Загальна характеристика масово-інформаційної діяльності

Курсова робота

з журналістики

Загальна характеристика

масовоінформаційної діяльності

Тео$рія масової комунікації.

Слово комунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicare, що означає “пере­бувати у зв’язку, брати участь, об’єдну$­ва­тися”. Слова communi­­­cate, community, communication однокореневі. Українськими від­по­від­ни­ками є сполучатися, спілкуватися, спілка, спільнота, спілкування. Російськими, відповідно, общий, общество, об­щать­ся, общение, приобщить. Як бачимо, ідея єдності, об’єднан­ня, зв’язку зі спільнотою є визначальною для поняття комуніка­ції, або спілкування. $Спілкуватися ­— то є ставати членом спіль­ноти, а це означає співпереживати, ставати духовно$ близьким, дотримуватися норм співжиття. Визначальним тут є зв’язок між членами спільноти, але безперечно цей зв’язок має бути не так фізичним, як духовним. Факт духовної єдності й наявність спільних форм духовного зв’язку творять спільноту. Спілкування, або комунікація, й означає встановлення такої єдності за допомогою відповідних форм духовного єднання (духовних зв’яз­ків). Духовне єднання є нічим іншим, як роб$отою душі й розуму. Таким чином, порозуміння є важливим чинником спілкування, оскільки тільки розумове єднання може свідчити про спілчанську єдність, єдність думки і справи.

Отже, спілкування, якщо воно відбувається, $передбачає такі ознаки:

1) комунікаторів — тих, між ким відбувається спілкування, зокрема комуніканта — того, хто ініціює процес спілкування, ви­ступає його адресантом, і $комуніката — того, на кого спрямоване спілкування і хто є його адресатом;

2) духовно-інтелектуальну єдність тих, хто спілкується, — спі­ль­ну свідомість, спільну культуру;

3) спільну форму духовного буття — мову;

4) при потребі загальнозрозумілі знакові системи, що замі­ню­ють мову в певних ситу­аціях, — письмо, іноземні мови та ін. зна­кові системи$;

5) при потребі створені спільнотою засоби спілкування — кни­ги, періодичні видання тощо;

6) соціально-психологічну здатність до спілкування — здатність говорити, ви­слов­лювати думки, почуття згідно з виконуваною соці­аль­ною функцією й соці­аль­ними приписами та здатність слухати, сприймати й розуміти висловлене за$лежно від соціальної функції слухача/читача, а також соціальних вимог.

Основними результатами успішного спілкування завжди є взає­мо­порозуміння йзгода: згода слухача з мовцем, згода чинити, як того вимагає співрозмовник і ситуаці$я.Процес спілкування може бути ускладнений суперечками, непоро­зумінням, але спілкування завжди має завершуватися повною згодою. Згода на 30% означає те, що спілкування, на жаль, теж відбулося лише на 30%. Тому важ­ливими під час спілкування є вміння й методи$ переконання спів­розмовника, аби забезпечити повну згоду й уникнути конфліктності у комунікативній ситуації. Ці вміння входять у професіограму фа­хів­­ця з питань спілкування, а методи переконання є підґрунтям йо­го професійних знань. Основний конфлікт під час спілкування — це конфлікт між співрозмовниками при відсут­ності згоди через непорозуміння. Комунікація завжди є тривалим процесом, щ$о пере­буває у стадії пошуку порозуміння і згоди. Комунікація — це не ре­зуль­тат, це процес пошуку результату.

У цій лекції ми обмежимося лише короткою характеристикою явища спілкування. Зазначимо тільки, що спілкування як термін є повним$ синонімом термінові комунікація. Наша дисципліна могла б називатися “Теорія масового спілкування”. Але чому ж ми віддаємо перевагу слову комунікація?

Назвемо причини нашого вибору.

1. Найголовніша причина — поширеність терміна комунікація у науці та виробничій сфері на позначення процесу спілкування, пов’язаного з діяльністю засобів масової комунікац$ії й журналі­сти­­кою. Зверніть увагу на існування хоч би таких назв: міжнарод­них неур$ядових організацій — Міжнародна асоціація медіа- та комунікаційних досліджень, Всесвітня асоціація християнської ко­­му­нікації, Центр комунікації та прав людини і т. п.; монографій, нау­кових збірників, підручників — Теоретико-методологічні ос­н$о­ви вивчення змісту масової комунікації, Элементы теории ком­муникации, Теория и практика коммуникации, Теорія кому­ні­ка­ції, Масова комунікація, Ценности и символы в массовой ком­муни­кации і т. д.

2. Певна обмеженість слова спілкування щодо функціонування його у науковій і виробничій сфера$х. Наше слово має переважно нетермінологічний характер вживання, що зумовлено експансив­ним вторгненням кальки інтернаціонального слова communication через англійську та інші романо-германські мови у нашу науку й прак­тику, оскільки питання вивчення процесів спілкування (кому­нікації) у західній науці було поставлено набагато раніше, ніж в українській чи ро$сійській. Вже на початку ХХ століття “бурх­ли­вий розвиток преси, що досягла масових тиражів, а також доку­ментального й художнього кінематографу, активне впровадження радіо в побут привернули до них увагу, породили переконання, що ці мас-медіа мають неабияку владу над масовими аудиторіями, впливають на суспільну думку, змінюють ставлення та поведінку, нав’язують політичні орієнтац$ії” [Зернецька, 19]. Все це якоюсь мірою привело до тлумачення кальки англійського слова комуні­ка­ція як терміна з багатозначною структурою і обмеженого вжи­вання рідного слова спілкування на позначення, зокрема, процесів масової комунікації.

$Нині в науці існує сотня визначень комунікації. Ще в 70-х роках ХХ ст. F. Dance в статті про поняття комунікації зафіксував 95 дефініцій і згрупував їх у 15 категорій [DanceF.]. Польська дослідниця H. WalińskadeHackbeil у 1975 році у своїй докторській дисертації “Поняття комунікація в американській теорії масової комунікації” зафіксувала понад 200 дефініцій, що віднайшла в американській літературі, і виділила в них 18 семан­тичних (значенн$євих) категорій. Польський комуніколог T. Goban-Klas у своєму підручнику “Засоби масової комунікації і масова комунікація” наводить сім $типових визначень комунікації [Goban-KlasT., 42—43]: комунікація як трансмісія (трансляція, переда­ча) інформації, ідей, емоцій, умінь; комунікація як розуміння інших, коли ми й самі прагнемо, щоб нас зрозуміли (комунікація як порозуміння); комунікація як вплив за допомогою знаків і символів на людей; комунікація як об’єднання (творення спіль­­ноти) за допомогою$ мови чи знаків; комунікація як взає­модія за допомогою символів; комунікація як обмін значен­нями між людьми, які мають спільне в сприйм$анні, прагненнях і позиціях; комунікація як складник суспільного процесу, який виражає групові норми, здійснює громадський контроль, розпо­ді­ляє ролі, досягає координації зусиль тощо.

Уважно аналізуючи ці визначення, приходиш до висновку, що це не є дефініції, які суперечать одна одній, вони лише доповню­ють одна одну; кожне з визначень охоплює певний бік явища, даючи більш глибо$ке осягнення комунікації. Як зауважує україн­ський дослідник комунікації Г. Г. Почепцов, не варто переймати­ся тим, що існує сотня дефініцій [Почепцов Г. Г., 1999, 18]. Навіть той факт, що під комунікацією здавна розуміють ще й за­со­би транспорту, фізичного зв’язку (пошта, телефон, віз, коні, човен, потяг, річка, канал, море, каналізація тощо), зовсім не оз­на­чає, що$ фізичні й знакові комунікації — абсолютно різні терміни. Ідея зв’язку в спілкуванні є домінуючою, і це дало під­стави так широко вживати термін комунікація — $на позначення засобів зв’язку взагалі. Цікавий випадок трапився у 1935 році з американським критиком і філософом К. Бурке, який написав книжку під назвою “TreatiseonCommunication”. Видавець зму­сив автора змінити назву, оскільки побоювався, що читачі сприй­муть це як розвідку про пошту чи телефон. А була то книга$ про порозуміння між людьми [Goban-Klas, 41].

Чи не визначення американського ученого Cooley’я, зроблене ним у 1909 році у книзі “SocialOrganization”, вплинуло на розу­міння комунікації я$к засобу зв’язку? Під комунікацією ми розу­мі­ємо такий механізм, завдяки якому людські стосунки можуть існувати й розвиватися, тобто будь-які символи розуму, разом із засобами передачі їх у просторі і часі. Охоплює цей механізм ви­раз обличчя, поставу і жестикуляцію, тон голосу, слова, письмо, друк, залізничні колії, телеграф, телефон чи щось ще, що може покоряти простір і час (цит. за [Goban-Klas, 45]).

Як підсумок, можемо сказати, що явище не залежить$ від дефініції, воно існує саме по собі. “Ми можемо продовжити спи­сок цих визначень, але чітко маємо усвідомити, що визначення самі по собі мають тільки те значення, що вони відповідають тій чи іншій моделі комунікації, що її хоче захищати, вивчати, впро­ваджувати дослідник” [Почепцов Г. Г., 1999, 19]. Власне, кожне визначення (чи кожна дефініція) є концептуальною теоретичною моделлю $явища, що вивчається. До речі, на лекціях з багатьох дис­циплін ви можете почути кілька різних визначень того чи іншого явища. Не поспішайте обурюватися. Лектор запропонує вам роз­гля­нути явище, що вивчається, під кутом зору своєї дисципліни, на­приклад під кутом зору психології масової комунікації, соц$іоло­гїї масової комунікації тощо. Кожна окрема дисципліна так ч$и інакше актуалізує певний бік явища, що вивчається, і через призму окремої дисципліни буде дана дефініція. Треба вміти лишень сти­ку­вати різні визначення, вміти об’єднувати різні наукові погляди на одне й те саме явище. Загрозливим у теоретичних, модельних побудовах є звуження терміна, зведення в абсолют одного якогось певного боку явища і нехтування іншими його складниками.

Ми з вами, як дослідники, представимо, так би мовити, свою мо­дель комуні­кації, виразимо концептуально своє уявлення про спі$л­ку­вання. При цьому скори­стаємося вже існуючими, наведени­ми вище визначеннями й об’єднаємо їх в одне ціле. Це вигідно ро­бити чер$ез те, що кожне з цих визначень відображає комуні­кацію в окремому ракурсі, а в сукупності вони відтворюють більш-менш цілісно явище комунікації у сучасному суспільстві.

Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communica­tion) —

це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особ­ли­во­стями ко­му­ні­каторів процес встановлення і підтримання контактів між членами пе$в­ної соціальної групи чи суспіль­ства в цілому на основі духовного, професій­ного або іншого єднання уч$асників комунікації,

який відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелекту­аль­но-ми­сли­­тель­них та емоційно-вольових актів, опо­серед­­ко­ваних мовою й дискретних у часі й просторі,— тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психо$­фі­зіо­­ло­гіч­ного впливу, актів сприй­ман­ня та розуміння і т. п.,

що пов’язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналі­зу, переробки, оформлення, висловле$ння та при потребі поши­рен­ня, сприймання і розуміння,

відбуваються з використан­ням або без нього різних знако­вих систем, зображень, звуків (письмо, жес$ти, міміка та ін.), за­со­бів комунікації (газети, жур­нали, аудіовізуальні про­гра­ми й т. п.), засобів зв’язку (теле­фон, теле­граф, транспорт тощо)

і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислитель­на й емоційно-вольова пове­дінка співбесідника, конкретні ре­зультати його діяльності, прийняті ним рішення$, що задоволь­няють членів певної соціальної групи або суспільства в ці­лому.

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як про­цесу, що виконує об’єднувальну функцію і не є тотож­­­ним мовлен­ню. Звичайно, найприроднішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні операції, або мовлення. Спілкування і мов­лен­ня ототож­нювати не можна. Мовлення — це форма спілкуван­ня, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне дем$онстрування тіла, використання жестів), які можуть супрово­джуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є форма­ми комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або ін­те­лек­туальних дій, необх$ід­них тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тоб­то у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комуні­ка­тивних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися $в ситуації й обирати оптимальну форму спілкування.

З визначення ви вже можете зрозуміти, наскільки важливим у суспільстві є той процес, який ви маєте професійно опанувати і який повинен стати для вас роботою. З першої ж лекції ви по­винні зрозуміти принаймні такі речі:

-перед вами процес, який можна використати $і на благо і на зло людям;

-перед вами процес, н$а який є різні погляди — політичні, кон’­юнктур­ні і незалежні від політики, наукові погляди;

-перед вами процес, який включає багато такого, що треба знати, але не треба застосовувати;

-перед вами процес, в який треба поринати зі світлим розумом, чистими руками і палким серцем.

Ми ще не раз повернемося до цього, бо це робити зобов’язує нас нашапрофесія, але сьогодні скажу: комуні­кація за своєю при­ро­дою є “агресивним” процесом, процесом уп­$ли­­­­­ву на людину або суспільство, оскільки процес встановлення кон­­так­­тів (чим є ко­му­нікація), хоч сам собою і безболісний, але не такий уже й наївний щодо методів і способів контактування; він може бути нав’язливим, грубим, підступним і т. $п. І лише з кон’­юнктурної точки зору або через наукове$ невігластво можна сказа­ти, що комунікація — це дисти­льований процес передачі інформа­ції, не пов’язаний з упливом на людей. Про цей уплив ви повинні па­м’­ятати постійно і повинні добре усвідомлювати, щó ви робите словом і$ нести за це відповідальність, якщо не перед своєю сові­стю, то перед законом. Говорячи про своє право на слово, ви по­вин­ні подумати і про права того чи тих, хто вас слухає. Не можна бути егоїстом і прагнути сказати за будь-яку ціну своє слово, треба пов$ажати тих, хто вас слухає, і думати про те, чи потрібне їм ваше слово. Треба думати не тільки про свої права, а й про права тих, з ким ви спілкуєтеся.

Сьогодні, як приклад, ми переглянемо сюжет ка$налу OTV, в якому співачка Астрая говорить про безцеремонне втручання журналістки у її приватне життя.

11 серпня в літньому концертному залі м. Ялта на своєму концерті Філіп Кіркоров висловився про ЗМК як четверту владу. На його дум­ку, вони ні четверта, ні п’ята, ні шоста. Не достатньо пописувати всякі статеєчки, втручаючись в інтимне життя, і вважати себе владою. Це “мания величия”, сказав співак. І справді, ЗМК не є власне владою, але вони маю$ть таку ж владу над людьми, яку мають і той же Філіп Кіркоров, хто зібрав кількатисячну аудиторію й зумів утримати її пр$о­тягом двох годин, й інші артисти, оратори, інші майстри слова.

Наше визначення комунікації, як і всі інші, не претендує на вичер­п­ність. Його можна доповнювати, розширювати, модифікувати, що ми зараз і зробимо, коли поведемо мову про масову комунікацію.

Визначення масової комунікації не можна витворити простим до­да­ванням слова маси до слова комунікація. Зміна звичного для нас міжлюдськог$о характеру комунікації, коли спілкуються двоє, привела до глобалізації й модифікації самого процесу спілкування. Якщо у ти­по­вих, побутових або навіть виробничих, ситуаціях спілкування вини­кає ніби стихійно, раптово і як дія, підпорядкована основ$ному, напри­клад, виробничому виду діяльності, включається в неї, то намагання спілкуватися з масою людей, переконувати їх у чомусь змушує кому­ні­канта ставитися до спілкування серйозно, $готуватися до нього. А для людей, які постійно займаються спілкуванням і воно є їхньою пра­цею (наприклад для учителів, письменників, лекторів і для нас жур­на­лістів),— спілкування перетворюється у роботу, яку вже можна назвати професіональною діяльністю суспільно-культурного плану і моти­вом якої$ є ідея згуртування людей навколо іншої ідеї або якоїсь спра­ви.

Таким чином, під масовою комунікацією (масовим спілку­ванням, masscommunication) ми розуміємо організоване спіл­ку­вання,

що є видом суспіль­но-культурної діяльності,

яка відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелекту­аль­но-ми­сли­­тель­них та емоційно-вольових дій,

$спрямованих на духовне, про­фе­сій­не чи інше єд­нан­ня ма­си$ людей (мас).

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як ор­га­ні­зованого спілкування, або діяльності, тобто такої активності людей, яка має свої мотиви, свою структуру, яка складається з дій — актів, підпорядкованих меті. До речі, будь-яка діяльність не існує сама собою, вона завжди представлена конкретними діями і в них реалізується. Найприроднішими діями, в яких від­бу­вається спілкування як діяльність, є мовні дії, або мовле$ння.

Те, що масова комунікація є організованим спілкуванням, має принципове значення для розуміння формування й розвитку масовоінформаційних процесів у суспільстві. Ідея організовано­го спілкування може виникнути лише у ситуації від­по­ві­даль­но­сті мовця (комуніканта) за свою “словесну роботу”. Ця відпові­даль­­ність рідко в$иникає під час спілкування двох людей, бо та­ке спілкування має рівень переважно $побутової міжособистісної комунікації. Масовість акту мов­ленн­я, коли на тебе дивляться сотні очей, дає відчуття важливості виконуваної справи, тобто акту мовлення, і змушує серйозно ставитися до організації са­мо­го процесу спілкування. Окрім того, психологічно спілкуван­ня з масами — це є завжди вихід за межі свого звичного, непо­міт­ного для своєї ж свідомості “я”. Актуалізація свого “я”, тоб­то усвідомлення того, що і як ти робиш у цей момент, характер­на для особливих ситуацій, в які потрапляє людина. До таких ситуац$ій відноситься й комунікативна ситуація, в якій дово­дить­­ся тримати слово перед масою людей. Усвідомлення ж сво­їх вчин­ків, дій, операцій, цілей, мотивів і т. п., а через усвідом­лення й керування ними лежить в основі професіоналізму, тобто майстерності.$ А це в свою чергу веде до професіоналізації дій, виникнення відповідної професії й підготовки відповідних фа­хів­ців. Таким чином, організоване спілкування, яким є масова комунікація, давним-давно набуло ознак профе$сіональної діяль­но­сті й поставлене у виробничі умови поряд з розвитком засобів масо­вої комунікації, без яких ефективний зв’язок з масами не­мож­ливий, тобто поряд з виникненням індустрії мас-медіа. Згід­но з визначенням масового спілкування, взятого зі словника A Dic­tionary of Communication and Media Studies (Ed. by J. Watson and A. Hill.— London, New York, Sydney, Auckland, 1997.— C. 132—133), цим терміном позначають$ “інституалізовані форми ви­роб­ництва і розповсюдження загальнодоступних (публічних) пові­дом$лень, які поширюються у великому масштабі, включаючи знач­ний розподіл праці в їхньому виробничому процесі та функціо­ну­ванні, через складне посередництво друку, фільму, фотографії та звукозапису” (подано у перекладі О. В. Зернецької [Зернецька О. В., 19]). Як бачимо, організація процесу масового спілкування досягла такого рівня відповідальності й серйозності, що за організацію спра­ви масового спілкування відповідають цілі установи, заклади, фабрики (“інституалізовані форми виробництва і розповсюджен­ня”) і кожен відповідає за організацію певн$ого процесу масової ко­му­нікації (“роз­­по­діл праці в їхньому виробничому процесі та функ­ціону­$ван­ні”), оскільки процес організації масового спілкування є складним (“через складне посередництво друку, фільму, фотографії та звуко­за­пису”).

В іншому визначенні масової комунікації, взятому зі словника Ellmore R. T. Mass Media Dictionary (Lincolnwood, 199$2.— С. 351), наголос зроблено на швидкому розповсюдженні копій інформації, виготовлених механічно або електронно для гетерогенної (різнорід­ної) і дуже великої кількості індивідуумів. Це швидке розповсю­джен­ня інформації згадуваний уже дослідник Г. Г. По­чепцов навіть покла$в в основу визначення комунікації взагалі: “…пропонуємо визначити комунікацію як процес прискорення обміну інформа­цією” [Почепцов Г. Г., 1999, 19].

Отже, беручи до уваги професіональний аспект масової комуні­ка­ції на сучасному етапі, ми можемо запропонувати таке її визна-ння:

$Професіональна масова комунікація — це майстерно органі­зо­ване спілку­вання у вигляді суспільно-культурної діяльності,

учасниками якого є, з одного боку, про­фесіональні мовці (ко­му­ні­ка­то­ри, або комунікан­ти), що чи­нять згідно з суспільно-етич­ними нор­ма­ми, закона­ми держави, ви­мо­гами тех­но­логії ор­­­га­нізації мовлення й спілку­ван­ня,

і, з іншого$ боку, маса людей (маси, комунікат),

на яку здійснюють уп­лив професіональні мовці через засоби масової комунікації,

що є продук­том професійної масо­во­ін­формаційної діяльності у сфері інформаційної $інду­стрії як “ін­сти­туалізова­ної фор$ми ви­роб­ництва і роз­пов­сюдження загально­до­ступних (публічних) повідомлень, які поширюються у великому мас­шта­бі, вклю­ча­ю­чи значний розподіл праці в їхньому виробни­чому процесі та функціонуванні через складне посеред­ництво дру­ку, фі$льму, фотографії та звукозапису” (J. Watson, A. Hill).

Становлення масової комунікації як сфери професіонально орга­ні­зо­ва­ної суспільно-культурної діяльності так чи інакше пов’язано з виникненням професії комунікатора, яка у суспільстві офіційно ще не є визнаною (навіть ідуть дискусії навколо того, журналіст як ко­му­нікатор — це професія чи ні), і розвитком виробничої сфери для забезпечення масової комунікації.

Професія виникає та$м і тоді, де й коли починають говорити про професіоналізм, майстерність. Професіоналізм журналіста як кому­ні­катора сьогодні є очевидним. Власне, ми й намагаємося розрізняти у журналістській справі професіоналів і непрофесіоналів, любителів, “чайників”. Професія журналіста існує, інша річ, який її статус і до якої сфери людської діяльності вона належить. Відповідь одна: до сфери професіональної ма$сової комунікації як виду суспіль­но-куль­тур­ної діяльності і має статус творчої про­фесії, пов’яза­ної зі $ство­рен­ням неповторних, оригінальних тво­рів.

Творча праця відрізняється від нетворчої тим, що при творчій пра­ці не можна поставити на потік виготовлення стандартних пред­метів виробництва. Продукт$ творчої праці завжди існує в одному при­­­мірнику й позначений індивідуальністю виготівника, його світо­ба­­чен­ням, розумінням життя тощо. Під час комунікації сказане мов­цем слово — це тільки його слово, що виражає тільки його задум, сподівання, тільки його емоції. Але це зовсім не означає, що творча праця раз і назавжди позбавлена технологізації процесів праці, уні­фі­кації певних операцій. Межа між “$творчим” і “нетворчим” змінна, вона залежить від стану професії, рівня наукового розвитку су­спіль­ства, освіченості виконавця роботи. Очевидним сьогодні є те, що, на­при­клад, пошук інформації для написання творів більшою мірою стає вже справою технологічної освіченості, ніж творчого натхнен­ня.

У складних формах діяльності, як і професіональної ма­со­вої ко­му­н$і­кації, ряд процесів може мати чисто творчий харак­тер, а інші процеси можуть технологізуватися й “ставати на потік”, а та­кож переходити у сферу виробництва.

Для розуміння співвідношення творчого й виробничого у струк­турі діяльності необхідно уявити її структуру.

Масова комунікація як суспільно-культурна діяльність включає дії мовців (ком$унікантів), а також дії мас (комунікатів). Очевидним є те, що контакт між комунікаторами опосередкований засобами масо­вої комунікації, які функціонують у системі масової комуніка­ції для забезпечення впливу комунікантів на $комунікатів.

1. Яке ж співвідношення творчих і нетворчих процесів у струк­турі масової комунікації та чим зумовлене це співвідно­шен­ня? 2. Чому виробничі процеси у структурі масової комунікац$ії при­­ве­ли до піднесення масовоінформаційної діяльності у наш час і чим по­зна­чений розвиток сучасної інформаційної індустрії у світі?

Постараємося якомога коротко відповісти на поставлені запи­тан­ня.

1. Комунікація від природи своєї є конституюючим фактором су­­спіль­ного розвитку. Нема$є спілкування — немає спільноти. Як­що ми, фантазуючи, припустимо, що суспільство, яке не розвивається, може бути без науки, освіти, то без спілкування, без передачі інфор­мації суспільство існувати не може взагалі.

На ранніх етапах суспільного розвитку комунікація має виключ­но опера­ці­о­нальний рефлекторно-поведінковий характер і залежить від віталь­них, тобто життєвозабезпечувальних, потреб людей. Л$ю­ди об’єднувалися в колективи, групи з метою отримання їжі, будів­ництва житла тощо. У цій ситуації комунікація виступала знаряд­дям об’єднання у групи.

З суспільним розвитком і перетворенням к$омунікації в систему усвідомлених, цілеспрямованих дій, скерованих на процес свідо­мо­го вста­нов­­лен­ня й підтримання контактів між членами суспіль­ства, спілкування могло набирати характеру творчого процесу, коли ре­ак­ція комуніката прогнозувалася мовцем, подумки “ство$рювала­ся”, “пророблялася” у своїй уяві і була ніби витвором мовця.

З глобалізацією процесу комунікації, зокрема виникненням фор­ми масового спілкування, творчий характер комунікації міг посту­пово втрачатися через свідоме втручання в акт комунікації: його планування, прогнозування реакції мас, свідоме керування масами тощо. Комунікація ніби стає на “виробничий конвеєр”.

Ми, сучасники, є свідками того, як у структуру професіональної масової комунікації включаються елементи $виробничого процесу, пов’язані з агітацією, пропагандою, маніпулюванням масами, зом­бу­ван­ням людей. Якщо комунікацію розглядати як виробничу ді­яль­ність, це означає, що ми повинні ставитися до неї як до процесу, що відбувається з використанням певних технологій; масу людей, що зазнала такого технологічного впливу, розглядати як предмет ко­му­нікативного ви$робництва. Це оз$начає, що інтелектуальна й емо­ційно-вольова поведінка мас поставлена на “виробничий кон­веєр”, що мовець чи мовці ніби виробляють поведінку мас, штам­пують її за певними алгоритмами, на основі певних наукових розробок.

Я намалював вам жахливу картину впливу на людей. Як бути? Чи можна обмежити людство у втручанні в процеси комунікації? На якому рівні варто розглядати вплив на маси?

Думаю, я не зроблю відкриття, коли скажу, що поступ людства в пізнанні самого себе і своїх процесів зупинити не можливо. При­му­сова, диктаторська зупинка людства матиме такі ж $жахливі на­слід­ки, як і, скажімо, зомбування мас. Людству нічого більше не залишається, як тільки скерувати свою розумову енергію у пра­виль­не русло, хоч межа між “правильним” і “неправильним” на­стіль­ки хистка, що її неможливо завжди правильно провести.

В усі часи ко$мунікація як вплив людини на людину залишиться і на рівні поведінки, зокрема, у побутових ситуаціях, простих ситу­а­ціях мовлення, і на творчо-діяльнісному рівні, коли, наприклад, учи­тель готується до уроку, лектор до виступу й прогнозує реак­цію ау­ди­торії. Але ніхто не за$боронить людству розглядати кому­ні­ка­­цію і на виробничо-діяльнісному рівні. Інша річ, на що має бути спря­мована така комунікація. Це вже залежить від виховання, куль­тури тих, хто ро$зглядає комунікацію як працю, спрямовану на пере­творення мас з одного стану в інший. А хіба комунікація, вклю­чена у сферу педагогічної діяльності, не є позитивним факто­ром у формуванні молодшого покоління? Хіба такої комунікації треба боятися? Не можна допускати культової комунікації, яку пе­ре­жив колишній Радянський Союз, фашистсько-гебельсівської про­­­­па­ганди, якої зазнала Німеччина. Треба н$а сторожі слова й дій по­ставити честь і совість, мудрість і далекоглядність, щоб уникну­ти спілкування як форми духовного рабства і закабалення, розроб­ле­ної у царстві темних сил і застосованої до людей за шкідливими тех­но­ло­гіями.

Виробничий підхід до процесу масової комунікації був зумов­ле­ний самою структурою масової комунікації та переходом люд­ства на$ рівень побудови індустріального суспільства. Якщо усне спілкування могло мати пове­дінковий характер, то письмове, пов’­яза­не зі$ створенням текстів, так чи інакше набувало творчого ха­рак­теру, оскільки мовець уже свідомо працював над твором,, тво­рив свою картину світу. В той же час написання текстів твору, зокрема, їх дубл$ю­вання набувало виробничого характеру, бо було пов’язане з ви­готов­ленням знакових форм твору за певними прави­ла­ми й на ос­но­ві конкретних друкарських технологій, що час від часу удо­скона­лювалися.

З розвитком технологій у виробничу сферу потрапили й такі про­цеси масової комунікації, як збір даних через інформаційні ме­$ре­жі й збереження інформації у вигляді банків даних, виробництво носіїв інформації — книг, газет, журналів тощо, виготовлення засо­бів масової комунікації як інформаційно-знакових систем, які, з од­ного боку, є творчим продуктом, бо створені одним або кількома авторами, дизайнерами, художниками, редакторами, сценаристами, режисерами тощо, а з іншого боку, оформлені за певними прави­лами й стандарта­ми $й розмножені у великій кількості. Таким чи­ном, у структуру масо­вої комунікації, особливо професіональної, були включені виробничі процеси, що лягли в основу виникнення інфор­маційної індустрії.

2. Намагання поставити мас$ову комунікацію на рейки виробни­цтва дало поштовх розвитку масовоінформаційної діяльності як ви­роб­ни­чої й становленню галузей інформаційного виробництва, та­ких як преса, телебачення, радіомов­лення, книговидання тощо.

Особливого розвитку масовоінформаційна д$іяльність набрала в ХХ столітті, позначеному глобальними економічними й соціаль­ни­ми трансформаціями. В той же час світова інформаційна індустрія, що сформувалася на основі розвиненої масовоінформаційної діяль­но­­сті, стає причиною глобальних трансформацій у світі. Як заува­жує до­слі­д­ниця О. В. Зернецька, характер цих нових глобальних тран­с­фор­ма­ці$й “великою мірою визначається й тим, що людство нині вступає в ін­формаційну еру — еру складних процесів комуні­каційної револю­ції, інформаційних вибухів, які врешті-решт впли­ва­ють на встанов­лен­ня нового світового порядку”. І далі: “Глобаль­ний розвиток си­стем масової комунікації д$едалі більше впливає на епохальні зрушен­ня” [Зернецька О. В., 7].

Інформаційна індустрія (або індустрія ЗМК, чи мас-медіа) зай­ма­­ється, зокрема, виробництвом носіїв ма­сової інформації як засо­бів ма­со­вої ко­­му­­нікації, формує інформаційний пр$остір держави, ве­де по­лі­тику в ін­фор­маційному просторі, збирає, зберігає, пере­робляє й по­ши­­рює ін­фор­мацію. Становлення й розвиток інформа­ційної інду­стрії як сфери виробництва засобів масової комунікації (ЗМК), або засо­бів масової інформації (масового інфор­мування) (ЗМІ), зу­мов­лений (1) роз­ширенням сфери інформаційних потреб су­­спіль­­ст­ва, (2) су­спіль­но-економічним і науково-технічним роз­вит­­ком су­спіль­ства, (3) процесами глобалізації системи масової кому­нікації, а також інших комунікаційн$их систем – виробничих, про­фе­сій­них тощо.

Свідченням розвитку ін$формаційної індустрії в Україні є хоч би такий факт: у 1997 році в Україні було зареєстровано 4824 періо­дичні видання, у 1999 — 5700 [Цит. за: Масова комуніка­ція, 7; Основи, 510].

За даними С. С. Свириденка на 1989 рік, з початку XV ст. ін­фор­­ма­ційний потік зріс десь у 30 разів. Щорічно у світі друку­ється близько 100 тис. журналів шістдесятьма мовами, 5 млн. на$укових статей, книг, брошур, 150 тис. дисертацій і звітів. Таке найважли­віше для науково-технічного прогресу джерело інфор­мації, як все­світній фонд $списку винаходів (патентів) становить близько 500 млн. сторінок тексту і щорічно поповнюється на 1 млн. доку­ментів. Щохвилини у світі друкується близько 2 тис. сторінок наукових текстів [Свириденко С. С., 9; Різун В. В. та ін., 3—4]. Зрозуміло, що такий обсяг інформації не може збиратися, збері­га­тися, аналізуватися, оброблятися, готуватися й поширюва­тися без спеці­альних методів, технік, технологій, без технічних засо­бів. Ще у травні 1984 року на міжнародному семінарі в Бала­тон­се$плаке (Угорщина), який відбувся з ініці­а­ти­ви Інституту до­слі­­джень і документації при Міжнародній організації журналістів і був присвячений $проблемі нових технологій у масовій комуні­кації, прозвучала фраза, що протягом вісімдесятих років у світі роз­повсюджено інформації більше, ніж за всю історію людства. Обсяг інформації подвоюється через сім—вісім років. Такий ін­фор­маційний вибух спричинив розвиток новітніх інформаційних техно­ло­гій, оскільки в усіх сферах діяльності стала помітною не­рівновага між уведен­ням і виведенням інформації (пропорція десь між 5:1 і 13:1, тобто з п’яти—три­надцяти введених одиниць виводиться лише одна). Суспільство$, яке користується паперо­вою технологією, неспроможне обробити і вчасно видати інфор­ма­цію. При­родно, пит$ання нових інформаційних технологій по­ста­ло як першочергове. А рівень майстерності журналіста почав оцінюватися його умінням володіти новіт­ні­ми інформаційними технологіями [Різун В. В., 5].

Розвиток інформаційних технологій як способів, прийомів, про­­­цесів, засобів організації інформаційної діяльності, теоретич­них знань про них є склад$ником розвитку культури народу, ос­кільки вони пов’язані з освоєнням важливої й складної форми ру­ху матерії — інформації. “Так, в історії культури, згідно з філо­софією процесу, визначним представником якої став амери$­кан­ський філософ Чарлз С. Пірс (1839—1914), етап ціле­спрямова­ного перетворення і використання інформації є третім, вищим ета­пом розвитку культури людства і технологій зокрема. Цей іс­то­ричний порядок розвитку технологій — від ціле­спря­мованого перетворення і використання матеріальних предметів (перший етап) та цілеспрямованого перетворення і використання енергії (другий етап) аж до цілеспрямованого перетворення і викори­­­стан­ня інформації (третій етап) — є водночас логічним поряд­ком, оскільки енергетичні носі$ї і машини передбачають існування звичайних засобів праці, а також вони є необхідною передумовою розвитку і використання інформаційних носіїв — комп’ютерів, супутників тощо” [Різун В. В., 9].

Наявність технології праці лежить в основі розвитк$у певного ви­роб­ництва та цілої індустрії. Успіх розвитку інформаційної інду­стрії незмінно пов’язаний зі створенням досконалих засобів органі­зації праці, з автоматизацією процесів ін­фо$р­­маційного виробницт­ва. Автоматизація виникає лише на високотехнологічних ділянках виробничих процесів, оскільки схематичне, автоматичне виконання пев­них виробничих операцій, введення будь-якого пристрою в дію може бути лише там, де виробничі операції легко формалізуються або успішно були формалі­зо­ва­ні, а значить, глибоко усвідомлені, про­аналізовані. Автоматизація виробничих про­це­сів є проявом ви­с$о­­кого рівня технологізації виробництва і складовою части­ною будь-яких технологій.

Інформаційні технології базуються на понятті інформації як “знятого” в нежи­вому матеріалі відображення дійсності, яке от­ри­мують, зберігають, переробля­ють, видають, розподіляють і ви­ко­ристовують. Уже це$й перелік операцій, на думку В. П. Ка­ши­рі­на, свідчить про те, що інформація є предметом і продуктом інфор­маційної індустрії і подібна до речовини та енергії. Заслуга в цьому перш за все належить кіберне$тиці [Каширин В. П., 58].

Основними атрибутами будь-якої технології є технологічний пред­­­­мет (об’єкт), технологічні засоби праці та технологічний про­цес [Гуманітарні технології, 13]. Технологічний процес скла­дається з багатьох операцій, які в своїй сукупності можуть стано­вити певну техніку. Таким чином, технологічний процес може бути визначе­ний я$к система технік, що використовуються для досягнення певної мети.

В інформаційному виробництві технологічним предметом є ін­фор­мація на пев­ному носії, або засіб масової комунікації. Техноло­гіч­ними засобами праці є засоби отримання, зберігання, об­роб­ки і т. д. інформації н$а матеріальних носіях. Сюди на­ле­жить, зокрема, ком­­п’­­ютерна техніка, поліграфічні машини. Технологічний про­цес включає процеси збору інформації, її обробки, аналізу, зберіга$ння, виго­тов­лення, тиражування, поширення. Відповідно, виділяються тех­ніки: техніка збо­­ру інформації, техніка аналізу тощо. На жаль, система технік для інформа­цій­них технологій не досить розгалуже­на і відпрацьована, що пов’язано з немож­ливістю алгоритмізувати й автоматизувати сьогодні деякі комунікаційні про­цеси. Так, вибір актуальної теми, її аналіз важко уніфікуються й алгоритмізу­ються.

Способи організації виробничого процесу і сам виробничий про­­цес залежать від предмета праці, від знання про нього. У цьому ви­пад­ку прийнято говорити про ма$теріалознавство як основу тех­ноло­гічного процесу, оскільки від знання про предм$ет праці зале­жить і сама організація праці. Тому знання про матеріальні носії інформації й саму інформацію (газету, журнал, книгу, телепе­редачу, текст, ви­дання тощо) є основою інформаційної технології.

Щодо технологічних засобів, то інф$ормаційна індустрія все ж не є багатою, про що свідчить неспроможність наших машино­будівних технологій виготовляти такі машини, які б змогли мате­рі­алізувати тех­ніки аналізу, змістової обробки інформації та ін. Іс­ну­ючі технічні засоби, що вже стали традиційними,— магнітофон, друкарська ма­шин­ка, радіоприймач тощо — виконують здебіль­шого репро­дук­тив­ну функ­цію і можуть матеріалізувати$ тільки ті операції, які пов’язані з від­творенням голосу та зображення. Ці засоби виконують свою про­дук­тивну роль, але особливого зна­чен­ня вони набувають в ком­плексі з новітніми технічними засобами, до яких необхідно від­нести, зок­рема, комп’ютерну та іншу елек­тронну техні$ку. Ця тех­ніка прин­ци­­пово відрізняється від репро­дуктивних технічних засо­бів. Вона, по­­ряд із функцією відтво­рен­ня, здатна матеріалізувати операції от­ри­­мання, збереження та обробки інформації. Людський мозок, попри всю його доско­на­лість, не здатен зберігати й обробл$яти швидко­плин­ний інфор­маційний потік. Електронна техніка уможли­вила ма­те­ріалізацію ін­формаційних процесів і дала поштовх для розвитку комп’ютер­них інформаційних технологій.

Комп’ютерна техніка завдяки своїй здатності керувати інфор­ма­ційними процесами стала важливим технологічним засобом в інфор­ма­ційній сфері. Сучасний фахівець фактично має під рукою (1) ін­фор­маційне джерело у вигляді банків даних, де інформація є мало­дискретною (малорозірваною) у просторі й часі, доступно$ю зав­дяки інформаційним мережам у будь-якому куточку земної кулі; (2) ана­літичний пристрій, який допомагає фахівцю приймати рішен­ня; (3) ді­агностичний пристрій, здатний контролювати си­ту­ацію взає­мо­ді$ї фахівця з технологічним об’єктом і коригувати дії фахівця; (4) кі­бернетичний пристрій, що здатен керувати діями фа­хівця через си­стему інтерфейсних пристроїв (динамік, принтер, монітор, телефон тощо).

Комп’ютерна техніка якоюсь мірою моде$лює діяльність фахів­ця че­рез матеріалізацію основних технік, які доводилося фахівцю вико­ну­ва­ти вручну. Прийде час фахівців-кіберів, але це стане мож­ливим тільки на базі штучного інтелекту. Поки що ком­п’­ю­тер­на тех­ніка для людини залишається$ лише потужним технологіч­ним засо­бом, особ­ливо в інформаційній сфері. Виникає питання до­ціль­ності включення в діяльність фахівця інформаціологічного про­філю ком­п’ю­терної тех­ніки. Вона повинна використовуватися лише на етапах рутинної ро­бо­ти людини або в ситуаціях, пов’язаних із великими енергетичними людськими затратами чи значними потуж­ностями.

Комп’ютерна техніка входить у діяльність людини своїми апа­рат­но-програмними засобами у вигляді автоматизованих робочих місць (А$РМ), інформаційно-пошукових систем (ІПС), автоматизованих ін­фор­маційних систем (АІС), експертних систем (ЕС), банків даних (БД), інформаційних мереж тощо. Ця техніка не просто включається у виробничу діяльність л$юдей, вона формує новітні технології, витіс­ня­ю­чи традиційну, що пов’язано з соціально-психологічною і професій­ною періорієнтацією та адаптацією виробників. Природно, що зміна найменшого те$хнологічного ланцюжка порушує весь технологічний процес, робить переоцінку всіх задіяних у даній сфері виробничих технологій. Тому соціальна адаптація комп’ютерної технології — це соціально складний процес, що зачіпає інтереси установ і виробників. Ця новітня технологія приму$шує переосмислити навіть сам процес виробництва. Так, трапилося з редакційно-видавничими технологія­ми, які завдяки комп’ютерній техніці гуманізувалися, оскільки майже кожній людині став доступним процес виготовлення оригіналу-маке­та на персональному комп’ютері.

Комп’ютерні техн$ології зачепили інтереси кожного працівника ін­фор­маційної сфери, змусили його позбавитися виробничих стереоти­пів, дбати про підвищення своєї кваліфікації, освоїти нову техніку, змі­­ни­ти культуру виробництва, виробничі стосунки. Так, комп’ю­тер­ні технології фактично переорганізували редакційно-видавничий про­цес у бік розширення зони функ$цій редакції і скорочення функцій друкарні. Процеси макетування, верстки перейшли в редакцію, а дру­карні залишилися процеси поліграфічного відтворення та тиражу­ван­ня. Завдяки програмному забезпеченню, спеціально зорієнтованому на видавничу діяльність, перестають існувати окремо процеси набо­ру, коректури й правки. Технологічно це може бути єдиний процес, цілісність якого залежить від програмного продукту.

Якісне, високотехнологічне виготовлення носії$в інформації зумов­лене суспільною необхідністю виробляти досконалі, естетично офор­м­­лені носії інформації, потрібні для розвит$ку людини й суспільства в цілому, збереження й передачі інформації з покоління в покоління, формування інформаційної системи суспільства, розвитку науки, тех­ні­ки, культури тощо. Будь-який текст, від кількох надру­кова­них ряд­ків до багатотомного видання, є неоціненним джерелом інформа­ції, вмістилищем духу народного, інформаційним каналом між ми­нув­ши­ною і прийдешністю. Кожен текст є проявом загаль­нона­род­ної інфор­маційної системи, в якій живе дане покоління. В ос­ми­сленні цієї значимості тексту більш важливою й вагомою зда­ється робота друкар$ки, складальника, коректора, які своєю працею створюють справді графічні шедеври національної культури.

Для інформаційної системи суспільства технологія виготов­лення но­сіїв інформації не є індиферентною (байдужою). Адже від швидкості, зо­крема, друкарських пр$оцесів залежить швидкість роз­­­повсюдження ін­фор­мації. З погляду природного, передача ін­фор­мації має бути латент­ним, безперебійним, прискореним проце­сом, і будь-які збої, щ$о зачі­па­ють ці характеристики процесу пере­дачі інформації, згубно позна­ча­ють­ся на самій же природі. Інфор­маційні технології в суспільстві як соціо­ло­гізовані способи й про­це­си передачі інформації, на відміну від природ­них, є певним чи­ном громіздкими, уповільненими процесами через ни­зь­­кий рівень автоматизації, диспропорцію між здатністю вводити й виво­дити інформацію, неспроможністю оперативно переробляти й видавати великі інформаційні масиви, фіксувати $їх на паперових чи інших носіях. Відкритість і свідома регульованість інформаційних про­це­сів у суспіль­стві, з одного боку, позитивний факт, бо дозволяє робити селекцію ін­формації, в$изначати канали її поширення тощо. Інформаційні потоки у певному соціумі завжди суспільно регульо­вані, і в цьому полягає сам $механізм розвитку й існування соціаль­них інформаційних систем, де різні суспільні інститути — від осо­би до певного колективу — впли­ва­ють на формування інформа­ційних потоків. А з іншого боку, є негатив­ним явищем, оскільки стороннє втручання в сокровенне інформаційних процесів не зав­жди коректне, буває надто суб’єктивним.

Отже, активний розвит$ок інформаційних технологій у наш час, що спричи­нив фор­му­вання цілої інформаційної індустрії, пов’яза­ний із впливом науково-технічного прогресу на систему масової комунікації. “У 80-ті роки,— пише О. В. Зернецька,— карди­наль­но змінився сві­товий ландшафт у галузі масової комунікації чер$ез низку глобальних трансформацій, що відбулися в ній. Передусім, це технічні відкриття та технологічні зміни останньої чверті ХХ ст. Вони забезпечили стрімкий розвиток НЗМК, зокрема кабель­ного і супутникового телебачення. За одне десятиліття індустрі­ально розвинені країни перейшли від однієї телевізійної епохи до іншої, яку можна назвати епохою нечуваного роз­квіту всіх видів те­ле­бачення” [Зернецька О. В., 54]. Диджитальна рево$­люція, як пише далі О. В. Зернецька, тобто використання в техніці запи­су, передачі та обробки інформації за допомогою бінарних кодів, спри­чи­нила тектонічні зміни в глобальних процесах масової комуні­кації. Во­на стала початком глобалізації системи масової к$омуні­кації, що про­яви­лося, зокрема, в конгломеруванні мас-медіа з ком­п’ютерною мульти­ме­діа. Утворюються великі компанії, концерни, конгломе­рати, групи, у володіння яких входять різні ЗМК. Мульти­медіа-концерни у сфері масової комунікації стають ознакою нашого часу.

Україна з часу проголошення незалежності теж стала на шлях глобалізації системи масової ком$унікації, розвитку власної інфор­ма­ційної індустрії. Ми відчули потребу у фор­муванні свого, вла­сного інформацій$ного простору, не залежно­го від Москви. “Якщо раніше,— писав А. З. Москаленко,— абсолютну більшість стано­ви­ла компартійна преса, то нині картина докорінно змінилася” [Масо­ва комунікація, 7]. Збільшилася кількість періодичних видань на­при­кінці 90-х років. Створення недержавних ЗМК поряд з дер­жа­в­ни­ми засвідчило те, що в Україні будується демократичне суспіль­ство. За даними А. З. Москаленка, серед засновників видань, які роз­­пов­$сюджуються по всій Україні, перше місце посідають комер­ційні структури, друге — приватні особи, третє — наукові та науко­во-виробничі установи, четверте й п’яте відповідно поділяють орга­ни державного управління та громадські організації. Більшість ви­дань із загальнодержавною та зарубіжними сферами розповсю­джен­ня (54%) засновані$ недержавними структурами.

На сьогодні, за даними комп’ютерного банку Держкомінформу (довідка № 301/4 від 06.09 2000 р.), загальна кількість періо­дич­них видань в Україні понад 10 тис. З $них зареєстровано і перере­єстро­вано видань для загальнодержавної, регіональної й за­ру­біж­ної сфе­ри розповсюдження 4479: газет — 1858, журналів — 2000, бюле­те­нів — 236, альманахів — 52, збірників — 273, ка­лен­дарів — 45, дай­джестів — 15. Періодичних видань з місцевою сферою розпов­сюдження управліннями у справах преси станом на 01.01 2000 р. зареєстровано і перереєстровано 6$410. З них газет — 5432, жур­налів — 662, збірників — 110, альманахів — 42, дайджестів — 6, бю­летенів — 149, календарів — 9.

Протягом 1995—1999 років Національною радою України з пи­тань телебачення й радіомовлення видано ліцензії 791 телераді­о­організації. З них 73 організації телерадіомовні (67 ефірних, 2 ефір­но-кабельні, 4 ефірно-проводові), 346 — телемовні (258 ефірних, 76 кабельних, 8 ефірно-кабельних, 4 суп$утникові), 372 — ра­діо­мовні (113 ефірних, 255 проводових, 4 ефірно-проводові) У тому числі видано 78 ліцензій 28 державним телерадіоорганізаціям, з яких 24 телерадіомовні, 2 $телемовні, 2 радіомовні.

Розвиток інформаційної індустрії, як бачимо, відбувається в усіх сферах інформаційного виробництва, які можна назвати галузями. Галузі інформацій­ного вироб­ни­цтва: преса, аудіовізуальна галузь (телебачення, радіомов­лення), книговидання, електронна галузь, га­лузь ін­формаційного забезпе­чення.

Серед названи$х галузей особливої уваги заслуговує новітня сфе­ра інформаційного виробництва ­— електронна галузь. Виготов­лення електронних видань, що поширюються, зокрема, через мере­жу Internet, є технологічно особливим процесом, який поєднує в собі видавничі й комп’ютерні технології. Окрім того, під упливом комп’ютерної техноло$гії модернізується структура видання, процес користування ним. Можливо, змінюєть$ся сама ідеологія ви­дан­ня як виокремленого в інформаційному просторі носія інфор­мації. Елек­трон­не видання як частинка загальної інформаційної системи вхо­дить у неї не тільки ідеологічно, а й фізично; воно існує в тому ж віртуальному світі, що й інші електронні видання, і пов’язане з ни­ми на основі рі$зних, зокрема, гіпертекстових зв’язків. Через це пе­ре­хід від видання до видання може здійснюватися на основі про­грамно й фізично змодельованих структурних зв’язків, які творять єдину глобальну інформаційну систему — паралельний соціальній ре­альності інформаційний світ, який поступово стає частиною цієї соціальної реальності.

Окремо необхідно сказати і про галузь інформаційного забез­пе­чення. Поряд з виготовленням ЗМК існує спеціальна сфера збору, об­робки, аналізу, збереження, виготовлення й поширення інфор­ма­ції, яку використовують виробники ЗМК. Спр$авою інформаційного забезпечення займаються інформаційні агентства, прес-служби, спе­ціальні служби, які є виробниками інформації.

До виробників ЗМК відносяться журналісти, письменники, пра­ців­ники друкарень, редакцій, видавництв, студій тощо. Сер$ед ви­робників ЗМК можна виділити виробники-організа­ції: редакції, ви­дав­ництва, студії, агенції, бюро, а також професійні групи вироб­ників ЗМК: клуби, спілки, асоціації.

Існують міжнародні урядові й неурядов$і асоціації, спілки вироб­ників ЗМК та інформації: Європейська телерадіомовна спілка (EBU), Асоціація комерційного телебачення (ACT), Спілка асоціа­ції реда$кторів газет (CAEJ), Європейська асоціація рекламних агентств (EAAA), Європейський рекламний тріумвірат (EAT — Euro­peanAdvertisingTrepartite), Всесвітня асоціація християнської комунікації, Міжнародна католицька спілка преси, Міжнародна ко­мунікаційна асоціація, Міжнародна організація журналістів (МОЖ), Міжнародна федерація журналістів (МФЖ), Федерація араб­ських журналістів (ФАЖ), Конфедерація азіатських журналістів (КАЖ) то­що (за даними [Зернецька О. В., 11­—12]).

Інформаційна індустрія має свої органи управління. Органи уп­рав­лі$ння інформаційною індустрією в Україні: Державний комітет ін­фор­ма­ційної політики, телебачення та радіомовлення України (Держ­ком­ін­форм), Національна рада України з питань телебачення та радіо­м$овлення, Комітет у справах свободи слова та інформації ВР Ук­раїни, місцеві управління у справах преси та інформації, сектор моніто­рин­гу розвитку культури і духовності секретаріату Кабінету Мініст$рів України. Про ці органи управління та виробників ЗМК мож­­на прочитати у виданні Хто є хто в українських мас-медіа.— К.: “К.І.С.”, 1999.— 541 с.

У системі інформаційної індустрії існують заклади або центри підготовки і перепідготовки та під­вищення кваліфікації виробників ЗМК. До таких центрів відноситься й Інститут журналістики Київ­ського націо­наль­ного університету ім. Тар$аса Шевченка, який є головним науково-ме­то­дичним центром підготовки журналістів в Україні. На базі Ін­сти­туту журналістики діють науково-методична ко­мі­сія з журна­лі­стики при Міністерстві освіти та науки, спеціа­лізована рада для за­хисту кандидатських і докторських дисертацій, секція фахової ради з гу­ма­нітарних та соціальних$ дисциплін, яка займається ліцензуван­ням й акредитацією спеціальностей напрямку “журналістика” і т. д.

Сьогодні в Україні більше 15 факульт$етів і відділень журналі­сти­ки. Серед них варто назвати факультет журналістики Львівського уні­­­­вер­ситету, факультет видавничої справи та редагування Україн­ської академії друкарства.

У 2000 році при Інституті журналістики створено Центр перепід­готовки та підвищення кваліфікації журналістських кадрів Київсь­ко­го національного університету ім. Тараса Шевченка$ на виконання до­ру­чення прем’єр-міністра України.

Інформаційна індустрія України й сфера масової комунікації в ці­ло­му не може існувати без науки. Науково-дослідні заклади й центри в інфор­м$аційно-комунікативній сфері покликані вести моніторинг за ЗМК, їх функціонуванням, аналізувати масовокомунікаційні процеси тощо. В Україні основним науковим центром вивчення ЗМК та ма­со­­вої комунікації є Інститут журналістики. В Інституті сім кафедр (ви­давничої справи та редагування, періодичної преси, організаці$ї ма­со­во­інформаційної діяльності, міжнародної журналістики, телеба­чення та радіомовлення, мови та стилістики, історії літератури та жур­налістики), які безпосередньо й ведуть наукову діяльність. Се­ред українських науково-дослідних закладів, що займають$ся, зок­рема, й питаннями виробництва ЗМК, можна назвати Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку. Дослідження у сфері друку і книговидання активно проводить Українська ака­демія дру­карства.

Дослідження ЗМК є частиною загального питання вивчення ма­сової кому­ніка­ції. Історія дослідження масової комунікаці$ї, як зау­ва­жує О. В. Зернецька [Зерне­ць­ка О. В., 19 і далі], має кілька етапів. Пер­ший етап — від початку ХХ ст. до кін­ця 30-х років — це етап зародження інтересу до явища масової комунікації. Дру­гий етап — 40-ві—початок 60-х років — період “легалізації” предмета дослі­джень, створення теорії масової комунікації. Третій етап — друга половина 60-х — кінець 70-х ро$ків — період урізноманітнення до­слід­ницьких напрямків. Чет­вертий етап — 80-ті—90-ті роки — від­криття нових аспектів масової комунікації у поєднанні з іншими су­спільними та технічними науками.

Українська наука про масову комунікацію ак$тивно розвивається. В Інституті журналістики працюють і працювали відомі учені, пра­ці яких є вагомим внеском в історію української науки про масову комунікацію. Перший директор Інституту журналістики проф. А. З. Москаленко, колишній професор інституту Г. Г. Почеп­цов, нині професор Інституту міжнародних відносин, професори В. І. Шкляр, В. Ф. Іва­нов, Б. І. Черняков, В. Я. Миронченко, доценти Т. О. При­сту­пенко, В. В. Бугрим та ін. при­свя­тили свою творчість вивченн$ю ЗМК або масово­інфор­маційних чи масовокому­ні­ка­ційних процесів.

Уся ця потужна інфраструктура інформаційної індустрії та сфери масово­кому­нікаційної діяльності покликана забезпечувати вироб­ни­­цтво масової інформації, ЗМК, забезпечувати їхнє функціону­ван­ня.

Засоби масової комунікації, або ма$с-медіа, поділяються на друко­ва­ні, аудіовізуальні, електронні. ЗМК є носіями масової ін­фор­мації, або засобами її передачі.

На думку О. В. Зернецької, ЗМК зазнали швидкої й докорінної змі­­ни у 80—90 роках ХХ століття [Зернецька О. В., 8]. Виникли нові засоби масової комунікації (НЗМК) — супутник$ове, кабельне теле­ба­чення, відео, відеотекст, супутникове пряме телевізійне мов­лення, яке постачає програми “прямо додому”, використовуючи до­маш­ні антени-“тарілки” в обхід наземних приймальних телеві­зій­них стан­цій, комп’ютерні засоби, супутникові системи віддалених сенсорних$ спостережень, мультимедійні системи, телефони, факси (згідно з “Те­ле­комунікаційним актом” 1996 р., прийнятим у США) поряд зі звичними ЗМК (наземне телебачення, р$адіомовлення, всі різновиди звукозапису та його поширення, кіно, друковані видання).

Активний розвиток ЗМК свідчить не лише про демократичні про­це­си в суспільстві, а й про формування потужної інформаційної інду­стрії в державі, професіоналізації масовоінформаційної та масово­кому­ні­каційної діяльності.

$Література

Бондаренко А. Д. Современная технология: теория и практика.— Киев; До­нецк: Вища шк., 1985.— 171 с.

Гуманітарні технології: Консп$ект лекцій / За ред. В. В. Різуна.— К.: Видав­ни­чий дім “КМ Academia”, 1994.— 60 с.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнарод­ні відносини.— К.: Освіта, 1999.— 351 с.

Каширин В. П. Философские вопросы технологии.— Томск: Изд-во Том. ун-та, 1988.— 286 с.

Масова комунікація: Підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іва­нов, В. А. Вергун.— К.: Либідь, 1997.— 216 с.

Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник / А. З. Мо­скаленко, Л. В. Гу­б$ерський, В. Ф. Іванов / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка.— К., 1999.— 634 с.

Почепцов Г. Г. Теорія комунікації.— К.: Видавничий центр “Київський уні­в$ер­ситет”, 1999.— 308 с.

Різун В. В., Мелещенко О. К. Інформаційні мережі в засобах масової інфор­мації. Канал ИНФО-ТАСС / Київ. ун-т ім. Тараса Шев­ченка.— К., 1992.— 96 с.

Різун В. В. Основи комп’ютерного набору і коректури: Під­ручник.— К.: Ли­бідь, 1993.— 172 с.

Свириденко С. С. Современные информац$ионные техно­ло­гии.— М.: Радио и связь, 1989.— 300 с.

Смирнов С. В. Становление основ общественного производства (Материаль­но-технический аспект проблемы).— К.: Наук. думка, 1983.— 260 с.

Dance F. The Concept of Communication // Journal of Commu­nication.— 1970.— # 20.$— P. 201—210.

Goban-Klas T. Media i komunikowanie masove. Teorie i analizy prasy, radia, tele­wi­zji i Internetu.— Warszawa—Kraków: Wydawnictwo naukowe PWN, 1999.— 336 s.

Walińska de Hackbeil H. Pojęcie “komunikacja” w amerykańskiej teorii komu­nikacji społecznej: Докт. дис….— Uniwersytet Wrocławski, 1975.

Post Comment