Суть доктрини неолібералів ФРН про соціальне ринкове господарство та зміст доктрини В Ойкена про

1. Суть доктрини неолібералів ФРН про соціальне ринкове господарство та зміст доктрини В.Ойкена про типологію основних форм ринкової економіки

$

Неолібералізм у Німеччині. Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональн$і підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Основоположником неоліберального напрямку німец$ької еконо­мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі т$еоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяк$их теоре­тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми­лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ­ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських ме$тодів управління економікою, пред­ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав­жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен­тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти­ставля$ли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбур$зької школи — журналу «Ор­до», заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом.

Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. З 1914р. і до закінчення першої світової війни був на фронті. 1921 р. в Берлінському університе­ті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об$’єк­том його дослідження стають економічні проблеми розвитку су­спільства.

З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927p. — у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основ­ною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, по­будованого на принципі свобод$и та достойного людини економіч­ного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «$Основні принципи національної еко­номії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні прин­ципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці гр$унтувалися на класичних підходах до ана­лізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні прин­ципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного$ суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викла­деними у цій праці.

В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів»$. На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку, ї

Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чи­стому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних гос­подарських форм. Від того, які форми переважають у системі$, зале­жить її тип, об’єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дій­сності, на його думку$, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і дру­горядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб’єк­тів гос$подарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, — проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарст$в та планових органів».

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а централь­но-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється цент$­ральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування за якого всі економічні зв’язки між економічними суб’єктами заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з підприємствами. Централізоване планування $він розглядає виключно як економічну політику, наво­дячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вка­зуючи на сучасні її форми— економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині.

Економічна політика надцентралізації управління передбачає та­кий ступінь розвитку планування, і коли з одного центру визначають­ся обсяги т$а якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу$ суперечить принципу вільного вибору! Тому центрально-керованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит.

Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її.

Але в межах централізованих форм управління він розрізняв ці­лий ряд варіантів: тоталітарне центрально-кероване господарство;

центрально-кероване господарство з вільним обмін$ом споживчих товарів; центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача; центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого місця. Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та озн$аки центрально-керованого господарства. Однак іншим фор­мам централізації можуть бути притаманні ознаки економіки ринко­вого типу.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природно$ю основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економі­ки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин. ;

Вирішальним чинником економічного розвитку він називав по­треби, які вільно формуютьс$я і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задово­льнити будь-які потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

Економічна свобод$а виробника, як і споживача, зв’язується Ой-кеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, йо$го структури та рівня цін.

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципа$ми індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забез­печити лише центрально-керована система, побудована на суспіль­ній власності.

Неоліберальна методоло$гія Ойкена є спорідненою з методоло­гією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господар­ство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізова­на ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «г$осподарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розви­тку суспільства завжди супроводжувалась пошуком госп$одарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би спра­ведливість та економічну р$івновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й со­ціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, зви­чайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівнова­ги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільно$го ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважа­тиме, суспільство, на його думку, має свід$омо визначитись з комбі­нацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших неолібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визна­чальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

В «Основних принц$ипах економічної політики» Ойкен форму­лює підходи до визначення«політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні конкурентного господ$арства; об­меженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто за­хисті конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за раху­нок протекціонізму. Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон’юнктури — обов’язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізува­тись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторкан­ність прива$тної власності, держава має запобігати надмірному роз­риву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обме­ж$уватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в 30-40-х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втру$чанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойкеном, а і його сучасниками та послідовниками.

Post Comment