Управління природокористуванням і охороною природи та їх плануванням

Реферат з предмету „Економіка природокористування”

на тему:

„УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ І ОХОРОНОЮ ПРИРОДИ ТА ЇХ ПЛАНУВАННЯ

$1. НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

$

Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і по-господарськи слід ставитися до їх екс­плуатації, особливо якщо йдеться про невідновлювані енер­гетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість розвіда­них копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений перехід на використання нових джерел енергії. $Тим більше, що суспільство відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв’язку з цим раціональне використання і відтворен­ня .природних ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з гло$бальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації вироб­ництва на основі п$рискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління, пов’язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Сто­совно природокористування це означає послідовний розви­ток наукових засад охорони $навколишнього середовища і раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність.

Планомірність стосовно використання природних ресур­сів — економічна функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних відносин і пропор­цій. Така функція передбачає як розробку і виконання пла­нової системи взаємопов’язаних показників, так і дійовий контроль за їх реалізацією. Перспективне і поточне плану­$вання раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища в кінцевому підсумку вихо­дить з накреслених темпів зро$стання сукупного суспільного про­дукту, національного доходу і підйому життє­вого рівня трудящих.

Пропорційність означає погодженість у використанні природ­них ресурсів як за територією, так і за галузями народного госпо­дарства, виключення порушень природних взаємозв’язків у нав$колишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досяг­нення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослід­ження, екологічної експертизи, конт$ролю, прогнозування, програ­мування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

Метою управління в галузі раціонального природокорис­тування є реалізація законодавства, контроль за додержанням ви­мог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього п$риродного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських органів у галузі навколишнього природного середовища.

Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми і природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативо$ю держави. Різні міністерства, комісії, ві­домства, комітети тощо в міру своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в області охо$рони навколишнього природного середовища.

Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться науково обгрунтованому поєднан­ню територіального і галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарськи$й оборот природні ресурси, нале­жать, з одного боку, до тієї чи іншої галузі народного гос­подарства, а з другого — е ланками територіально-вироб­ничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, від$омств і місце­вих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під промислове, транспортне чи жит­лове будівництво слід виходити не лише з локальних інте­ресів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження земель, особливо орних, призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову продукцію сільського господарства та ін.

У системі управління природоохоронною ді$яльністю підприємства можна виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи технологічний процес) і конт­роль за викидами в навколишнє середовище. Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних заходів по охороні навколишнього середовища, їх вико$нан­ня, серед яких нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очис$ні споруди, що знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяль­ності підприємства повинні сприяти вдосконаленню техно­логії виробництва, ремонтно-експлуатаційних робіт, без­аварійної роботи устаткування, виконання планово-попе­реджувального і поточного ремонту.

Контроль включає в себе аналіз технології, лаборатор­ний аналіз, контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень, інформування керівництва про стан навколишнього середов$ища на підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

2. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПР$АВЛІННЯ РАЦІОНАЛЬНИМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена самостійними функціями, вирішує певне коло завда$нь і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми І контролю за станом навколишнього середовища Міністер­ство по охороні навколишнього середовища (1991 p.), служба стандартизації, Міністерство охорони здоров’я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та ра­йонні організації відповідного профілю. В своїй діяль­ності вони керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991 p.).

$

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і регулювати всю природоохо­ронну роботу міністерств і відомств. Галузевий і міжга­лузевий характер раціонального природокористування визначається специфікою $господарської діяльності струк­турних підрозділів міністерств і відомств і залежить від ви­робничого профілю підприємств і об’єднань. Тому обов’язки між різними ланками цієї підс$истеми охорони навко­лишнього середовища і раціонального природокористування розподіляються відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства Ук­раїни повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного законодавства і порядку користування землею; відпові­дає за організацію охорони і раціон$ального використання земель, що перебувають у користуванні сільськогосподарських підпри­ємств і організацій системи міністерств, за правильність застосу­вання в сільському господарстві отрутохімікатів, розробку біоло­гічних засобів боротьби з хворобами і шкідниками сільсько­господарських культур і нас$аджень, організацію економного вико­ристання води при зрошенні земель; здійснює контроль за рекуль­тивацією земель. Воно організовує виконання комплексу проти­ерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному лісорозве­денню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з шкідниками хворобами рослин, за дотриманням встановлених пра­вил зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрап­ляння шкідливих речовин у сільськогосподарськ$у про­дукцію і нагромадження їх у грунті і водоймах; за пра­вильним веденням мисливського господарства, дотриман­ням чинного за$конодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продо­вольства повинно систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських водоймах; робити висновки про доцільність хі­мічної обробки посівів, насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контро$лю якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є центральним органом державного управління в галузі охорони природи і використання п$ри­родних ресурсів і відповідає за охорону природи, органі­зацію раціонального використання і відтворення природних

ресурсів у країні. Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне упр$авління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення єдиної науково-технічної політики по охо­роні природи і раціональному використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за використанням і охоро­ною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних р$есурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони природи і раціонального використання природних ресур­сів для включення їх у проекти державних планів економічного та соціального розвитку, здійснює контроль з$а виконанням відповід­них завдань, передбачених державними планами. МОНПС розроб­ляє пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму при­родокористування, затверджує екологічні нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних ресурсів і охо­рони природного середовища від забруднення$ та інших шкідли­вих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза гене­ральних схем розвитку і розміщення пр$одуктивних сил країни і га­лузей народного господарства, контроль за дотриманням екологіч­них норм при розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на будівництво (реконструкцію) підприємств та ін­ших об’єктів, що впливають на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи управління природокорис­туванням повинні орієнтуватися на такий визначальний фактор по­ліпшення діяльності з охорони природи, як широке застосування в усіх галузях н$ародного господарства маловідходних і безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоро­нення (складування) промислових, побутових та ін­ших відходів, на викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне водокористування, на користу­вання тваринни$м світом і споживання атмосферного по­вітря для виробничих потреб, користування кадрами для проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує роз­рахункові лісосіки і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управлінн$я економіки і організації природокористування, Головне уп­равління науково-технічного прогресу і екологічних нормативів. Головне контрольно-інспекційне управління, Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнарод­ного співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління капітального будівн$ицтва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління — областей, районів, міст. Введення подвійної підпо­рядкованості територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних депутатів відповідає ролі місцевих Ра$д у вирішенні питань охорони навколишнього середовища, визначеній статтями Конституції України та розділом$ IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці положення дають змо­гу залучити до вирішення завдань з охорони навколишнього сере­довища служби Рад народних депутатів (планове управління, уп­равління капітального будівництва та ін.), а отже, уникнути необ­хідності їх створення в межах територіальних органів МОНПСу.

Територіальним$и органами управління охороною навко­лишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад народних депу­татів.

З переходом на повний госпрозрахунок і нові методи економічного управління згідно з Законом про державне підприємство на рівні підприємств охорону навколишньо­го середовища здійснює адміністрація. Тут приймаються ріше$ння з питань природокористування, здійснюються практичні заходи щодо охорони навколишнього середови­ща від забруднення виробничими і господарськими відхо­дами, стічними водами.

Як правило, один із заступників керівника підприєм­ства відповідає за охорон$у природи.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтво­рення природних ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця територіального і галузевого фак­торів у формуванні основних якісних параметрів навко­лишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового уп­равління раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це оз$начає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які залучаються в сфе­ру виробничої діяльності, є Ради народних депутатів. Зав­дання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні і галузеві інтереси, орієнтували виробничогосподарську та експлуат$аційну діяльність промислових підприємств і об’єднань, міністерств і відомств на вирішен­ня актуальних екологічних проблем.

3. МОНІТОР$ИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ПОЛІТИКИ

В останні роки все більше уваги приділяється адаптивним про­цедурам оцінки екологічної ситуації і прийняття рішень в управ­лінні природокористуванням. Причина цього — глибоко дослід­жені теорією і підтверджені практи­кою факти, які свідчать, що:

взаємозв’язки соціальних, демографічних, економічних та екологічни$х процесів мають складний характер, який динамічно змінюється в просторі і в часі, через що судж$ен­ня про майбутні зміни в природокористуванні неминуче є ненадійними, навіть якщо вони грунтуються на вияв­лених на даний момент тенденціях розвитку окремих процесів;

економіко-виробничі та екологічні системи, маючи влас­тивість змінюватись і самоорганізовуватись, зберігають свою пристосованість і здатність до самовідновлення лише в певних межах, при перевищенні яких вони переходять в

$якісно інший стан;

збитки від прорахунків у плануванні і відхилень при втіленні в життя природоохоронної політики надто великі, щоб можна було формувати і реалізовувати їх у режимі проб і помилок, обмежуючи$сь реагуванням на порушення, що відбулися, без самонавчання всієї системи.

Ці обставини роблять нереальними надії на розробку «ідеальних» природоохоронних стратегій, які залишалися б стабільними тривалий час. Зміни, що вносяться в подібні стратегії, повинні базуватись на все глибших наукових тео­ріях і моделях динамічної оптимізації$. Сам же контролю­ючий і корегуючий механізм природоохоронної політики повинен забезпечувати випереджувальне й оперативне внесення необхідних змін у природоохоронні дії, мати «пам’ять» не лише про тенденції зміни об’єктивних даних, а й володіти «базою знан$ь» про системи аргументів та установок, які в минулому призвели до помилок або сприяли ус­піхам, знати і враховувати «ціну» і наслідки позитивного і негативного досвіду природоохоронної політики. Адаптив­ний підхід до управління природоохоронною діяльністю — одна з найважливіших передумов її ефективності. Адаптація режиму управління здійснюється двома шля­хами. По-перше, шляхом корегування стратегій природо­користування і встановлення механізму прийняття опера­тивних рішень відповідно до умов, що змінюються і $передбачаються. По-друге, природоохоронна політика може і повинна сама по собі активно впливати на формування сприятливих умов свого наступного розвитку — зокрема, шляхом підвищення рівня екологічної освіченості суспіль­ст$ва, нарощування природоохоронного потенціалу тощо. Мова йде, таким чином, не про пристосовуваність, а про активну адаптацію, яка досягається шляхом цілеспрямова­ної зміни зовнішнього середовища відповідно до перспек­тивної мети охорони і раціонального використання природ­них ресурсів.

На $обох цих напрямах природоохоронна політика по­винна активно використовувати стихійні адаптаційні про­цеси, що відбуваються в системі природокористування, або протистояти їм — залежно від їх спрямованості і резуль­тат$ів.

Через багатодисциплінарний і міжвідомчий характер проблем, які розв’язує природоохоронна політика, інформаційно-методичне .забезпечення цієї діяльності є специ­фічним і складним завданням.

Настійна потреба поліпшення інформаційно-методичного забезпечення природоохоронної політики покликала до життя розвиток екологічного моніторингу.

В документ$ах міжнародної конференції 00Н з питань навколишнього середовища (Стокгольм, 1972) була вису­нута ідея моніторингу в формі національних систем постій­ного спостереження за змінами в біосфері з метою одер­жання достовірних відомостей зростання техногенного впливу на її компоненти, екологічного прогнозування і об­грунтування рішень щодо регулювання взаємодії техно-сфери з біосферою.

Моніторинг (від лат. monitor — той$, що наглядає, на­гадує) — спостереження, о$цінка (порівняння з норматив2 ними параметрами) і прогноз стану навколишнього сере­довища в зв’язку з господарською діяльністю людини; постійне і безперервне спостереження [45, с. 63].

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про с$тан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних уп­равлінських рішень в Україні з 1991 p. створюється система державного моніторингу навколишнього середовища. Моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП) є головною складовою за$гального моніторингу навколишнього середовища,- Вій включає в себе як окремі підсистеми моніторинг навколишнього середовища (МНС), моніторинг природоохоронного потенціалу (МПП) і моніторинг природоохоронної освіти (МПО) (рис. 4). При цьо­му в кожному випадку реалізується система спостереження з передбаченням, основними функціями якої є:

систематизація оперативної інформації про процеси з точки зору того, до яких наслідків у майбутньому може привести досягнутий стан, виходячи з розвитку в мину­лому;

$

фільтрація оперативної інформації шляхом виявлення Критичних точок розвитку;

визначення можливих альтернатив розвитку на основі нормативних прогнозів досягнення заданих цілей в умовах, що склалися на даний момент часу;

одержання $рекомендаційної інформації для органу уп­равління на основі прогнозування наслідків різних варіантів розвитку.

Отже, в рамках системи моніторингу повинні забезпе­чуватися не лише збір і накопичення даних, а й оператив­не виконання процедур аналізу, діагнозу і прогнозу, необ­хідних для здійснення управління в-адаптованому реж$имі.

В підсистемі МНС здійснюєт$ься оцінка екологічної си­туації, що склалася, та прогноз її змін. Результати МНС дають змогу конкретизувати мету природоохоронної полі­тики і визначити завдання, які вимагають невідкладного

розв’язання.

МПП забезпечує безперервний контроль за станом і ви­користанням технологій природокористування, ефективні­стю існуючого механізму економічного та адміністратив­ного регулювання відносин у цій області, розробкою і за­$провадженням природозберігаючих нововведень.

У МПО, як і в МПП, крім специфічних для цієї систе­ми джерел інформації, використовуються відомості про реальні зміни в навколишньому середовищі, що відбува­ються під впливом діяльності людей. В результаті з’явля­ється можливість оцінювати кінцеву ефективність різних стратегій приро$доохоронної освіти (в широкому розумінні цього поняття) і науково обгрунтовано корегувати відпо­відну частину природоохоронної політики.

Спільна дія підсистем МЕПП покликана забезпечити:

постійне уточнення цілей і конкретизацію завдань залежно від змін екологічної ситуації;

визначення та аналіз можливих варіанті$в формування і використання природоохоронного потенціалу згідно з даними про екологічність технологій природокористування, ефективності різних видів управлінських в$пливів і можливих природозберігаючих нововведень;

визначення та оцінку варіантів розвитку природоохоронної освіти (включаючи вплив засобів масової інформації, виховну роботу серед населення тощо).

Джерела

1. Балацкий О. $Ф., Вакулюк В. М., Власенко В. М. Зкология й зконо-мпка. К., 1986.

2. Бибьілев С. Н. Зффективность использования природносьірьевих ре-сурсов агропромьішленного комплекса. М., 1987.

3. Бьістраков f0. Н., Колосов А. В. Зкономика й зкология. М., 1988.

4. Веденічев П. Ф., Трєгобчук В. М. Інтенсифікація сільського госпо­дарства і охорона природи. К., 1989. С. Волошин В.$ В., Еетушевский В. А. НТП: человек й природа.. К.,1988.

5. Генсирук С. А. Рациональное природопользование. М., 1979.

Post Comment