Українська освітньо-виховна система в світлі ідей Г Ващенка

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Українська освітньо-виховна система

в світлі ідей Г.Ващенка” ПЛАН

ВСТУП

1. ГОЛОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ Г.ВАЩЕНКА ЯК ВЧЕНОГО І ПЕДАГОГА

$2. ВЕРШИНА НАУКОВОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Г.Г.ВАЩЕНКА

3. Г.Г. ВАЩЕНКО ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУ$РИ

Вступ

Тема даної курсової роботи: “Українська освітньо-виховна система в світлі ідей Г.Ващенка”.

Актуальність даної теми зумовлена тим, що сьогодні українська школа перебуває в стані кардинального оновлення, шукає нових шляхів для вдосконалення та розвитку. Але не потрібно винаходити що$сь нове, в першу чергу, потрібно дослідити вже існуючі напрацювання українських видатних педагогів.

Виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідоміст$ь своєї національної гідності, ні в якому разі не можна виховувати в неї національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці. Український народ на собі відчув, що таке несправедливість, і сам мусить бути справедливим.

ГРИГОРІЙ ВАЩЕНКО

1. Головні етапи становлення та розвитку Г.Ващенка

як вченого і педагога

$

Видатний український педагог Григорій Ващенко народився 125 років тому $- 23 квітня 1878 року в с. Богданівці нині Прилуцького району Чернігівської області. Дуже широко знаним був у 20-х роках, коли працював професором, завідувачем кафедри педагогіки в Полтавському інституті народної освіти.

Тоді за його підручником «Загальні методи навчання» (вийшов друком 1929 року) вчилися, власне, у всіх українських педагогічних інститутах та технікумах.

Далі ж, у 1933-му, — стереотипні звинувачення в націоналізмі, звільнення, власне, вигнання з роботи, далі — пошуки Г. Ващенком порятунку (як згадував він, «більше як два з половиною рок$и я був без хліба») у Сталінграді, де він також очолював каф$едру педагогіки, ще далі — розуміння Г. Ващенком, що радянська влада — переможниця у війні — не зніме з нього звинувачень у націоналізмі й неодмінно знищить, — і, отже, нелегке, болісне рішення: еміграція. По війні Г. Ващенко — професор Українського Вільн$ого Університету в Мюнхені, упродовж кількох років був він також ректором Богословської Академії в тому ж Мюнхені. Стає він ідейним наставником української молоді, яка зростала в умовах еміграції, і найперше — СУМу — Спілки української молоді.

З’являються десятки педагогічних праць. Ось лише окремі назви: «Виховний ідеал» (у 1995 році ця книжка була видана в нас 50-тисячним накладом), «Загальні методи навчання» (видано в Києві в 1997 році), «Завдання виховання української молоді», «Релігія і майбутнє людства», «$Основні лінії в розвитку совєтської педагогіки і школи», «Соціалізм й індивідуалізм у світлі християнства», «Виховання мужності і героїзму», «Релігійне виховання молоді», «Виховання любові до Батьківщин$и», «Психологія в СРСР», «Основи естетичного виховання».

Або ось ще праця — окрема книжка «Проект системи освіти в самостійній Україні». Варто вдуматись: початок 50-х років; здається, незрушно, назавжди отвердинився монстр — СРСР, а Г. Ващенко пише с$пеціальну працю під такою назвою. Чому? Тому, що він знає: цей монстр, цей колос — на глиняних ногах, знає, що він конче розпадеться, що самостійна Україна неодмінно буде. Як, отже, їй обійтися без власної системи освіти, яка, на перекона$ння Г. Ващенка, «має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям»!

Варте, між іншим, найбільшої уваги й таке прозірливе застереження Г. Ващенка: «Може статися так, що вороги будуть переможені, а коли прийде справа до мирного будівництва на Україні, наш нарід виявить повну непідготованість, і це кінець-кінцем може призвести до того, що нами знову опанують якісь спритні чужинці».

У тому й полягає найбільша заслу$га Г. Ващенка, що він — творець державницьки зорієнтованої української національної педагогіки. Не вузько етнічної, а$ саме державницьки зорієнтованої — тої, яка породжує і зміцнює волю національного самоутвердження, плекає народ сильний, гордий, мужній, формує дужу, свідому своєї історичної місії націю. Тобто — головна заслуга цього педагога полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу.

Стисло формулу своєї педагогіки Г. Ващенко формулював у словах: «Служіння Богові та Україні». І якщо з другою частиною цієї формули все ясно (Україна як найбільш$а цінність, як невід’ємна органічна частка того вище духовного, божественного, що мусить бути в душ$і кожного українця), то стосовно першої її частини не раз уже чулися звинувачення з того приводу, що педагог пропагував вивчення в школах релігії, що він хотів, аби школа виховувала глибоко віруючих християн…

Що ж стосується власне українського національного виховного ідеалу, особливо повно розробленого й сконкретизованого Г. Ващенком, то, як був він переконаний, український народ, як і будь-який інший, «має свої національні фізичні й психічні особливості, має своє призначення, а том$у на засадах християнства й загальноєвропейської культури він має творити свій національний український виховний ідеал».

Служіння Богові — отже, плекання в людині вищого, божествен$ного, одухотвореного начала, що вбереже її від ницого, брудного, аморального, дарує душі чистоту і світлість. А служіння Україні — то служіння рідному своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід’ємною, органічною часткою оцього вище духовного та б$ожественного, що мусить бути в душі кожного українця.

З погляду Г. Ващенка, служіння Україні «треба усвідомлювати не лише як свій особистий обов’язок, а як сенс всього свого життя, без чого не варт$о жити».

Водночас, застерігав учений, виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість своєї національної гідності, «ні в якому разі не можна виховувати в неї національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці. Український народ на собі відчув, що таке несправедливість, і сам мусить бути справедливим».

Варто навести й такі$ формулювання Г. Ващенка з приводу українського національного виховного ідеалу:

«Благо Батьківщини є:

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2. Об’єднати всіх українців, незалежно від їхнього територіального походження, церковної приналежності, соціального стану і таке інше — в одну спільноту, що пройнята єдиними творчими прагненнями і високим патріотизм$ом…».

І ще: «Коли найбільша чеснота українця — безмежна вірність Богові і Батьківщині, то найбільша ганьба для нього — зрада вірі й Україні».

Освітянський консерватизм, побоювання заглянути хоч трохи вбік стоять поки що на перешкоді тому, що «виховний ідеал$» Г. Ващенка беруть на озброєння лише окремі педагоги-ентузіасти. І так буде доти, доки не візьме його на озброєння ціла на$ша держава, — і то виключно для свого розвитку та зміцнення.

Тому, якщо й можемо сьогодні говорити про входження Г. Ващенка, як і інших українських національних педагогів, до суспільної свідомості, то як не відзначити: Григорій Ващенко повертається до нас у боротьбі і також для боротьби — з усім антиукраїнським, антинезалежницьким, антинаціональним, антинауковим, антипедагогічним, чого в нашій такій ще неміцній державі ой як не бракує. Власне, для того й мусить повносило утвер$дитись національна педагогіка, щоби допомогти державницьким силам будувати міцну європейську державу — Україну.

2. Вершина наукової педагогічної діяльності Г.Г.$Ващенка

Дивовижною, як і у більшості тала­новитих національних педагогів, чий талант розквітнув напередодні виник­нення й утвердження Української На­родної Республіки, є доля одного з творців української виховно-освітньої системи професора Григорія Григорови­ча Ващенка (1878—1967). Вітчизняні історики педагогіки у своєму розпоряд­женні практично не мають достовірних джерел про життя, теоретичну і прак­тичну діяльність $колись популярного в Україні педагога, який повертається на Батьківщину завдяки першим публікаціям віце-президента координаційного $осеред­ку українських громадських центральних установ у Європі Оме­ляна Коваля (Брюссель) та німецького дослідника творчої спад­щини А.С. Макаренка і його сучасників Гьотца Хіллінга (Марбург), адже саме в еміграції провів значну частину свого життя Г.Г. Ващенко.

Виходячи з цих умов і доводиться будувати розвідку про життя, теоретичну і педагогічну діяльність професора Г.$Г. Ва­щенка за зарубіжними авторами.

Народився Григорій Ващенко 23 квітня 1878 р. в селі Богданівка на Полтавщині. Батько його походив з козацько-дворян­ської родини, а мати була колишнього селянкою-кріпачкою. Це стало причиною родинних драм, що й зумовило розлуку з бать­ками і змусило молодог$о Григорія самостійно заробляти собі на прожиток, а водночас і вчитися.

Вже з десяти років Григорія Ващенка було віддано до Во­линської духовної семінарії, а по її закінченні — до Полтавської

дух$овної семінарії, котру закінчив 1898 р. В тій семінарії пану­вав дух національної свідомості, а найближчими друзями Григо­рія були Симон Петлюра, Олександр Щапотієв та ін., у майбут­ньому визначні українські діячі.

У 1899—1903 рр. він навчався в Московській богословській академії, по за$кінченню якої відмовився стати священиком, при-;’святивши своє життя педагогічній діяльності.

Г. Ващенко вчителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім викладав у духовній школі в Кутаїсі (Грузія), та 1911 р. повернувся в Україну і навчав дітей у середніх школах Тульчина та Ромнів.

Людина$ непересічна, різнобічних талантів, він залишив ваго­мий слід і в художній прозі, поезії та драматургії: оповідання «Німий» (1900 р.), поема «Сіндорта» (1902 р.), поетична збірка «Пісня в кайданах» (1907 р.), п’єса «Сліпий» (1909 р.), збірка художніх творів «До ґрунту» (1911 р.) та ін., що в той час викли­кали схвальний відгук критики і громадськості.

З поваленням самодержавства в 1917 р. Григорій Ващенко порин$ає в національно-громадську роботу і, зокрема, у творення рідного шкільництва. У той час з ініціативи товари$ства «Шкільна освіта», — зазначає Омелян Коваль, — майже по всіх містах України виникають спеціальні учительські курси, і в організу­ванні тих курсів Г. Ващенко не шкодує сил і знань. Прилуки, Ромни, Хорол — терен його діяльності.

Повернувшись до Полтави, він працює викладачем учитель­ського інституту і водночас директором учительської семінарії, яка тоді працювала на так званій Шведсь$кій Горі.

У 1918 р. в Полтаві створено Український університет, у яко­му Г. Ващенко стає доцентом-викладачем. 1918—1920 рр. — це роки мужньої боротьби Григорія Григоровича за українську національну культуру й українську школу. За це Г. Ващенка арештувала денікінська влада у 1919 р., і тільки завдяки впли­вовим особам йому вдалося уникнути смерті. З приходом чер­воних і з ліквідаці$єю семінарії на Шведській Горі Г. Ващенко перейшов працювати в містечко Білики, де йому вдалося поста­вити на високому рівні навчання в національному дусі. Однак уже в 19$23 р. йому довелося покинути школу в Біликах: до його виховної діяльності почали приглядатися партіино-комсо-мольські органи, і справа опинилася в суді. Користуючись із відстрочення суду, Г. Ващенко втік до Полтави і врятував своє життя, 1927 р. Г.Г. Ващенко стає професором і керівником (завіду­вачем) кафедри педагогіки Полтавського педагогічного$ інститу­ту. В цей період він пише першу фундаментальну працю, яка багато років не втрачає своєї актуальності, — «Загальні методи навчання». Через чотири роки, в 1933-му голодоморному році, цей твір кваліфіковано як прояв українського буржуазного націо­налізму, «визнано шкідливим, заборонено і вилучено з ужитк$у».

Після двох з половиною років безробіття професор Г. Ващен­ко був змушений залишити Україну й переїхати до Сталінграда, де з вересня 1936 р. одержав роботу в Сталінградському педаго­гічному інституті. До Полтави він повернувся у 1940 р. і відно­вив працю керівника аспірантської групи, а також очолив ка­федру педагогіки.

На тій посаді застала його Друг$а світова війна. За німецької окупації професор Г. Ващенко був редактором української газе­ти в Полтаві. У 1943 р. виїхав до Києва, звідки подався у даль­шу еміграцію і в 1945 р. разом із сім’єю опинився у баварській столиці, в Мюнхені. Це місто стало центром наукового і полі­тичного життя української е$міграції. Професор Г. Ващенко обі­йняв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті, а в 1950 р. був обраний на пост ректора Богослов­ської академії.

1946 р. за кордоном відновлюється Спілка української мо­лоді (СУМ)$, хрещеним батьком якої стає професор Г.Г. Ващенко, який співробітничав з Українською вільною академією наук, у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, в українських емігрантських (зарубіжних) виданнях «Українська трибуна», «Український самостійник», «Шлях перемоги», «Ви$звольний шлях».

Будучи глибоко релігійним і толерантним до інших віро­визнань, Г. Ващенко рішуче виступав проти тієї української преси, що намагалася підсилювати ворожнечу між українцями право­славними і католиками. Він обстоював думку, що між цими віровизнаннями немає суттєвої різниці і що обидва мають заслуги перед українським народом у збереженні української народ­ності. Основним завданням національних церк$ов є забезпечити своїх вірних служителями єдино правильного гасла: «Бог і Украї­на». Сенат Богословської академії присвоїв йому почесне зван­ня доктора «гоноріс кавза»1$.

Г.Г. Ващенко створив низку праць з історії науки в колиш­ньому СРСР. До таких праць належать «Психологія в СРСР» (1953 р.), «Основні лінії розвитку совітської педагогіки і шко­ли» та ін., які засвідчили безкомпромісне ставлення професора Г.Г. Ващенка до питань української науки, політики уряду щодо педагогіки і психології.

Г.Г. Ващенко в історії україн$ської педагогіки посідає особли­ве місце як автор досліджень, які в такому обсязі й з таких по­зицій ще не розроблялися. Це передусім «Виховний ідеал», «Си­стема навчання», «Виховання любові до Батьківщини», «Органі­заційні форми навчання», «Виховна роль мистецтва», «Засади естетичного виховання», «Тіловиховання $як виховання волі і характеру» та ін.

Зарубіжні дослідники життя і творчості професора Г.Г. Ва­щенка вважають його творцем повного курсу української на­ціональної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу, ви­переджаючи час, свідчить про невичерпні етнопедагогічні мож­ливості українців.

3. Г.Г. Ващенко про національне виховання

$української молоді

У критиці стану освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадок­сальність ідей про безкласовість радянського суспільства і вод­ночас формування нових класів та кастовості, інакше кажучи, по­ворот до дореволюційного стану. Ващенко в основу системи осві­ти в самостійній Україні ставить $подолання більшовицької сис­теми, її тоталітарного характеру, що спрямовували освіту і вихо­вання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за опану­вання світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів рефлек­со$логії, поширених у СРСР, у тому числі й е Україні, у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. «До того ж у виховній системі України $були відсутні національні моменти, — констатує Г.Г. Ващенко, — що призво­дило до денаціоналізації, а при тому робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів гуманістичних наук і зводилася до технічно-професійного характеру, про що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування».

Така система освіти не могла відповідати потребам україн­ського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілю­валися в $його високій культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками побуту широких народних мас.

Виходячи з цього, Г. Ващенко будує українську національну систему осві$ти, головними елементами якої е такі: її ідеалістич­не світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріаліз­мом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здоро­вого суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, «$Повчан­ня дітям» Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії, твори геніального педа­гога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педа­гогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Профес$ор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсисте­му здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд $або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 $років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університе$т, високі технічні школи, педаго­гічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова ака­демія (від 18 до 22—23 років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педа­гогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г.Г. Ващенком структури систе­ми освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з ураху­ванням стану тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потр$еби державотворення.

Професор Г.Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу ви­ховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цін­ності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побу­дову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г.Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії.

$

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання.подвійної високої мети: служіння Богові й своїй нації. П$ричому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вар­тості мають знайти своє втілення.

У підручнику для педагогів, виховників, молоді і батьків «Ви­ховний ідеал» професор Г.Г. Ващенко характеризує різноманітні виховні ідеали, зокрема глибоко аналізує ідеал більшовицький, ідеал націонал-соціалістичног$о виховання, показує знак рівності між ними як породженням тоталітарних систем.

Критика більшовицького виховного ідеалу Г$ригорієм Ващен­ком торкається головних тез класової боротьби і комуністичної моралі, які вимагають виховання певних рис характеру для втілен­ня в життя. Це і є проявом безумовної вірності вченню марксиз-му-ленінізму на рівні свого роду релігії, що відзн$ачалася ще більшим догматизмом і нетерпимістю до інших. Досить згада­ти партійні чистки за різноманітні прояви самостійного мислен­ня або ж ухили, що завершувалися арештами, засланнями, розстрі­лами, позбавленням громадянських прав.

Г. Ващенко ототожнює колишній російський і радянський патріотизм за своєю реакційною сутністю, адже фактично вихо­вувалась любов до імперії (російської царської і радянської більшовицької). Обидва ідеали, що випливають із патріотизму російського та радянського, не мають суттєвої різниці, бо у своїй осн$ові містять великодержавний шовінізм, зрощені на ньому і виплекані ним.

Інакше кажучи, радянський патріотизм передбачав (вима­гав) безоглядну вірність (відданість) рішенням комуністичної партії, її ЦК, вождів, а це$, як довела історія, найчастіше було спря­мовано проти власного народу.

Розвінчуючи реакційну сутність більшовицького та націонал-соціалістичного ідеалів виховання, Г. Ващенко протиставляє їм український виховний ідеал. Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнс$ької моралі та на здобутках духов­ності українського народу. Власне ці принципи складалися упро­довж столі$ть і є традиційними в житті та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність І гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо. Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал формувався протягом багатьох століть, поступово накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрід­ну піраміду, в основу (фунда$мент) якої покладено риси княжих дружинників,$ для яких честь і слава України-Русі були чеснота­ми лицарства, готового на нові подвиги.

«Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і віднов­лені в часи визвольних змагань 1917—1920 рр., а в найновішому часі — в геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України — червоного і коричневого. Ця геройська постава ха­рактеризує також засланих борців на більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані страйки, не­зважаючи на жорстокі $репресії поліційного управління гулагів. Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, котрі складаються у виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого дружинника, тип волел$юбного козац­тва й новітнього воїна УПА, готового до захисту своєї батьків­щини і її держави, то майбутнє України буде гідне великої куль­турної нації».

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і ціну­вав проф$есор Г.Г. Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне, $ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення.

Свій славнозвісний підручник «Виховний ідеал» професор Г.Г. Ващенко завершує словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й актив­но боротись за них — Віримо, що ця боротьба закінчиться пере­могою Правди і До$бра».

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на зміну антина­родній системі виховання прийде національна, діяльність якої набуде людино- і державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні має бути благо і щастя Батьківщини. Під бла­гом Батьківщини Г.Г. Ващенко розумів такі чинники.

1. Державна незалежність, можливість для українського на­роду вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і ре­лігійне життя.

2. Об’єднання вс$іх українців, незалежно від їх територіаль­ного походження, церковної належності, соціального стану і т. ін., в одну спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і ви­соким патріотизмом.

3. Справедливий державн$ий устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права й волю кож­ного громадянина та сприяв розвиткові й прояву його здібнос­тей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і не­можливою була боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива його орган$ізація, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх гро­мадян, була б позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна ст$ала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хвороб і виродження.

$

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г.Г. Ващенко. Такою вона мусить стати зусиллями молодих поколінь україн­ців, вихованих системою національної освіти і виховання, на роз­будову якої віддано і безкорисливо працював педагог.

Сучасна педагогічна громадськість, і зокрема учительська молод$ь, наслідуючи заповіти Г.Г. Ващенка, цього відданого Україні вченого, творця вітчизняної виховної системи, вшановує пам’ять звитяжця, беручи участь у діяльності Українського педагогічно­го товариства імені Григорія Ващенка2, вивчає творчий спадок одного з найзначніших вчених-педагогів України, прагне втіли­ти у практику відбудови національної школи незалежної дер­жави найсуттєвіше з того, $що нині допомагає зводити національ­ну систему виховання та освіти української молоді.

Список використаної літератури

1. Ващенко$ Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді і батьків. — Полтава, 1994;

2. Загальні методи навчання. — К., 1997;

3. Ващенко Г. Служба Богові і Батьківщині // Рідн$а шк. — 1992.

4. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994. — С. 174—175.

5. Текст проекту Статуту Українського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка обговорено і затверджено учасниками семінару «Відбу­дова українського шкільництва та системи виховання українського юнацт­ва», проведеного Конгресом українських націоналістів 7 серпня 1993 р. в м. Києві.№ 2, 3—4; $

6. Традиційний український ідеал людини в контексті народної поезії та літератури // Нар. творчість та етнографія. — 1995. — № 2—3.

7. Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка // Освіта: Спедвип.-посіб. — 1995. — №$ 47,

8. Генпгош О. Ім’я повертається. З нагоди 120-річчя Григорія Ващен­ка // Освіта. — 1998. — 24 червня — 7 липня. — С. 10—11.

9. Зайченко Г. Педагогічне кредо. З нагоди 120-річчя Григорія Ващен­ка // Освіта. — 1998. — 24 червня — 7 липня. —$ С. 10—11.

10. Коваль О. Григорій Ващенко — творець української виховно-освітньої системи // Рідна шк. — 1993.

11. Хіллінг Г. (Марбург, Німеччина) «Мазепинець» Ващенко про «Янича­ра» Макаренка: Взаємини відомих українських педагогів // Рідна шк. — 1995. — № 6.

12. Коваль О, Григорій Ващенко — творець української виховно-освіт­ньої системи // Рідна шк. — 1993. — № 3.

Post Comment