Типи комунікаторів

Курсова робота

з $журналістики

Типикомунікаторів

ВСТУП

Одним із важливих компонентів системи масової комунікації є комунікатор. На розглянутих рані$ше моделях комунікації комуні­катори представлені переважно як статичні параметри системи спіл­кування, як конституюючі елементи структури комунікації. Де­які уче­ні намагалися показати комунікаторів у вигляді динаміч­них під­систем, функції яких зумовлені соціально-психологічними, полі­тич­­ними, культурологічними факторами (див. моделі Малецького, Шрам­ма та ін.).

Необхідність аналізу комунікаторів як учасників процесу спілку­вання є бе$ззаперечним. Власне, характер, зміст, спрямування кому­ні­кації залежать від постатей комунікаторів.

Перш ніж говорити про типи комунікаторів необхідно розглянути загальнонаукові й методологічні засади аналізу осіб, від яких зале­жить процес комунікації. Цей аналіз є надзвича$йно важливим з ог­ля­ду на те, що ми постійно перебуваємо в ситуації обговорення питань: хто такий журналіст, хто такий редактор, ким є для нас чи­тач, глядач, слухач. Ми плануємо й здійснюємо свою професійну ді­­­яль­ність, беручи до уваги побажання й потреби цих осіб.

Такою загальнонау$ковою й методологічною основою розмови про природу комунікатора є теорія діяльності або її варіант тео­рія мовної діяльності.

Основним концептом теорії мовної діяльності є уявлення про лю­дину як про активного мовця або сприймача повідомлення, які пе­ре­бувають у стадії породження або сприймання та розуміння ви$­словлювання. Таким чином, можна сказати, що процес комуніка­­ції відбувається у формі породження висловлювання, повідом­лення, твору, тексту і в формі сприймання та розуміння висловлю­вання, повідомлення, твору, тексту.

Отже, з погляду форми комунікації, к$омунікатори поділяються на ко­­­му­ніката й комуніканта (див. лекцію 1).

$Ким же є комунікатор на етапі породження або сприймання ви­слов­лювання? Яка його природа?

Відповівши на ці запитання, ми зможемо поділити комунікаторів на професійних і непрофесійних.

Професійним комунікатором є той комунікатор, який усвідом­лює власні процеси передачі або споживання інформації, керує ни­ми, удосконалює свої уміння й навички, професіонально (тобто май­стерно) організовує процес передачі або переробки інформації.

В осн$ові будь-якої професійної діяльності лежить активність лю­ди­ни у вигляді системи умінь та навичок. В цілому, ця система властива людям у звичайних, не виробничих ситуаціях, у яких прояв$ляються прості форми відносин між людьми. Усвідомивши цю активність, на науковій основі оцінивши доцільність і необхід­ність своїх навичок як автоматично і точно виконуваних дій, спря­мо­ваних на досягнення певного результату, удосконаливши систему навичок, людина таким чином перетворила цю активність у програ­му, а результат — у мету специфічної для неї — виробничої діяль­ності. $Те, що в звичайних ситуаціях людина робить автоматично, майже несвідомо, у виробничій ситуації вона добре усвідомлює. Во­на контролює свої дії, керує ними, удосконалює їх структуру. З цьо­го випливає, що психологічною основою формування людини як спеціаліста є обов’$язкове усвідомлення своєї активності в звичай­них ситуаціях, контроль за нею, можливість удосконалення її струк­тури на науковій основі й перетворення її в предмет особ­ливого виду діяльності, щ$о називається виробничою або професійною. На цій психологічній основі виникає виробничник, ділова людина, про­фесіонал.

Таким чином, оволодіння спеціальністю можливе завдяки ви­в­чен­ню свого “виробництва”, тобто завдяки оволодінню тим проце­сом, який є суттю “виробництва”. Відповідно, спеціаліст повинен мати систему таких професійних умінь, які формуються на основі знання про своє “виробництво”$ і являють собою складну систему інтелектуальних та фізичних дій, спрямованих на оволодіння вироб­ничим процесом з метою отримання необхідного результату. До речі, професійні уміння й покладені в їх ос$нову професійні навички називаються професіограмою.

Отже, питання про професійного комунікатора пов’язане з аналі­зом тієї психологічної основи, на якій і формується його профе­сіо­налізм.

До професійних комунікаторів належать професійні мовці та про­фесійні співбесідники (аналітики мовлення).

Професійні мовці формуються на основі усвідомлення процесів породження висловлювання, механізмів виникнення повідомлення, усвідомлення тих факторів (чинників), які вплива$ють на мовця під час виникнення повідомлення.

У теорії мовної діяльності виділяють такі фактори, які впливають на механізм породження висловлювання: мотив, мета, смисл, ситу­ація.

Мотив. Мотив — це опредмечена потреба людини. Якщо у лю­ди­ни є потреба зробити добро, то ця потреба має бути виражена у конкре$тних формах бажання і конкретних предметах людської ді­яль­ності, які можуть нести добро. Мотив, таким чином, виступає сти­мулом, поштовхом діяльності людини. Він визначає зону адек­ватних для задоволення потреби цілей, а також зону адекватних йо­му дій. Так, зробити добро, наприклад, у $формі матеріальної допо­моги передбачає ряд фізичних та інтелектуальних дій, що здійсню­ються, зокрема, у мовній формі, тобто мовлення. Мовлення при цьому є підсистемою д$ій, які включаються в загальну систему дій, ви­к­ликаних мотивом. Мовлення, на думку О. О. Леонтьєва, осново­положника радянської психолінгвістики, не є самоціллю. Воно по суті не є діяльністю, а є системою дій, які підпорядковані, як і інші, немовні дії, потребам людини та мотивові. Мовлення — це засіб, знаряддя досягнення певних цілей.

Те, які саме дії будуть виконані під упливом мотиву, залежить від інших факторів, зокрема ситуації.

$Ситуація. Варто говорити про соціальну ситуацію та її варіанти, наприклад комунікативну ситуацію.

Соціальна ситуація має свої параметри: соціальний час, соціаль­ний простір, соціальні ролі.

Залежність будь-якої дії, і зокрема мовної, від соціального часу очевидна. У народній свідомості $відбита ця залежність через мож­ли­вість/неможливість вибору тієї чи іншої теми, наприклад, від пе­рі­оду дня чи ночі або іншого часового періоду. Так, перед сн$ом не можна згадувати чорта; коли квочка висиджує курчат, не можна у дворі говорити про смерть і т. п. Якщо ж необхідність сказати є, то вдаються до евфемізмів.

Соціальний простір також впливає на виконання, зокрема, мов­них дій. У нас — за кордоном, тут — там, у місті — у селі і т. д. — ось та просторова парадигма, від якої залежить тема, розробки теми і$ т. п.

Соціальні ролі — це люди, які мають певний соціальний статус, певний вік, певний рівень розвитку, певну психологію, певний спихофізіологічний стан у момент породження висловлювання або його сприймання. Мовець врахо$вує всі ці параметри соціальних ролей, перебуваючи в той же час сам соціальною роллю. І від його параметрів залежить його ж мовлення.

Під упливом мотиву й соціальної ситуації формуються цілі дій, або завдання (мета дана у конкретних умовах називається завдан­ням).

У комунікативній ситуації $формуються комунікативні цілі (кому­ні­кативні завдання), які мають бути досягнутими мовцем для задо­во­лення потреби.

Ціль — це прогнозований, уявний результат дії, який має бути до­сяг­нуто і який зберігаєть$ся в пам’яті до тих пір, поки реальний ре­зультат дії не збіжиться з уявним, тобто поки мети не буде досяг­ну­то. Кожна мета має свій предметний зміст. Предметним змістом комунікативної мети завжди є певна фізична, емоційно-вольова або розумова реакція співбесідника.

У системі означених факторів відбувається процес породження ви­­слов­лювання. Таким чином, своїми мовними діями мовець ніби від­п$овідає на запитання: що, де, коли, з ким, для чого, під упливом чо­го. Аналізуючи мовлення людини, важливо збагнути смисл сказа­ного чи написаного, тобто з’ясуват$и причину, стимул, мотив мов­лення. Смисл мовлення (комунікативний смисл) — це відношення комунікативної мети до мотиву діяльності.

Серед професійних комунікаторів є й професійні співбесідники. Про­фесійними співбесідниками можуть бути читачі, глядачі, слуха­чі, які виступають у ролі аналітиків та інтерпретаторів мовлення.

Для розуміння того, на якій основі формується читацький профе­сіо­налізм, необхідно розібратися в механізмах сприймання й розу­мін­ня в$исловлювання.

Першим i найбiльш аксiоматичним положенням теорiї сприйман­­­ня й розумiння висловлювань є закон Гумбольдта-Потебнi про об’­єк­тивнiсть суб’єктивiзму читацького розумiння$ твору. «Здається, нi­би думка ­­­в мовi переходить повнiстю або частково до того, хто слу­хає, хоч вiд цього не зменшується розумової власностi мовця, як по­­$­лум’я свiчки не зменшується вiд того, що вона очевидно дiлиться ним iз сотнею iнших,— писав О.О.Потебня, цитуючи В.Гумболь­­­дта.— Але як в дiйсностi полум’я свiчки не подрiб­нюється, тому що в кожнiй iз палаючих свiчок загораються свої гази, так i мо­­­ва тiльки збуджує розумову дiяльнiсть того, хто розумiє, який, розу­мiючи, думає своєю в$ласною думкою. «Люди,— говорить Гум­­­больдт,— розумiють один одного не таким чином, що справдi пе­­­редають один одному знаки предметiв… i не через те, що взаєм­­­но змушують себе створювати одне й те ж поняття, а через те, що зачiпають один в одному ту ж ланку ланцюга чуттєвих уявлень i понять, торкаються до тiєї ж клавiшi свого духовного iнструмен­­­та, через що в кожному виникають вiдповiднi, але не тi ж понят­­­тя». I далi: «Роз$умiння iншого вiдбудеться вiд розумiння самого себе».

У цьому визначеннi процесу розумiння криється об’єктивний факт суб’єктивiзму людського розумiння, оскiльки кожен думає своєю власною думкою. Таким чином, процес розумiння не є пасив­­­ним вiдтворенням почутого, «це акт конструювання бiльшою мiро$ю, нiж рецепцiї». Було б неправильним думати про того, кому повiдомлення адресованi, як про пасивно сприймаючий суб’єкт. Мовний вплив стає можливим лише при певнiй творчiй дiяльностi адресата.

Суб’єктивiзм розумiння має пiд собою й психофiзiологiчну основу, оскiльки сприймання як психофiзiологiчний процес зале­­­жить$ насамперед вiд особливостей сенсорної системи, тобто сис­­­теми, яка сприймає.

Таким чином, усвiдом­­­лення основних правил, п$ринципiв читаць­кого сприймання й ро­­­зумiння дозволяє керувати процесом читаць­кого ро­­­зумiння. Цi завдання випливають iз основних положень про роль журналiстських матерiалiв у суспiльствi. «У нашому випадку (пiд час читання, слухання),— пише М.Д.Феллер,— кiнцевий результат процесу, або його продукт,— це змiни в свiдомостi читача; доцiльна$ дiяльнiсть адресата — сприймання повiдомлення, що ви­­­магає доцiльної волi, яка виражається в увазi, котра тим бiльше необхiдна, коли повiдомлення меншою мiрою захоплює своїм змiстом i способом сприймання…»

Є.I.Пронiн, професор факультету журналістики Московського університету, пiдходить до важливостi процесу ро$зумiння з iншого боку. «Є необхiднiсть пiдкреслити, що iдея журналiстсь­­­кого твору — iдея робоча. Вона безпосередньо зiставляється з майбутньою практичною дiяльнiстю читача, прагне бути (точнiше, стати) про­грамою цiєї дiяльностi. В $тому й полягає ефективнiсть журна­лiст­ського впливу на аудиторiю, що робочi iдеї жур­­­налiстських текстiв стають переконливими планами поведiнки i дiловими програмами людей, колективiв, органiзацiй i iнсти­­­тутiв».

Безкi$нечна рiзноманiтнiсть масових реакцiй на журналiстську публiкацiю з допустимим спрощенням може бути зведена до трьох ­­­типiв.

По-перше, реакцiї виконання — тобто дiї iнститутiв, зак­­­ладiв, установ, груп i окремих осiб, якi безпосередньо беруть участь у подiях.

По-друге, реакцiї втягнення — тобто дiї необмеженої кiль­­­костi людей, якi не є безпосереднiми учасниками подiй, але су­­­дять про них iз точки зору своїх iнтересiв i свого розумiння iнтересiв, культурних традицiй i моральних основ су$спiльства. Кожна окремо взята реакцiя другого типу не має суттєвого зна­­­чення. Але вона здатна викликати резонанс у суспiльнiй думцi. Тому в потенцiї iнтегрована енергiя реакцiй втягування величез­­­на.

По-третє, реакцiї соцiальної гарантiї — тобто дiї керiвних iнстан­цiй, iнститутiв, органiзованих соцiал$ьних груп або упов­­­новажених осiб. Реакцiї третього типу не обов’язково стають дiями. Часто буває достатньо i їх потенцiйної сили.

Виходячи з цих журналiстських функцiй, якi мають викону$вати твори, автор й має пiдпорядковувати всю типологiчну структуру твору цим функцiям, стежачи за адекватною реакцiєю адресата на цi функцiї.

Сприймання твору є керований автором процес продукування твору адресатом. Цей процес включає сенсорнi процеси (вiдчут­­­тя), перцепцiю (пiзнавання), рецепцiю (розумiння). Сенсорнi процеси — це фiзiологiчнi процеси отримання iнформацiї з нав­­­колишнього сер$едовища, якi залежать вiд стану органiзму й сен­­­сорної системи. У контекстi масової комунiкацiї цi процеси ма­­­ють в$ажливе значення, оскiльки вони залежать як вiд органiзацiї комунi­катив­ного процесу, так i вiд стану аудиторiї, що сприймає повiдомлення. Перцепцiя у сферi комунiкацiї — процес, що тiсно пов’язаний iз розумiнням i бiльшою мiрою залежить вiд пам’ятi, перцептивного досвiду аудиторiї, її уваги. Це умiння реципiєнта зосередитися, взяти ту iнформацiю, яка йому потрiбна (селекцiя iнформацiї). Ро­зу­м$iння — певним чином органiзований процес включення сприй­нятого факту чи фактiв у поняттєву систему адре­­­сата. Необхiдно зауважити, що сприймання серед дорослих стано­­­вить близько 61% комунiкативної активностi. Разом iз тим цей процес відбувається дуже складно й неоднозначно. «По сутi будь-яка взаємодiя — ц$е здатнiсть розумiти, що iншi кажуть… багато людей є поганими слухачами через погану силу концентрування уваги, егоцентризм або погану слухову пам’$ять». Крiм цих психофiзiологiчних причин поганого розумiння можна видiлити принаймнi двi групи причин, пов’язанi з процесом сприймання i безпосередньо з процесом розумiння.

Серед причин, що порушують процес вiдчуття, а вiдтого i ро­­­зумiння твору, можна назвати невдалу органiзацiю процесу сприй­­­мання: розiрванiсть у часi й просторi процесу сприймання; швид­­­кий темп чита$ння; далеке розташування теле- або радiоприймача; негативну соцiальну оцiнку диктора або ведучого, через їхнiй слабкий голос, нерозбiрливiсть вимови тощо; побiчнi перешкоди — гамiр, крик; поганий психофiзiологiчний стан адресата — вто­ма, роздратованiсть тощо; перешкоди, пов’язанi з невдалим офор­мленням тексту: надмiрна кiлькiсть iлюстрацiй, погано побу­­­дований i розташований текст, правописнi помилки тощо.

Природною основою сприймання реципiєнта є синтетичнiсть цьо­­$го процесу. Це означає, що робота, спрямована на «отримання» твору, є єдиною, внутрiшньо неподiльною. А це в свою чергу ускладнює процес розумiння i є причиною неадекватного розумiння твору. Синтетизм сприймання проявляється в тому, що реципiєнт вiдносно одночасно змушений сприймати твiр на рiзних рiвнях$ йо­­­го побудови. Так, читання тексту за кілька спроб — спочатку, напри­клад, сприйняти й зрозумiти обр$азну систему, а потiм, з наймен­­­шим промiжком у часi, сприйняти й зрозумiти ідею твору, авторський задум, багаторазове читання на рівні одиниць тексту або елементів видання — є аналiтичним, фаховим читанням; воно спрямоване на якнайбiльш точне розумiння твору. Синтетичнiсть сприймання також означає й те, що процес сприйм$ання природно включається в структуру єди­­­ної предметної дiяльностi реципiєнта, а процес розу­мiння пiдпо­­­рядкований спiльним факторам дiяльностi.

До причин, що безпосередньо порушують процес пiзнавання й розумiння, належать також (1) специфiчна робота механiзму ре­­­цепцiї (розумiння) сприймача; (2) рiзний емоцiйний досвiд авто­­­ра й реципiєнта; (3) рiзна дiяль$нiсна основа продукування й ро­­­зумiння твору.

(1) «Вважають,— пише Р.Г.Iванченко,— що читання — робота навiть для пересiчного читача, що має свої труднощi, зокрема труднiсть розумiння».

«Автор,— продовжує Р.Г.Iванченко,— орiєнтується на певно­­­го читача, на його смаки й уподобання, його iнтелектуальний ­­­рiвень. В мiру свог$о таланту та вмiння вiн органiзовує розмову з певною, iнодi наперед визначеною, категорiєю читачiв. Вiн спiлкується з цiлим прошарком людей, дiлиться з ними своїми думками i почуттями». Ця установка автора на сприймача пев­­­ного iнтелек­туального рiвня й певного соцiального прошарку є важливою установкою, оскiльки вона пов’язана безпосередньо з р$оботою рецептивного механiзму (пам’яттю, увагою, асоцiацiями, волею, рiвнем розвитку свiдомостi й мови, мислення тощо).

Процес розумiння порушує й неоднаковий асоцiативний ме­­­ханiзм реципiєнтiв, через що виникає неявна предикацiя, тобто побiчнi теми.

Причиною неадекватного розумiння$ й неадекватних читаць­­­ких реакцiй може бути неврахування соцiального емоцiйного досвiду аудиторiї. «Журналiстськi прийоми передачi почуттiв, ду$мок, настроїв i переконань ефективнi, доки вони iзоморфнi (подiбнi, спiввiдноснi) способам мислення читача, розгортаються в формах, адекватних його власним уявленням, i не суперечать його досвiду». Якщо без достатньої авторської$ мудростi й ар­­­гументованостi про одiозну особу говорити гарнi слова, то автор лише вступить в соцiальний конфлiкт iз читачем i не матиме впливу на аудиторiю. Переконування «в лоб» — це не кращий жур­­­налiстський прийом. Ламати соцiальний емоцiйний стереотип треба поступово, розумно, обережно.

(3) Найбiльш прихованою для аналiзу причиною порушення ро­­­зумiння твору є невiдповiднiсть мотивацiйно-цiльової сфери ав­­­тора мотивацiйно-цiльовiй сферi читача. Для автора твiр завжди є засобом у$пливу на аудиторiю, для читача, глядач$а, слухача — матерiалом, на основi якого може бути прийняте рiшення. Для ав­­­тора твiр є результатом мовної дiяльностi, продуктом його розу­­­мової працi; для читача — вiн стає лише сировинним промiжним матерiалом, що буде використаний пiд час продукування якогось предмета чи досягнення певної комунiкативної мети. I як засiб уп­ли­ву, i як матерiал для прийняття певного рiшення жур­­­н$алiстський твiр завжди включений в систему мотивацiй, цiлей, смислiв i ними зумовлений. Тобто твiр завжди має дiяльнiсну змiстову структуру. Iдеальним варiантом є та ситуацiя, коли мо­­­тивацiйно-цiльова сфера читача збiгається з мотивацiйно-ц$iль­­­овою сферою автора. Такий збiг буде запорукою адекватного ро­­­зумiння твору читачем. Але часто читач шукає в творi те, що потрiбне йому, а не те, на що хотiв звернути увагу автор. Читач шукає у творi вiдповiдi на свої запитання, яких i не мiг перед­­­бачити автор. Все це створює основу для видiлення у творi пев­­­­­­ного змiсту як основного, який не був важливим для автора i не формував його головну тему. Безперечно, автор не мо­­­же передбачити, в яку систему мотивiв$, цiлей, смислiв буде включений читачем журналiстський твiр. Але ав­­­тор повинен все-таки пр$огнозувати можливi реакцiї аудиторiї на твiр, подумки включаючи його в рiзнi мотивацiйно-цiльовi систе­­­ми, з метою уникнути небажаних iнтерпретацiй змiсту читачем.

Ось така картина процесу сприймання й розуміння вислов­лю­ван­ня. Усвідомлення цих процесів, спроба реципієнта розкласти ціліс­ний процес перцепції твору на складники, організувати процес спри­й­мання й розуміння твору поетапно, робить процес перцепціі аналітичним процесом, а читача перетворює в аналітичного читача. Синтетизм читацького сприймання замінений послідовним, посту­по­вим аналізом тв$ору під час його читання або слухання. На від­міну від звичайного читача аналітик має володіти методикою аналі­тичного сприймання твору. До таких аналітиків-читачів відносять­ся, наприклад, редактори.

Повертаючись до питання професіоналізму комунікаторів, слід відзначити, що до професійних комунікатів ($мовців) відносяться жур­налісти.

Журналіст — професіональний комунікатор (мовець), який пра­цює з інформацією й готує її для пері$одичних та продовжуваних видань, що готуються відповідними виробниками засобів масової комунікації (пресою, телебаченням, радіомовленням, електронними засобами); виробник масової інформації; фахівець з питань функ­ціо­нування названих ЗМК.

Висновок$

Журналіст як професіональний мовець діє в реальних со­ціально-економічних умовах і впливає на масову свідомість словом та візуальними засобами. Тут важливими є й питання особистості журналіста, і його здатності та уміння самоусвідом$ити себе мов­цем, що творить текст, співбесідником, який свідомо впливає на аудиторію, спираючись на інтереси і потреби аудиторії. Не еко­номіка, не політика є для журналіста метою. Його мета вища, він через розмови про політику й економіку впливає на поведінку людини, її емоційно-вольову сферу, її мислення і свідомість. Жур­наліст відрізняється, скажімо, від економі$ста тим, що для еко­но­міста економіка є метою, а для журналіста розмови на економічні теми є лише засобом, знаряддям досягнення своїх цілей, які лежать у сфері насамперед соціальної поведінки людей. Журн$аліст тому і є фахівцем у сфері масової комунікації, що він оперує масовою сві­до­мі­стю ¾ впливає на маси, виховує їх, керує соціальними мікро­групами, пристосовуючись до них і використовуючи при цьому різні засоби, зокрема говорячи їхньою мовою, на їхні теми.

Література

Зарецкая Е. Н. Риторика. Теория и практика речевой коммуникации.— М.: Дело, 1999.— 480 с.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнарод­ні відносини.— К.: Освіта, 1999.$— 351 с.

Різун В. В. Літературне редагування.— К.: Либідь, 1996.— 240 с.

Різун В. В. Мовлення в структурі професійної діяльності журналістів // Журналістика. Преса. Телебачення. Радіо.— Вип. 22.— К.: Либідь, 1990.— С. 73—78.

$

Різун В. В. Моделювання і технологія редакторських систем / Інститут системних досліджень освіти; Інститут журналістики Київського університету.— К., 1995.— 200 с.

Goban-Klas T. Media i komunikowanie masove. Teorie i analizy prasy, radia, tele­wi­zji i Internetu.— Warszawa—Kraków: $Wydawnictwo naukowe PWN, 1999.— 336 s.

Johnson, David W., Johnson, Frank p. Joining Together. Group Theory and Group Skills.— New Jersey, 1987.

Post Comment