (суб’єктам права власності) одночасно. Отже, майно, що одночасно перебуває у власності двох чи більше осіб (співвласників), належить їм за правом спільної власності.[1] Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалі­зації суб’єктами права приватної, колективної, державної$ влас­ності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма влас­ності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об’єкт.

Спільна власність виникає при надходженні у власність двох чи кількох осіб майна, яке не може бути поділене без зміни його призначення (неподільні речі) або ж не підлягає $поділу за законом. Спільна власність на подільне майно виникає у випадках, передбачених законом чи договором.[2]

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об’єкт може скла­датися $з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути ділимими або неділимими, проте як об’єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поши­рюється на весь об’єкт у цілому, а не на його частину.

Існує два основних різновиди спільної власності: спільна часткова власність та спільна сумісна власність.

З правової точки зору між двома цими різновидами спільної влас­ності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної частков$ої власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кож­ному з уч$асників спільної часткової власності належить не част­ка у праві власності на річ, а право власності на конкретну част­ку спільного майна. На перший погляд, розбіжності несуттєві. Однак визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб’єкту, а тим самим і про мож­ливість самостійног$о розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою прав$омочність за загальною згодою (ст.113 ЦК). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повнова­жень співвласників. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповід­не зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власностілї учасники не мають наперед визначених часток Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні пр$ава володіння, користування, а за певних умов і розпоряд­ження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім ви­падків, прямо передбачених законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власніст$ь: по­дружжя, члени колгоспного двору (сім’ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у$ ст.127 ЦК УРСР — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон «Про власність в СРСР» передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсоб­них господарств громадян. Крім того, це можливо було за зго­дою осіб, а також у випадках, передбаче$них законодавством со­юзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, в ньому взагалі не передбачена така організаційно-правова форма сімейно-тру­дового об’єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що $з моменту введення в дію Закону України «Про власність» (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну$ сумісну власність колгоспного двору не повинні розповсюджу­ватися. Між тим, відповідні статті про таку власність (ст.120— 127) були виключені з Цивільного кодексу лише Законом від 16 грудня 1993 р. Водночас в Законі України «Про власність» в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу (ст. 16), та в диспозитивній формі режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими гро­мадянами внаслідок спільної праці (ст.17—18). Крім того, спільною сумісною власніст$ю може бути: а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сімї (наприклад, особи, які ве­дуть індивідуальне підсобне го$сподарство без набуття спеціаль­ного правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, якщо пись­мовою угодою передбачено розповсюдження на нього режиму сумісної вл$асності; в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено пись­мовою угодою між ними; г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім’ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.17—18 Закону України «Про в$ласність», ст.8 Закону Ук­раїни «Про приватизацію державного житлового фонду»). Чин­не законодавство не виключає також можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.

Отже, як спільна часткова власніс$ть, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки зако­ну, який передбачає щодо спільно створюваного кількома осо­бами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не вправі уг$одою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної власності (його закладено і в проекті нового Цивільного кодексу України) в цілому варто підтримати. Водночас є сумніви щодо встановленого Законом «Про власність» правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї. Як відомо, до введення в дію Закону «Про власність» між такими особами могла виникнути лише спільна ч$асткова власність, відповідно з чим кожному з членів сім’ї визначалася частка в спільному майні з врахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто, за таких умов один член сім’ї (за винятком подружжя), який прийняв меншу участь у створенні спільного майна, може набу­ти на нього рівне право з тим членом сім’ї, який п$рийняв більшу участь у його створенні. Між тим, у разі спору між членами сім’ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше необхідно встановлювати факт участі у створенні цього майна кожного з членів сім’ї. $Більше того, судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім’ї права спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову.

Так, рішенням Миронівського районного суду Київської об­ласті від 1 жовтня 1992 р. було відмов$лено в позові гр-ну Б. про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та про визнання за ним права спільної сумісної власності на половину будинку та на половину грошов$ого вкладу у зв’язку з незначною його участю у створенні спірного майна. Судовою колегією в цивільних справах Київського обласного суду зазначене рішен­ня було залишено без змін. Заступником Голови Верховного Суду України було принесено протест про скасування судових рішень.

Постановою президії Київського обласн$ого суду протест було задоволено. В постанові, зокрема, зазначалося, що відповідно до ст.17 Закону України «Про власність» майно, придбане вна­слідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною влас­ністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Миронівський районний суд встановив певну участь позивача$ у створенні спірного майна, але відмовив у позові у зв’язку з тим, що ця участь була незначною. На думку Президії Київського обласного суду в будь-якому випадку судом мали бути перевірені до$води позивача про розмір його участі в набутті спадкового майна і, якщо суд не знайшов достатніх підстав для визнання права власності на частину будинку, він повинен був роз’яснити позивачеві його право на заміну заявлених вимог вимогами про відшкодування понесених ним витрат.[3]

$Таким чином, президія Київського обласного суду вважає обо­в’язковим у справах даної категорії встановлювати розмір участі члена сім’ї у спільно створеному майні. Якщо ж така участь виявиться незначною, суди повинні відмовляти у визнанні права спільної сумісної власності на спірне майно і задовольняти вимо­ги лише про відшкод$ування понесених витрат. У даному випадку Президія фактично застосувала методи, які мають застосовувати­ся при встановленні права спільної часткової власності. Крім того, постанова Президії певною мірою суперечить ст. 17 Закону «Про власність», яка не ставить визнання майна, створеного спільною працею членів сім’ї, спільною сумісною власністю в залежність від розміру участі члена сім’ї у створенні цього майна, а також не передбачає права суду відмовляти за таких умов$ у визнанні за ним права спільної сумісної власності. Тому ч.І ст.17 Закону «Про власність» необхідно було б відтворити у новому Цивільному ко­дексі в іншій редакції, а$ саме: «Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною .частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними». Водночас в ньому необхідно закріпити принципові положення Закону «Про власність» про імперативність режиму права спільної сумісної влас­ності між подружжям та презумпцію такого режиму між членами фермерського господ$арства.

2. Види права спільної власності.

2.1. Право спільної часткової власності.

Спільна часткова$ власність може виникнути між громадяна­ми, організаціями, а також між громадянами і організаціями. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про сумісну, у тому числі і підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок спадкування тощо.

Спільна власність двох чи більше власників із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб’єктами $права спільної часткової власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава або територіальна громада у будь-якому їх поєднанні. Спільною частковою власністю є майно, набуте в результаті спільної діяльності фізичних та (або) $юридичних осіб, що об’єдналися для досягнення спільної мети.[4]

У Цивільному кодексі України правовому регулюванню відно­син між учасниками права спільної часткової власності безпосе­редньо присвячено ст.112—119. При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність громадян, у зв’язку з чим застосування цих норм до спільної власності організацій можливе лише у тій мірі, що не суперечить спеціальному зако­ну, стат$утній діяльності останніх. Окремо у Цивільному кодексі України врегульовано сумісну діяльність (ст.430—434), для здійснення якої учасники створюють спільну власність.[5]

$ Грома­дянам дозволялось укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб.

Сьогодні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням еко­номічних реформ, свободи господарської діяльності.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх $її учасників. Володіння, користуван­ня і розпорядження частковою власністю здійснюється за зго­дою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішується су­дом (ч.І ст.113 Цивільного кодексу України). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих правомочностей не­залежно від розміру часток кожного. Співвласники вправі за­лежно від $призначення майна встановити порядок володіння, користування ним або його частинами у натурі, визначити чер­говість та інші умови користування конкретною річчю.

Встановлення співвласниками порядк$у користування з виді­ленням частини майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не перетворюються в об’єкт самостійної власності кожного з них. У практиці найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними частинами спільного майна щодо неділимих об’єктів (автомашин, жилих будинків, інших споруд).

Спільна власність може приносити певні доходи або потребува­ти необхідних витрат на її утримання. Кожен співвласник відпо­відно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає$ перед третіми особами по зобов’язаннях, пов’язаних з цим майном, і $повинен брати участь у сплаті відповідних по­датків і платежів, а також у витратах по утриманню і збереженню спільного майна. В принципі законодавець не забороняє співвлас­никам передбачити інший порядок розподілу вказаних обов’язків.

Учаснику спільної часткової власності надається право на оплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення угод купівлі-продажу, да­рування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші с$піввласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не к$онкретна частина майна, а частка у праві спільної власності, тобто відбу­вається лише заміна суб’єкта цивільного правовідношення.

У законодавстві встановлено також деякі гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчужені частки у спільній власності стороннім особам. При продажу частки у спільній час$тковій власності сторонній особі інші учасники спільної часткової власності мають переважне право купівлі частки, що продається, за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.[6]

Надання співвласникам права привілеєвої купівлі викликане рядом обставин. Насамперед вон$и можуть бути самі заінтересо­вані у придбанні відчужуваної частки для задоволення своїх ма­теріальних і культурних потреб. Крім того, їм далеко не байду­же, хто стане новим учасником права спільної часткової влас­ності, як виконуватиме обов’язки по утриманню спільного май­на, користуванню ним. Право привілеєвої купівлі не застосо­вується при відчуженні частки шляхом укладення д$оговорів да­рування, довічного утримання, міни.

Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права привілеєвої купівлі та наслідки їх недодержання. Продавець частки у спільній частковій власності зобов’язаний сповістити у письмовій формі інших учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі $із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо інші учасники спільної часткової власності відмовляться від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять це право стосовно нерухомого майна — протягом одного місяця, а стосовно рухомого майна — протягом десяти днів від дня отри$мання ними сповіщення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі.[7]

Може статися так, що кілька співвласників виявить бажання придбати частку у спільній власності. Тоді прода­вець має право вибору покупця з числа цих співвласників (ч.2 ст. 114 ЦК України). Незгода співвласників із запропонованими продав­цем умовами повинна п$рирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Співвласники можуть відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків. Відпо­відно співвласник-продавець вправі реалізувати свою частку у спільному майні $стороннім особам з моменту такої відмови.

Власники спільної часткової власності не мають переважного права купівлі частки у спільній власності при продажу одним із них своєї частки власникові — учаснику спільної часткової власності (ст.360 ч.4 проекту ЦКУ).

При продажу частки з порушенням переважного пр$ава купівлі інший учасник спільної часткової власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов’язків покупця (ст.360 ч.5 проекту ЦКУ). Вказаний 3-місячний строк є строком позовної давності і обчислюєтьс$я з дня, коли позивач дізнався чи повинен був дізнатися про укладення угоди.[8]Відступлення переважного права купівлі частки не допускається.

Переведення на співвласника прав і обов’язків покупця, як ви­пливає із змісту закону, здійснюється без попереднього визнан­ня угоди про відчуження частки у спільному майні сторонн$ій особі недійсною. Під порушенням права привілеєвої купівлі слід розу­міти також випадки продажу частки сторонній особі на пільгових умовах, наприклад, за нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласникам. Інакше продавець мав би можливість легко обій­ти закон, пропонуючи їм явно неприйнятні умови.

Вирішуючи питання про можливе переведення прав і обов’язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати про­дану з порушенням закону частку у спільному майні, суд має перекона$тися у серйозності і реальності намірів такого співвлас­ника. Доказом цього є внесення позивачем на депозитний раху­нок суду сум, які за договором зобов’язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмо­ви у позові про переведення н$а нього прав і обов’язків покупця.[9]

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, оскільки з виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно, має стосуватися також$ іншого спільно­го майна, відносно якого можливе реальне виділення ча$стки.

Кожен з учасників спільної часткової власності має право ви­магати виділення своєї частки із спільного майна (ч.І ст.115 Цивільного кодексу України). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення така осо­ба отримує свою частку у майні і вибуває із складу учасників. Спосіб і порядок виділення встановлюються угодою всіх учас­ників права спільної часткової власності. Однак вони можуть і не дійти до такої згоди, особливо щодо виділення частки у на­турі з неділимого майна. Якщо згоди про спосіб виділення не$ досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно $ділиться у натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення. Інакше власник, що виділяється, одержує грошо­ву компенсацію (ч. 2 ст.115 Цивільного кодексу України).

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виді­лення частки у натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможли­вим, зокрема у зв’язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичн$ому ро­зумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові вироб$ничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції повинні перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).

У випадку порушення питання про виділення усіма співвлас­никами фактично відбувається ліквідація права спільної частко­в$ої власності (поділ). При неможливості виділити кожному з них частку у натурі і відсутності з цього приводу згоди між$ ними суд вправі присудити все майно одному із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.

2.2. Право спільної сумісної власності подружжя.

Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип отримав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 р. (його повна назва — Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадськ$ого стану Української РСР), зберігши свою життєздатність і у нині діючому законодавстві. Однак детально були врегульовані майнові відносини подружжя лише Основами законодавства Союзу РСР, прийнятими 27 червня 1968 р., і прий­нятим в їх розвиток шлюбно-сімейним законодавством союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо влас­ності п$одружжя не зазнала суттєвих змін, що свідчить про вдалість вибраного правового механізму її регламентації.

Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без визначення часток у праві власності. Суб’єктами спільної сумісн$ої власності можуть бути лише фізичні особи. Спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу, якщо інше не передбачено цим Кодексом або шлюбним договором. Спільною сумісною власністю є майно, набуте в результаті спільної праці членів сім’ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.[10]

Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні також Кодексом $про шлюб та сім’ю України, в якому встановлено принцип спільності придбаного у $період шлюбу майна (ст.22). «Майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю». Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних орга­нах запису (реєстрації) актів громадян$ського стану. Нерідко чо­ловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваю­чи у так званих фактичних шлюбних відносинах. У цьому разі всі спірні питання щодо майна, набутого у період таких відно­син, вирішуються судами відповідно до норм цивільного зако­нодавства, які регулюють спі$льну часткову власність. Тому част­ка у майні осіб, що перебувають у фактичному шлюбі, повинна визначатися у разі спору залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті.

Відповідно до діючого шлюбно-сімейного законодавства прид­бане у період шлюбу майно надходить у спільну власність по­дружжя не$залежно від їхньої волі, тобто автоматично. Не при­пиняє дію принципу спільності майна тимчасове роздільне про­живання подружжя, викликане відрядженням, відпусткою, пе­ребуванням на лікуванні, проходженням військової служби тощо.

Шлюбно-сімейне законодавство надає подружжю рівні права на спільно нажите у період шлюбу майно. Це стосується і ви­пад$ків, коли заробітна плата подружжя неоднакова за розміром. Більше того, чоловік і жінка мають рівні права на майно навіть тоді, коли один з них займався веденням домашнього господар­ства, доглядом дітей або з інших поважних причин не мав само­стійного заробітку (ч.2 ст.22 Кодексу про шлюб і сім’ю).

Важливе практичне значення має з’ясування питання про те, в який же момент виникає спільна сумісна власність на майно, придбане одним з подружжя. Сімейним законодавством такі відносин$и не врегульовані. Тому у таких випадках слід керува­тисяЦКУ, ст.128 якого передба$чено, що право власності у набу­вача майна за договором виникає у момент його передачі, якщо інше не передбачено законом або договором. Отже, з виник­ненням у одного з них права особистої власності за вказаними підставами автоматично виникає право спільної сумісної влас­ності обох.

Що стосується заробітної плати (інших форм оплати праці), то в юридичній літературі $з цього приводу висловлювалися різні погляди. На нашу думку, найобгрунтованішою є давно вислов­лена позиція авторів, які вважали, що режим спільності на такі доходи виникає у момент їх отримання уповнов$аженим дружи­ною.[11] Така позиція певною мірою узгоджувалася з судовою прак­тикою. Так, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. вказала, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нарахо­вані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли у бюджет сім’ї, є його особистою власністю. Таким чином, відпо­відно до судової практики спільна власність не може виникнути раніше одержання подру$жжям трудових доходів.

Сімейне законодавство не встановлює спеціального переліку майна, яке може бути спільною власністю подружжя. І у цьому, безумовно, немає потреби, оскільки подружжя, як і всі інші гро­мадяни, є суб’єктами цивільних правовідносин. Отже, вони вправі мати у спільній власності все майно, яке взагалі може становити об’єкти власності окремих громадян, визначені законом. Зокре­ма, у спільній $власності подружжя можуть бути грошові суми, паєнагромадження у житлових, житлово-будівельних, дачних, гаражних та інших кооперативах, жилий будинок, квартира, ав­томобіль, страхові суми за д$оговором особистого страхування і належні подружжю грошові суми і майно за іншими зобов’я­зальними правовідносинами,[12] а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

У ряді випадків пев$не майно підлягає спеціальному оформ­ленню або реєстрації (жилий будинок, автомобіль, вклади у кре­дитних установах тощо), що здійснюється за існуючими прави­лами на ім’я одного з подружжя. Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не зменшується.

Окремо законодавець виділяє серед спільного майна речі про­фесійних занять подр$ужжя (музичні інструменти, лікарське об­ладнання, комп’ютер тощо). Вони також є сумісною власністю подружжя, але при поділі майна суд може взяти цю обставину до уваги, залишивши їх тому, хто використовує їх у своїй діяль­ності, а другому — присудити відповідну грошову компенсацію (ст.26 Кодексу про шлюб і сім’ю). Не виключаються з числа об’єктів сумісної власності подружжя також виграші по грошо­во-речових лотереях, облігаціях державної позики тощо. Анало­гічно повинно розв’язуватися питання про авторську вин$агоро­ду, авторський гонорар, право на отримання яких виникло у період шлюбу, оскільки вони є різновидом трудових доходів.

У законодавстві передба$чено випадки, коли дошлюбне або інше особисте майно одного з подружжя може стати їхньою спільною сумісною власністю. Такі наслідки настають за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особисте майно одного з подружжя у період шлюбу істотно збільшилося у цінності внаслідок трудо­вих чи грошових витрат другого з подружжя або їх обох (ст.25 Кодексу про шлюб і сім’ю). Проте о$дного лише факту прове­дення подружжям, наприклад, капітального чи іншого ремонту жилого будинку, придбаного до шлюбу, ще недостатньо для ви­знання його їх спільною власністю. Обов’язково необхідно вста­новити, що таке майно істотно збільшилося у цінності.

Крім спільного майна подружжя можуть мати особисте майно, що належить кожному з них окремо. У законодавстві воно ви­значається $як роздільне. Так, роздільною власністю подружжя є майно, яке належало кожному з них до одруження, а також от­риман$е під час шлюбу в дар або у порядку спадкування (ст.24 Кодексу про шлюб і сім’ю). До роздільного майна подружжя належать також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), незалежно від того, що вони могли бути придбані у пері­од шлюбу на спільні кошти, за винятком коштовностей і пред­метів розкоші (ст.24 Кодексу про шлюб і сім’ю). Такі речі нале­жать тому з подружжя, який використовує їх для сво$їх особис­тих потреб. При цьому коло речей індивідуального користуван­ня не підлягає розширеному тлумаченню.

Діюче законодавство не дає переліку$ речей, які слід відносити до коштовностей і предметів розкоші. Під ними слід розуміти особливо цінні речі, використання яких не зумовлене необхідніс­тю у задоволенні звичних потреб громадян. Це можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби з матеріалів великої вартості. Безумовно, з підвищенням матеріального $добробуту народу склад предметів розкоші постійно змінюватиметься. Однак цінності і предмети розкоші, використовувані одним з подружжя, можуть бути і його роздільною власністю, якщо вони були подаровані йому другим з подружжя чи іншими особами або придбані на особисті кошти.

Закон надає чоловікові і дружині рівні права на їхнє спільне майно. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка як співвласники мають право здійснювати різні цивіль­$но-правові угоди щодо спільного майна. При цьому учасникам таких угод нео$бхідно додержуватись крім норм цивільного зако­нодавства про правила укладення угод також спеціальних ви­мог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно до ч.2 ст.23 Кодексу про шлюб і сім’ю при здійсненні угод одним з подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за зго­дою другого (тобто діє презумпція згоди другого з подружжя, яка може бути спростована відповідними доказами). Проте, при укладенні угод по відчуженню спільного майна, які вимагають обов$’язкового нотаріального посвідчення, згода другого з по­дружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Порушення подружжям умов укладення угод може призвести до визнання їх недійсними. Так, якщо на укладення таких угод навіть була формальна взаємна згода, в$они можуть бути визнані недійсними за загальними правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема, настати, якщо угоду було укла­дено внаслідок помилки, обману, насильства, пог$рози (ст.56, 57 ЦК). В усіх випадках є недійсними угоди щодо спільного майна, які вимагають обов’язкового нотаріального посвідчення, при відсутності письмової згоди того з подружжя, який не виступає безпосередньо учасником угоди.

Відносно інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з подружжя, оскільки вона презумпується, сімейне за­конодавство не визначає право$вих наслідків при фактичній відсут­ності на їх укладення взаємної згоди подружжя. Тому при вирі­шенні подібних спорів у судовій практиці застосовується ст.145 ЦК, якою визначені умови витребування майна власником (в даному разі співвласником) від добросовісного (недобросовіс­ного) набувача.

Подружжю над$ається також право вступати між собою в усі договірні майнові відносини, які не суперечать закону (ст.27 Кодексу про шлюб і сім’ю УРСР). Переважно це угоди даруван­ня, поділу спільного майна, передачі особистого майна у спільну власність. Якщо угода одного з подружжя спрямована на обме­ження майнових прав другого або дітей, вона повинна визнава­тися недійсною. Укладені між подружжям угоди повинні відпо­відати не лише правилам сімейного, а$ й цивільного законодав­ства стосовно порядку і форми укладення майнових угод.

Кодекс про шлюб та сім’ю 23 червня 1992 р. доповнено ст.27′, за якою подружж$ю було надано право при вступі в шлюб за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань жит­тя сім’ї (шлюбний контракт), в якому передбачити майнові пра­ва і обов’язки подружжя. Однак умови такого контракту не по­винні погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зок­рема, шляхом її поділу$ між співвласниками. Поділ відміняє ре­жим спільності на нажите подружжям майно і, як правило, є наслідком припинення шлюбу. Поділ спільного майна можли­вий і у період шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусо­вому порядку у зв’язку із зверненням стягнення на майно дру­жини-боржника) .

При поділі спільного майна подружжя їхні частини визнають­ся рівними і лише у виняткових випадках суд може відступити від$ принципу рівності часток, враховуючи інтереси одного з по­дружжя або інтереси неповнолітніх дітей (ст.28 Кодексу про шлюб і сім’ю). Таким чином, с$уд не може збільшити частку у спільно­му майні за підставами, не передбаченими законом. Відступаю­чи від принципу рівності, суд обов’язково у своєму рішенні по­винен вказати, які саме інтереси одного з подружжя або непов­нолітніх дітей були для цього підставою. При добровільному поділі спільного майна подружжя може встановити за взаємною зго­дою частки у будь-якому співвідношенні. Водночас в$ідповідно до змін, внесених до ст.28 Кодексу Законом від 28 січня 1991 р., суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного прожив$ання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, здійснюється судом за правилами ст.29 Кодексу про шлюб і сім’ю. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може винести рішення:$ про поділ майна в натурі, якщо це мож­ливо без шкоди для його господарського призначення; про роз­поділ речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присуджен­ня майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому його частку грішми. При цьо­му враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з по­дружжя, що заслуговують на увагу. Існує також ряд особливос­тей поділу того чи іншого майна $(жилих будинків, кооператив­них квартир, паєнагромаджень, вкладів тощо).

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов’язання — особисті чи спільні. Особис$тими є всі борги, що виникли до шлюбу або у пері­од шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов’язань, за невиконання яких відповідальність повинна нести особа прямо п$ередбачена за­коном (наприклад, аліментні зобов’язання). Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах його роз­дільної і частки у спільній сумісній власності (ст.31 Кодексу про шлюб і сім’ю). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з $подружжя, стягнення може бути звернене на все їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом.

По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з у$год, укладених подруж­жям спільно, із спільно заподіяної шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин повинна наступати спільна відповідальність по­дружжя усім належним їм майном (як особистим, так і спільним). Однак на практиці угоди по придбанню, відчуженню, утриман­ню спільного майна частіше укладаються одним з подружжя. Незважаючи на це, борги, що виникли у зв’язку з укладенням таких угод, за певних обставин можу$ть бути визнані спільними. Відповідно до ст.31 Кодексу про шлюб і сім’ю України стягнен­ня може бути звернено на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зо­бов’язання одного з подружжя було $видане в інтересах усієї сім’ї і одержане за зобов’язанням використане на її потреби.

Під інтересами сім’ї закон має на увазі, безумовно, інтереси чоловіка і жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них майно було використане для потреб дітей, оскільки на кожному з них лежить обов’язок по створенню не­обхідних матеріально-побутових у$мов для дітей. Можливі ви­падки, коли одержане за зобов’язанням майно використовуєть­ся на потреби або чоловіка, або дружини. Наприклад, одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо. Незважаючи на це, є підстави визнати$ такий борг спільним.

Ст.31 Кодексу про шлюб та сім’ю 23 червня 1992 р. допов$нена ч.4 такого змісту: «Правила ст.ст.22, 24—26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положен­ня».

В умовах становлення приватної власності, підприємництва виникає питання про можливість застосування норм про спільну сумісну власність подружжя до відносин, пов’язаних з набуттям ними об’єктів приватної власності, прибутків від підприємниць­кої діяльності тощо. З огляду на нове законодавство п$ерешкод для цього не існує (ст. 16 Закону «Про власність»).

2.3. Право спільної власності селянського (фермерського) і особис­того підсобного господарства.

Громадянам надається право ве­дення сільськогосподарського виробництва, окрім суспільного сектору економіки, шляхом утворення самостійного селянсько­го (фермерського) господарства, з$айматися різними видами інди­відуальної трудової діяльності у формі так званих особистих підсобних господарств.

Майно осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство, належить їм за правом с$пільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними або якщо ними не утворено селянське (фермерське) господарство у формі юридичної особи.[13]

Фермерське господарство є основним родом занят$ь громадя­нина і основним джерелом його прибутків. Утворення фермер­ського господарства, його правовий статус та припинення ви­значаються Законом України «Про селянське (фермерське) гос­подарство», іншими законодавчими актами. Селянське (фер­мерське) господарство є формою підприємництва громадян Ук­раїни, які виявили бажання виробляти товарну сільськогоспо­дарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та$ інші родичі, які об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Його членами не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працю­ють в ньому за трудовим договором. Селянське господарство може бути створено навіть однією особою. Після виконання, передбачених за$коном умов (зокрема, одержання Державного акта на право приватної власності на землю чи іншого права на землю) селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у Раді народних депутатів, набуваючи статусу юри­дичної особи.

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господар­ство, може бути різноманітне майно споживчого і виробничого призначення, $необхідне для його функціонування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Володіння, користування і розпорядження май­ном здійснюється членами селянського (фермерського) госпо­дарства за взаємною дом$овленістю (ст.17). Однак поза увагою законодавця залишилися відносини щодо виділення і поділу майна, відповідально$сті членів господарства за борговими зобо­в’язаннями. В майбутньому новому Цивільному кодексі Украї­ни важливо було б врахувати цю обставину.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної влас­ності» з цього приводу було зазначено, що у випадку виходу із складу ферм$ерського господарства одного чи кількох його членів, виділ їх частки в натурі не повинен позбавити господарство не­обхідного йому майна. У разі неможливості виділити їм частку в натурі виплач$ується грошова компенсація.

Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних сільськогосподарських підприємств (раніше члени колгоспів), робітники і службовці, для яких воно є допоміжним джерелом отримання додаткових прибутків. Закон не передбачає конкрет­них ознак особистого підсобного господарства та вимог щодо його спеціальної реєстрації. Таким чином, особисте підсобне господарство не набуває чітко окресленої організаційно-право­вої форми. Однак, якщо ведення особистого підсобно$го госпо­дарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його члени мають дотримуватися законодавства про підприємництво. Щодо правового режиму майнових відносин членів підсобного госпо­дарства, то на наш погляд, визначальною може бути норма ст.17 (п.1) Закону «Про власність», за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї$, є їх спільною сумісною власніс­тю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У нині діючому цивільному законодавстві відсутні спеціальні пра­вові норми, які б регулювали майнові відносини в особистих підсобних господарствах. Тому при виникненні майнових спорів між членами такого господарства необхідно застосов$увати за­гальні цивільно-правові норми про спільну власність (часткову і сумісну) та норми сімейного законодавства про майнові відно­сини подружжя та інших членів сім’ї. Відповідно ж до ст. 1 Зако­ну «Про селянське (фермерське) господарство» цей Закон не поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, $займаються індивідуаль­ним і колективним садівництвом та городництвом.

Чинне законодавство не містить також п$ереліку видів діяль­ності, якими можуть займатися члени особистих підсобних гос­подарств. Однак у ряді випадків це можливо лише за наявності відповідної земельної ділянки. Земельним кодексом України передбачено право громадян України на одержання земельних ділянок у власність чи користування, зокрема, для ведення осо­бистого підсобного господарства, садівництва, традиційних на­родних промислів (ст.6, 7, 58). В принципі ведення ос$обистого підсобного господарства можливе і без надання для цього спеці­альної земельної ділянки (заняття художніми промислами, тех­нічним моделюванням, пошиттям одягу тощо).

Водночас ва$рто пам’ятати, що кожен з членів фермерського чи особистого підсобного господарства може мати і своє осо­бисте майно, майно споживчого призначення або інше, не по­в’язане з веденням такого господарювання$, яке не підпорядко­ване правовому режиму спільності.

Питання про вихід із селянського (фермерського) господарства регулюються ЦКУ.

У разі виходу одного або кількох членів селянського (фермерського) господарства з його складу (крім випадків, передбачених п. 3 цієї статті) земельна ділянка та засоби виробництва поділу не підлягають.

Той, хто вийшов із господарства, має право на одержання грошової компенсації, відповідної його частці у праві спільної власності на це майно, яка могла б бути йому виділена при поділі.

Право одержання частки в натуральн$ій формі, включаючи поділ земельної ділянки та засобів виробництва, мають ті члени селянського (фермерського) господарства, що виходять із нього з метою створення нового селянського (фермерського) господарства. П$ри цьому виділення частки в натуральній формі для нового селянського (фермерського) господарства здійснюється таким чином, щоб не позбавити перше селянське (фермерське) господарство необхідних для його нормального функціонування виробничих фондів.

Порядок виплати компенсації встановлюється взаємною домовленістю усіх членів селянського (фермерського) господарства, а при н$едосягненні такої домовленості спір вирішується в судовому порядку.[14]

Припинення права власності селянського (фермерського) господарства.

Спільна сумісна власність с$елянського (фермерського) господарства припиняється поділом господарства на два чи більше, а також виходом із нього всіх його членів.

У разі припинення селянського (фермерського) господарства у зв’язку з виходом із нього всіх його членів або за іншими підставами, передбаченими законом, його майно, що залишилося після сплати податків та інших платежів, належить членам колишнього господарства за правом спільної сумісної власн$ості і може підлягати поділу між ними відповідно до правил ЦКУ.

Правовий режим земельної ділянк$и у цих випадках визначається за правилами, встановленими законодавчими актами про землю.[15]

3. Особливості права спільної власності на житловий будинок (квартиру).

Одним з найпоширеніших об’єктів права спільної часткової влас­ності громадян (сьогодні — також права сумісної власності) є житловий будинок. Право спільної часткової власності на нього може виникнути внаслідок укладення договорів купівлі-прода­жу або дарування, отримання кількома особами будинку у $по­рядку спадкування, а також спільної забудови. Відповідно до законодавства громадянину в установленому порядку надається земельна ділянка для індивідуального житлового будівництва. Проте нерідко забудовнику надають різноманітну д$опомогу інші особи (члени сім’ї, родичі, інші близькі особи). У законодавстві до сьогоднішнього дня чітко не визначено правові наслідки такої допомоги. Тому судові органи при розгляді справ даної категорії керувалися відповідними постановами Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР.

Так, ще у постанові Пленуму Верховн$ого Суду СРСР від 31 липня 1962 р. «Про судову практику в справах про право осо­бистої власності на жилі будівлі» вказувалося, що за загальним правилом участь окремих осіб своєю працею і коштами у будів­ництві жилого будинку на ділянці, відведеній забудовнику, не може б$ути підставою для визнання за ними права спільної влас­ності на жилий будинок. Такі особи лише вправі були претенду­вати на відшкодування забудовником понесених ними витрат у загальноцивільному порядку. Разом з тим Пленум зазначив,$ що за фактичним співзабудовником можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено наявність домовленості між забудовником і фактичним співзабудовником про будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої Ради народних депутатів на зміну договору про надання земельної ділянки.

Пізніше позиція Верховного Суду СРСР з цього питання дещо змінилася. В постанові Пленуму$ від 31 липня 1981 р. «Про судо­ву практику по розгляду спорів, пов’язаних з правом ос$обистої власності на жилий будинок» збережено лише одну умову для можливого визнання судом права спільної власності за фактич­ним співзабудовником. Для цього повинно бути встановлено, що між офіційним забудовником і фактичним співзабудовни­ком мала місце домовленість про створення спільної власності на жилий буд$инок, і саме з цією метою останній вкладав свою працю і кошти у забудову.

Разом з тим при вирішенні такого спору суд відповідно до цивільно-процесуального законодавства повинен був притягну­ти до участі у справі як третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, виконком місцевої Ради народних де­пу$татів, колгосп, радгосп, інше сільськогосподарське підприєм­ство, які виділяли .для будівництва будинку земельну ділянку, для з’ясування їхнього ставлення до пред’явлених вимог. При цьому думка таких третіх осіб щодо поданого позову враховува­лася судом у сукупності з іншими матеріалами. Отже, якщо ра­ніше суд бу$в зобов’язаний відмовити у визнанні за фактичним співзабудовником права спільної власності на частину будинку при запереченні виконкому на зміну договору про надання зе­мельної ділянки, то за постановою Пленуму від 31 липня 1981 р. рішення суду могло бути альтернативним.

Деякі з наведених положень судової практики радянського періоду знайшли своє підтвердження також у наведеній вище постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами). Водночас в ній містяться нові рішення і роз’яснення щодо висвітлюва$них правовідносин. В постанові Пленуму ВС України зазначається, що участь інших осіб у бу­дівництві жилого будинку, здійснюваного забудовником, не ство­рює для них права власності на жилий будинок, крім випадків, коли це не передбачено законом. Згідно з статтями 16 і 17 Зако$­ну України «Про власність» таке право, зокрема, виникає, коли будівництво ве$лося подружжям в період шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність), або велось за рахунок спільної праці членів сім’ї (у такому випадку будинок стає їх спільною суміс­ною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою уго­дою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві жи­лого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимага­ти не визнання права власності на будинок (його частину), а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю), якщо до­помогу з$абудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. В принципі, сьогодні аналогічні$ ситуації можуть мати місце і за участю юридичних осіб.

Виникає запитання, в якій формі повинні укладатися угоди про створення спільної власності шляхом сприяння у забудові. Такі угоди, по суті, є договорами про сумісну діяльність, перед­бачену ст.430 ЦК. Оскільки для договорів про сумісну діяльність законодавство не встановлює особливої форми укладення, то тут повинні застосовуватися загальні правила про фор$му угод (усна або письмова). Однак, як правило, громадяни не уклада­ють письмово угоди про спільне будівництво навіть тоді, коли це за законом необхідно. У таких випадках фактичний співзабудовник повинен подати докази про наявність угоди про ство­рення спільної власності на забудову, а також про розмір допо­моги основному забудовнику.

Здійснюючи право спільної часткової власності на жилий бу­динок, співвласники вправ$і укладати угоди про розподіл корис­тування реальними частинами жилого будинку. При цьому вони повинні додержувати правил ч.2 ст.113 ЦК про те, що заборо­няється такий порядок користування жилим будинком, за якого учаснику спільної часткової власності виділяються у користу$­вання тільки непридатні для проживання або підсобні приміщен­ня (підвал, коридор, комора тощо). Розмір виділених у користу­вання приміщень, як п$равило, повинен відповідати розміру час­ток у праві спільної власності громадян. При неможливості до­сягнення такої відповідності (наприклад, внаслідок архітектур­но-будівельних особливостей жилого будинку) можливі розбіж­ності між частками у праві спільної власності і розмірами конкретних приміщень за наявності згоди співвласників. При відсут­ності такої згоди спір вирішується судом. Якщо перепланування будинку неможливе відповідно до час$ток у праві власності, суд може винести рішення про виділення одному із співвласників у користування менших за розміром приміщень і присудження йому з інших співвласників грошової компенсації залежно від прове­деного перерозподілу часток у праві спільної власності на жи­лий будинок.

Угоди співвласників про вст$ановлення порядку користування жилим будинком укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавства. Проте, якщо учасники спільної част­кової власності на жилий будинок за угодою між собою встано­вили порядок користування відособленими приміщеннями б$у­динку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного, і таку угоду нотаріально посвідчено і зареєстровано у виконавчо­му комітеті місцевої Ради народних депутатів, то вона є обов’яз­ковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей $будинок (ст. 118 ЦК). Для здійснення можливих будівельних змін необхідне отримання дозволу виконкому місцевої Ради на­родних депутатів.

Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виді­лення часток у жилому будинку. Відповідно до п.6 Постанови Пленуму ВС України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними зміна­ми) при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого бу­динку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це допустиме, якщо кожній із сторін може бути виділено відо$кремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру) або є технічна можливість переобладнати приміщен­ня в ізольовані квартири.

Якщо ж виділ частк$и будинку в натурі неможливий, суд може на підставі відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями будинку. Це можливе також стосовно учасників спільної сумісної власності. При неможливості виділення частки $в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Враховуючи конкретні обставини, суд може і за відсутності згоди співвласника, що виділяється, зобов’язати решту співвласників спла­тити йому відповідну грошову компенсацію за належну частку з обов’язковим наведенням мотивів (незначний розмір частки не дає можливості здійснити виділ в нату$рі, власник у даному будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначе­ною Постановою дані й інші роз’яснення щодо здійснення права спільної власності на жилий будинок.

Громадянам можуть належати на пра$ві власності, в тому числі спільної, квартири в багатоквартирних будинках, набуті в по­рядку приватизації, погашення паю членом житлового, житло­во-будівельного чи іншого товариства, викупу наймачем квар­тири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відно­сини спільної власності. Так, якщо всі квартири багатоквартир­них будинків перебувають у власності окремих громадян, то од­ночасно виникає право спільної $власності на загальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих квартир і власником всього будинку (жит­ловим чи житлово-будівел$ьним кооперативом, підприємством тощо). Більше того, в одному будинку одні квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, інші — на праві спільної сумісної власності. Наведені та інші мож­ливі варіанти спільного здійснення права власності на квартири свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому$ при вирішенні питань, пов’язаних з цими правовідносинами, необ­хідно керуватися як загальними нормами цивільного законодав­ства, так і спеціальними актами законодавства, зокрема Прави­лами користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями. Типовим статутом товариства (об’єднан­ня) власників$ квартир (будинків),[16] статутами цих товариств (об’єд­нань).

4. Особливості права спільної власності за участю о$рганізацій (юридичних осіб).

До прийняття Закону про власність в СРСР, Закону України «Про власність», як вже зазначалося, виникнен­ня спільної власності за участю організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і правове регулювання таких відносин. У ЦК України їх регулюванню присвячено без­посередньо всього кілька статей (ст.ст. 112—117,4$30—434), відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між орга­нізаціями, які володіли майном на праві оперативного управління.

Найпоширенішою правовою підставою створення спільної влас­ності було укладення договору про сумісну діяльність (ст.430 ЦК), за як$им сторони зобов’язуються спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва і експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи ус­танови (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), водогосподарських споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних, жилих будинків тощо.

В колишньому СРСР склали$ся в основному дві правові форми об’єднання майна організацій, які ведуть до виникнення спільної власності. При першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій про сумісну діяльність. Учасники такого договору об’єднують належне їм майно і стають співвласниками на засадах часткової власності. Для цього учасники договору роб­лять внески грошима, іншим майном або трудовою участю. При цьому співвласники не створюють спеціального органу з правами юридичної особи $для управління їхнім спільним майном. При другій пр$авовій формі майнового об’єднання організації на свої кошти утворювали спеціальні міжколгоспні, кооперативно-державні, державно-кооперативні підприємства з правами юридичної осо­би, здійснюючи право оперативного управління майном у своїй господарській діяльності (будівельні роботи, переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, колгоспи і радгоспи мали входити до складу виробничих об$’єднань, зберігаючи за собою економічну і юридичну самостійність, а також право власності чи право оперативного управління (нині право повного господарського відання) на не передане об’єднанню майно.

$

Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об’єднань визначався переважно спеціальним законо­давством, наприклад. Типовим положенням про кооперативно-державну і державно-кооперативну організацію в системі Держ-агропрому СРСР.[17] Нині такі підприємства реформуються шля­хом приватизації державної частки.

Міжгосподарські підприємства$ (організації), маючи статус юридичної особи, розпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної правоздатності. Такі підприємства не є суб’єктами права власності, а тому не вправі були розпорядитися належним майном у цілому, оскільки це означало б, по суті, ліквідацію спільної власності. При припиненні діяльності $міжгосподарсь­кого підприємства його майно ділилося у відповідних частках між усіма учасниками.Виробничі і агропромислові об’єднання мали права юридич­ної особи і здійснювали свою діяльність на основі майна, внесе­ного колгоспами і радгоспами на умовах права оперативного управління. Одночасно колгоспи і радгоспи зберігали свою еко­номічну і юридичну незалежність (самостійність). Певний час найпоширенішою формою об’єднань колгоспів і радгоспів були агропромислові об’єднання —$ так звані РАПО. Проте така фор­ма об’єднань виявилась малоефективною, у зв’язку з чим колгоспам, радгоспам та іншим їхнім учасникам було$ надане право вільного виходу з них, що фактично призвело до їхньої ліквідації.

В ході економічних реформ в Україні були зняті політичні і правові перешкоди на шляху створення більш ефективних форм співпраці підприємств різних форм влас$ності та виробничої ко­операції. Правовою підставою для цього служить, зокрема, ст.З Закону України «Про власність», якою передбачається об’єднання майна громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності суміс­них підприємств за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян. У цих випадках між юридичними особами може виникнути як спільна часткова, так і спільна сумісна власність на певне майно.

В ринкових умовах переважною формою підприємства ста­ють різноманітні господарські $товариства (акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю та ін.), утворювані за­сновниками (юридичними особами, громадянами). Відповідно до установчого договору вони формують за рахунок власних коштів, техніки, устаткування та іншого майна ст$атутний фонд, що стає власністю цього господарського товариства. Однак, втрачаючи право власності на майно, передане до статутного фонду, засновники водночас набувають відповідні корпоративні права, в т.ч. право на одержання дивідендів з врахуванням його частки у статутному фонді. У разі виходу засновника (учасни­ка), наприклад, з товариства з обмеженою відпові$дальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. На його вимогу та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі$ (ст.54 Закону «Про господарські това­риства»). Тобто, можливі випадки, що засновник (учасник) то­вариства може знову набути у власність майно, передане ним до статутного фонду.

І все-таки найбільш простою і розповсюдженою формою об’єд­нання юридичними особами діяльності і майна є договори про сумісну діяльність, якими сторони визначають умови виникнення та здійснення права сп$ільної власності. Нерідко з цього приводу між ними можуть виникнути спори.

Так, державна комунальна фірма «Київпобут» у зв’язку з відсутністю власних коштів 4.02.1993 р. уклала з $Експортно-імпортним банком України договір, за яким банк зобов’язався частко­во фінансувати будівництво Будинку побуту, а фірма «Київпобут» зобов’язалася надати банку відповідну частину виробничих приміщень у власність (повн$е господарське відання). Однак після завершення будівництва фірма «Київпобут» відмовилася виконати це зобов’язання. Рішенням арбітражного суду М.Києва від 9.03.1994 р. було задоволене позов Експортно-імпортного банку України про визнання за ним права власності на відповідну частину спільно збудованих виробничих приміщень площею 1146 кв.м (Архів арбі$тражного суду М.Києва, справа №11/14. —1996).

Продовжує залишатися невизначеною в законодавстві, юри­дичній літературі правова природа підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації. В Законі «Про власність» власність такого підприємства одержала назву колективної. Однак, запропонована законодавцем конструкція права ко$лективної власності є невдалою, оскільки, зокрема, дає підстави для її ототожнення з спільною власністю, яка не належ$ить до самостійної форми власності. Це відбувається тому, що з однієї сторони власником майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої — колектив орендарів, трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утворили цю юридичну особу. Фак­тично цим утверджується концепція подвійного і навіть потрійно­го власника щодо одного і того ж майна, що неприпустимо для правової системи. Усуненню цієї суперечності може сприяти нова Конституція України 1996 р., в якій не пер$едбачена колективна форма власності.

Висновок

В даній курсовій роботі розглянуто одне з найважливіших питань, яке виникає у сфері цивільно-правових відносин між громадянами та юридичними особами – право спільної власності.

Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для $громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв’язків і товариських взаємин, а також отримання трудових $доходів.

Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяючи під$вищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, економії коштів і ресурсів.

Отже, право спільної власності є невід’ємною ланкою у суспільних відносинах, що виникають в державі між організаціями, громадянами, а також між державою та організаціями (громадянами). І це право повинне захищатися законом.

Практичне завдання: заява до суду про поновлення громадянина в дієздатно$сті.

До Івано-Франківського місцевого суду

Кметюк Ірини Дмит$рівни,

яка мешкає в м. Івано-Франківську,

по вул. Шевченка 26/5

про поновлення Кметюка Юрія

Васильовича, 1943р. народження,

уродженця м. Івано-Франківська,

який мешкає в м. І$вано-Франківську,

по вул. Шевченка 26/5,

у дієздатност$і

Заява

Рішенням Івано-Франківського місцевого суду від 17 жовтня 1999р. мій чоловік, Кметюк Юрій Васильович, внаслідок психічної хвороби був визнаний недієздатним.

Згідно з рішенням судс над ним встановлена опіка.

Уданий час гр. Кметюк Юрій Васи$льович стаціонарне пройшов лікування у психоневрологічнійлікарні, стан його здоров’я значно покращився, і він може розуміти значення своїх дій і керувати ними. Опіки не потребує.

Відповідно до ст. 15 ЦКУ, ст. 260 ЦПК України

Прошу:

1. Поновити у дієздатності Кметюка Юрія Васильовича, 1943р. народження, уродженця м. Івано-Франківська, який мешкає в м. Івано-

Франківську, по вул. Шевченка 26/5.

$

2. Запитати виписку з історії хвороби гр. Кметюка Юрія Васильовича.

Додаток$:

1. Копія рішення суду про визнання громадянина Кметюка Юрія Васильовича недієздатним.

2. Копія свідоцтва про шлюб.

3. Довідка про прописку.

4. Довідка лікаря-психіатра про стан здоровя Кметюка Юрія Васильовича.

5. Дві копії заяви.

6. Марка $державного мита.

18 січня 2002 р.Підпис ____________(Кметюк І.Д.)

Список використаної літератури:

1. «Конституція України». К., 1996.

2. «Цивільний кодекс України»(діюче законодав-

ство зі змінами на 20.06.$2002 р.). К., 2002.

3. «Цивільний кодекс України» (проект). Книга

перша. Текст прийнятий Верховною Радою

$

України 8 червня 2000 р.

4. «Цивільне право України». Частина перша.

Підручник для студентів юридичних вузів і

факультетів. Редакційна колегія: О.В. Дзера,

Н.С. Кузнєцова, О.А. Підопригора, Д.В. Боброва.

К.: «Вентурі»; 1997.

5. «Цивільне та сімейне право України». Харків:

«Одісей»; 2002.$

6. «Цивільне право України» ( під редакцією

О.В. Дзери). К.: « Юрінком Інтер »; 2002.

7. «Цивільне право України» ( під редакцією

Підопригори О.А. ). К., 1994.

8. І.В. Бюріков, Ю.А. За$іка, В.М. Співак «Цивільне

право України» (Загальна частина) . К.: «Науко-

ва думка»; 2000.

9. «Цивільне та сімейне прав$о України у запитан-нях та

відповідях» ( під редакцією Є.О. Харито-нова ).

К., 2002.

10. М.І. Хавронюк, М.І. $Митник «Юридичний

довідник для населення». К.: «А.С.К.»; 1999.

11. Заика Ю.А., Гопанчук В.С. «Юридический

справочник на каждий день». К., 1997.

12. « Кодекс про шлюб та сімю ». К., 2001.

13. « Сімейний кодекс $України ». К., 2002.

14. « Сімейне право України ». (За редакцією

Дзери О.В.). К.: «Вентурі»; 1997.

15. «Кодекс про шлюб та сімю УРСР». Науково-

практичний коментар (за$ редакцією О.Н. Якименка)

К., 1973.

16. Співак В.М., Гопанчук В$.С. «Законодавство

України про шлюб і сімю». К.: «Наукова думка»;

1998.

17. «Судові зразки документів (заяви, позовні заяви,

спори, клопотання)». Практичний посібник.

К., 1998.

$

[1]Проект цивільного кодексу України (ст. 353 ч.1) від 8.06.2000.

[2]Проект цивільного кодексу України (ст. 353 ч.1) від 8.06.2000.

[3]Практика судів України в цивільних справах. — 1995.№2. — С.77-78.

[4]Проект цивільного кодексу України (ст. 354 ч.1,2) від 8.06.2000.

$[5]Спільність майна засновників та учасників господарських това­риств регулюється Законом «Про господарські товариства» та іншими законодавчими акт$ами.

[6]Проект цивільного кодексу України (ст. 360 ч.1) від 8.06.2000.

[7]Проект цивільного кодексу України (ст. 360 ч.2) від 8.06.2000.

[8]Судова практика в цивільних і кримінальних справах. — К., 1989. — С.21.

[9]П.13 Постанови Пленуму Верх$овного Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами) «Про практику застосування суда­ми законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок». П.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.95 р. «Про судову практику у справах про захист права при­ватної власності».

[10]Проект цивільного кодексу України (ст. 354 ч.3,4,5) від 8.06.2000.

[11]$Халфина Р.А. Право личной собственности граждан. — М., 1955. — С.87;

Тархов В.А. Советское семейное право. — Саратов, 1963. — С.48;

Власова А.Г. Имущественньїе отношения супругов. — М., 1963. — С.11.

[12]Постанова Пленуму ВС України «Про деякі питання, що виникають в судовій практиці по застосуванню $Кодексу про шлюб та сім ‘ю України» від 15 червня 1973 р. (з наступними змінами).

[13]Проект цивільного кодексу України (ст. 354 ч.6) від 8.06.2000.

[14]Проект цивільного кодексу України (ст. 368) від 8.06.2000.

[15]Проект цивільного кодексу України (ст. 369) від 8.06.2000.

[16]Приватизація житла в Україні. — К., 1993. — С.22—36.

[17]Бюллетень нормативных актов министерств и ведомствСССР.- 1987. — №9.

Post Comment