Загальне вчення про право як науку

План:

1. Загальне вчення про право як науку.

2. Функції науки загальної теорії держави і права. Її соціальне призначення.

3. Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні.

4. Список викори$станої літератури.

Загальне вчення про право як науку

Загальну теорію держави і права можна розглядати я$к логічне узагальнення державно-правової практики, що від­биває закономірності розвитку держави і права, сукупність положень узагальнюючого характеру, що становлять са­мостійну юридичну науку. Теорію держави і права можна визначити як систему узагальнених знань про основні і загальні закономірності розвитку держави і права, про їх сутність, призначення, функціонув$ання і розвиток.

Предмет загальної теорії держави і права складає, прак­тично, вся система юридичних$ наук. Пояснюється це тим, що галузеві й інші юридичні науки вивчають лише окремі аспекти держави і права або історію державно-правового життя, тому не можуть дати цілісного й повного уявлення про державно-правову організацію суспільства.

Держава і право як відносно самостійні складові всього суспільства підпорядковуються дії як загально соціологічних закономірностей, так і специфічних, властивих тільки їм як певній соціальній системі. Без розуміння специфічних закономірностей, властивих державі і праву як єдині$й сис­темі, не можна не тільки скласти цілісного уявлення про державно-правові інститути, але й значною мірою глибоко зрозуміти окремі правові й державні явища. Вивчення спе­цифічних закономірностей держави і права є основним завданням загальної теорії держави і права. При цьо$му під специфічними закономірностями держави і права слід ро­зуміти реальні стійкі зв’язки, котрі вира$жають сутність даних явищ.

Закономірності розвитку і функціонування держави і права розглядаються в нерозривному зв’язку із законами розвитку суспільства. Тому предметом загальної теорії дер­жави і права є також вивчення загальних закономірностей розвитку суспільства в тій мірі, в якій вони впливають на розвиток держави і права.

Існують певні державно-правові яви$ща (правовідносини, правопорушення і т. ін.), котрих вивчають галузеві науки лише в певному аспекті, з погляду характеристик, власти­вих даним явищам в конкретних галузях державно-правового життя. Загальні ж закономірності даних явищ в ці­лому — предмет дослідження загальної теорії держави і права. Так, теорія держави і права вивчає не кримінально-прав$ові правопорушення, не цивільно-правові і т. ін., а досліджує правопорушення, враховуючи загальне і спе­ціальне, що їх характеризує.

Таким чином, предметом вивчення загальної теорії держави і $права є загальні й специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, держави і права, що розглядають­ся як цілісні соціальні інститути.

Теорія держави і права не ставить перед собою завдання вивчити всі сторони діяльності держави, зміст конкретних юридичних норм, практику їх застосування. Таке завдання виконує вся система наук про державу і право.

Предмет науки не залишається незмінним. Навпаки, він перебуває в постійному розвитку.$ Знання загальних зако­номірностей дозволяє заздалегідь розпізнавати головні тен$­денції розвитку державно-правових норм. Тим самим мето­дом здобуття нових знань виступає сама теорія та пізнані нею закономірності. Предмет загальної теорії держави і права вдосконалюється не тільки у зазначених напрямах, його становлення відбувається і на базі $спеціальної науки, включення у сферу наукового пізнання нових явищ, руху науки від пізнання менш глибокої до більш глибокої сут­ності явищ, насамперед, держави і права.

Предмет загальної теорії держави і права потрібно від­різняти від її об’єкта. Коли поняття «об’єкт пізнання» виражає об’єктивну реальність явищ, що вивчаються (сто­совно теорії держави і права — це сфера державно-право­вого фу$нкціонування суспільства, самі держава і право), то поняття «предмет науки» акцентує увагу на закономір­ностях, які характеризують об’єкт наукового знання, ви­значає ме$жі, в яких вивчається об’єкт.

Держава і право, як відомо, є об’єктами пізнання різно­манітних гуманітарних наук (філософії, політекономії, соціології, політології і т. ін.). Ці науки вивчають і деякі закономірності виникнення та розвитку держави і права, але вони вивчають їх лише у прикладному плані, у тому обсязі, який потрібен для більш глибокого пізнання саме об’єкта та предмета цієї науки. І лише для юридичної науки, зокрема, для теорії держави і права, держава і право становлять самостійний об’єкт наукового знання, а закономірнос$ті, що характеризують державу і право,

предмет і юридичної науки в цілому, і загальної теорії держави і права.

Отже, як загальний висновок варто відзначити, що загальна теорія держави і пр$ава досліджує загальні і спе­цифічні закономірності виникнення, розвитку і функціо­нування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідо$к чого є самостій­ною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для цих наук загальнотеоретичне і методологічне значення.

Функції науки загальної теорії держави і права. Її соціальне призначення

У функціях загальної теорії держави і права виявляють себе її сутність, зміст, призначення. Вони визначаються особливостями її предмета, місцем і роллю у системі юри­дичних наук.

Теорія держави і права виконує, насамперед, онтологіч­ну функцію, призначення якої пізнати і пояснити держав­но-правові $явища, що досліджує загальна теорія держави і права. Онтологічна функція властива кожній науці, бо вона у повному обсязі виражає основне призначення кожної науки — здійснення дослідження свого предмета і розкриття, пояснення результатів цього дослідження.

Теорія держави і права в системі юриди$чної науки вико­нує методологічн$у функцію, оскільки успіх будь-якого пізнавального пошуку юриста здебільшого залежить від його теоретичної культури, глибини оволодіння ним те­орією держави і права, її понятійним апаратом, від того, наскільки теорія використовується юристом як настанова до дії. Теоретичні знання дозволяють правильно інтер­претувати факти, групувати їх за певними зв’язками і відношеннями. Теоретичні знанн$я і культура сприяють безпомилковому відшуканню належної до виконання пра­вової норми і ефективному її здійсненню. Ці знання є необхідною передумовою для правильного вирішення будь-якої правотворчої чи правоохоронної проблеми.

З онтологічною і методолог$ічною функціями теорії дер­жави і права тісно пов’язана ідеологічна функція, що ор­ганічно випливає із самої природи теоретичного мислення, кінцевим результатом якого є народження ідей. Спираю­чись на певні засади, теоретичне мислення $у системі юри­дичної науки породжує нові духовні цінності, ідеї, що відображають державно-правову дійсність і покликані об­слуговувати правотворчу і правоохоронну практику. Ідеї, як продукт теоретичного мислення, реалізують себе як необхідний матеріал для творчо перетворювальної діяль­ності у сфері державно-правового життя. Вони відобра­жають цілі державно-правової активності і тому стають$ засобом досягнення цих цілей. Так, ідея «правової держа­ви» є метою розвитку нашого суспільства і засобом його досягнення. З цього випливає висновок, що ідеї, продуко­вані теорією держави і права, — є відображенням і перед­баченням реального буття державно-правової дійсності, спонуканням до дії, що перетворює цю дійсність.

Теорія держави і права виконує$ також евристичну функцію. Будь-яке пізнавальне вирішення юриста-вченого і практика виявляється можливим лише з позицій того чи$ іншого, а нерідко цілої сукупності теоретичних положень. Теорія держави і права, в цьому розумінні, відкриває нові закономірності, властиві державно-правовим явищам в но­вих соціальних умовах. Її відкриття дозволяє по-новому поглянути не лише на сучасність, не тільки передбачити майбутнє, але й оцінювати минуле. Вони нібито висвіт­люють те, що було здійснено раніше, дозволяють виявити

новий зміст у тому, що передувало сучасності і що містить прообраз майбутнього.

Теорія держави і права має системотворчу функцію. У системі$ юридичних наук теорія держави і-права відіграє роль системотворчої науки. Саме вона об’єднує всю юри­дичну науку в злагоджено гармонійну пізнавальну систе­му, визначає її інтегральну єдність. Системотворча функ­ція теорії держави і права виступає як процес, зумовлений властивостями єд$ності і диференційованості державно-пра­вової надбудови суспільства.

Практично-прикладна функція загальної теорії держави і права підвищує рівень її престижності, бо як би глибоко абстрактні знання не відображали сутність державно-пра­вової дійсності, узяті поза практични$м їх виявом, вони мають обмежене значення. І тільки застосування теорії держави і права на практиці підвищує професійний рівень остан$ньої. Практичний аналіз будь-яких чинників і явищ державно-правового життя здійснюється не лише на основі галузевих юридичних наук, але і з позицій загальної дер­жавно-правової теорії. Тому, чим вищий рівень теоретич­ної підготовки спеціаліста, тим точнішим і глибшим буде рівень аналізу ним тих фактичних сполучень, з якими він стикається за родом своєї професії, тим меншою буде ймовірність юридичної помилки і більш результативною діяльність правоз$астосовчих органів.

Комунікативна функція загальної теорії держави і права дозволяє вирішувати, зокрема, проблеми піднесення юри­дичної$ науки до рівня розвитку науки в цілому. Цьому сприяє те, що найновіші досягнення деяких галузей знання загальна теорія держави і права «перекачує» в юридичну науку, пристосовує до її потреб. Теорія держави і права вирішує також проблеми забезпечення найкращих умов для розвитку інших юридичних наук.

Загальна теорія держави і права виконує й навчальну функцію. Як навчальна дисципліна, що є першоосновою дисципліною в опануванні юридичних наук, теорія держа­ви і права викладається у більш чи$ менш популярній формі, спрощеній до рівня можливостей її активного сприйняття особами, що не мають попередньої юридичної підготовки. В такій якості вона стає ключем до оволодіння юридичними знаннями. У той же час загальна теорія дер­жави і права є складовою заве$ршального циклу дисциплін, необхідних для оволодіння професією юриста.

$

І нарешті, загальній теорії держави і права властива прогностична функція. Опановуючи закономірності роз­витку держави і права, загальна теорія держави і права не лише спроможна дати пояснення їх минулому і правильно зорієнтуватися у сучасному, а й передбачати шляхи їх розвитку в майбутньому. Більше того, загальна теорія дер­жави і права є системою знання, що перебуває у стані розвитку й переосмислення на основі і в інтересах сучасної соціальної практики.

Із в$ченням про функції загальної теорії держави і права в тісному взаємозв’язку перебуває питання про її місце і роль у системі юридичних наук. У складі юридичної науки умовно можна виділити кілька груп відносно самостійних наук. Першу групу становлять загальнотеоретичні та історичні науки (теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових $вчень). Предметом їх дослідження є загальні і специфічні закономірності виник­нення, розвитку і функціонування держави і права, а стосовно історії — історичн$ий процес розвитку держави і права, політичні і правові вчення в конкретно історичній обстановці та хронологічній послідовності. Другу, найбіль­ша групу складають галузеві юридичні науки. Це, зокре­ма, науки адміністративного права, цивіл$ьного права, кри­мінального права, цивільно-процесуального права і т. ін. Предмет їх дослідження становлять закономірності право­вого регулювання відповідних галузей суспільних відносин.

Третю групу становлять міжгалузеві юридичні науки, що виникли в результаті $поєднання тих чи інших якостей галузевих юридичних наук. Так, господарське право поєд­нує якості цивільного і адміністративного права (адміні­стративне регулювання майнових відносин), природоохо­ронне право захищає природу, використовуючи методи різ­них галузей права, і т. ін. Четверту групу складають спе­ціальні юридичні науки (судова медицина, судова психо­логія,$ криміналістика і т. ін.) Специфіка їх полягає у тому, що вони виникли на стику юридичних (наприклад, кримі­нального процесу) і неюридичних наук. їх завданням є використання досягнень природознавства і техніки для вирішення проблем юриспруденції.

П’яту групу складають так звані прикладні юридичні науки, приклад$ом якої до останнього часу була наука ра­дянського будівництва, яка вивчала питання, пов’язані з організацією роботи Рад народних депутатів усіх рівнів. Така наука потрібна і нині для вивчення роботи представницьких органів державної вла$ди та органів місцевого са­моврядування. Шосту групу становлять науки, що вивча­ють міжнародне і зарубіжне право.

У системі юридичних наук загальна теорія держави і права дає найширше за обсягом і глибиною знання дер­жавно-правових явищ. Вони використовуються галузевими й іншими юридичними науками як важливі, з методологічного аспекту, вихідні пункти дослідження, що дозволя­ють уникнути однобокості у вирішенні галузевих наукових проблем. Тим самим загальна теор$ія держави і права вно­сить методологічну єдність у дослідження галузевих та інших юридичних наук. Тому вона й виступає у системі юридичних наук як наука методологічна за своїм харак­тером.

$

Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні

Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні —$ надто широка й об’ємна тема, тому, аби сформувати початкове уявлення про неї, необхідно проаналізувати одну з найважливіших її проблем, а саме, розвиток доктрини «правової держави» в юридичній думці України.

Історія розвитку правової державності у вітчизняній юридичній думці починається з розвитку ідеї обмеження верховної влади в державі, зафіксованої у перших, що дійшл$и до нас, пам’ятках давньоруської юридичної літера­тури. Осмислення державно-правових проблем в давньо­руській юридичній думці проводилось на конкретному соціальному матеріалі. Верховна влада в державі з самого початку свого виникнення була обмежена владою боярської думи і народних зборів (віча).

На відміну від мислителів Київської Русі, що ставили пи­тання пр$о відповідальність князя тільки перед Богом, в період утворення Російської централізованої держави вер­ховна влада вже о$бмежується як моральними, так і юри­дичними нормами, шляхом взаємних зобов’язань правителя й підданих, причому останні вважались як вільні індивіди.

У середині XVI ст. у сфері юридичного мислення з’яви­лись висловлювання, засновані на ідеях природних прав особи і її відносної незалежності від верховної влади пози­тивним законом. Ідеали природного права в Україні від­стоював н$априкінці XVI — на початку XVII століття

І. Вишенський. Вільнодумницькі ідеї тут розвивались і зміцнювались завдяки утворенню козацьких поселень, не­залежних, у певному розумінні, від феодальної держави. Сама поява такої воєнізовано-владної структури, як Запо­розька Січ, була викликана, в кінцевому підсумку, не­обхідністю захисту свободи той мірою, як це визначали тодішні політичні і моральні$ інституції. Відповідно до пи­тань державотворення та встановлення демократичних ін­ститутів велике значення мали ідеї, що проголошувалися Конституцією Пилипа Орлика, повна назва якої була «Пак­ти й Конституції зако$нів та вольностей Війська Запорозь­кого», від 10 травня 1710 р. В ній визнавалося право українського народу на власну державу, у загальному пла­ні обґрунтовувалася ідея поділу державної влади на зако­нодавчу, виконавчу і судову, особливо підкреслювалася роль представницького органу — Ради, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, $»генеральні рад­ники від всіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького».

Принципи природно-правової теорії розвивали як російські, так і українські просвітителі (С. Десницький, Я. Ковельський, М. Новиков, І. Третьяков, Д. Фонвізін, О. Куніцин та ін.), декабристи, демократи. Саме вони роз­робили два критерії щодо обмеження$ суб’єктивізму і сва­волі у здійсненні верховної влади: нормативний і орга­нізаційний. Воля правителя обмежена, насамперед, зако­ном, причому в це поняття вкладається найширший зміст (релігійний канон, моральна заборона, юридична настано­ва, звичай). Крім того, одноосібна воля правителя обмеже­на волею колегі$ального органу. На Русі воля князя чи царя практично завше певною мірою врівноважена волею радника, Думи, Соборів і т$. ін. Таким чином, постійне протиборство одноосібного і колегіального начала у функ­ціонуванні верховної влади вочевидь спостерігається і в сучасних державах.

У розвитку доктрини «правової держави» велику роль відіграли тогочасні вчення представників різних юридичних шкіл, що існували на той час (юридичного позитивізму — О. Градовського, О. Романовича-Славатинського, М. Рен-ненкампфа, ф. Тарановського та ін., соціологічного пози­тивізму — М. Капустіна, М. Кор$кунова, М. Ковалев-ського, О. Кістяківського та ін., психологічної школи — Л. Петражицького, синтетичних підходів — О. Алексєєва,

С. Котляревського, П. Новгородцем, Б. Кістяківського, М. Палієнка та ін.).

Також варто визнати, що процес форму$вання доктрини «правової держави» в Росії і в Україні відзначався великою суперечністю. З одного боку, в них були відсутні правові традиції, що створювало сприятливі умови для збереження самодержавних начал в управлінні країною. З іншого боку, після реформи 60—70-х років XIX ст. набув динамічного, хоч і не завжди послідовного, розвитку процес лібера­лізації у політичному житті країни, що не могло не поз$на­читися на темпах розробки теоретичних і практичних проблем правової державності, які на рубежі XIX—XX ст. були досить високими і не поступалися зарубіж$ним. Так, без сумніву може ввійти до золотого фонду історичного політичного досвіду людства позиція вчених, які вважали, що державна влада обмежується конституцією (О. Градовський, В. Гессен, М. Малицький). Дійсно, у самому факті наявності конституції вже закладено визнання народом держави, як можновладцями — своєї більшої чи меншої обмеженості у здійсненні влади.

На думку інших уч$ених, державна влада обмежується встановленими законом конкретними напрямами і форма­ми діяльності органів державної влади (О. Алексєєв, М. Палієнко, С. Котляревський, Б. Кістяківський, А. Жилін, ф. Тарановський). Цілком логічна і позиція авторів, які вважали з$асобом обмеження органів державної влади межі, що визначаються закономірностями соціально-психо­логічного життя людей, а також системою моральних кате­горій (С. Котляревський, Б. Кістяківський, М. Лазарев­ський, П. Новгородцев, Є. Трубецькой, М. Бердяєв). Ви­рішення питання зводилось до обґрунтуванн$я юридичного обмеження держави її власними законами, що є виражен­ням волі держави, і насамперед, правової ідеї як незалеж­ної від держави психічної сили, яка є зовнішнім авторите­том для самої держави. На думку інших авторів (М. Коркунов, Ф. Кокошкін та ін.), державна влада має бути обмежена «пр$авами громадянської свободи».

Отже, можна резюмувати, що думки російських і ук­раїнських дореволюційних юристів щодо основ і шляхів правової єдності державної влади не були одностайними, хоч ця ідея була присутня. Відмі$нність підходів можна пояснити, насамперед, відмінністю філософських поглядів учених і методологічних прийомів щодо пояснення суті держави і права. І як результат у різних аспектах, з тією

чи іншою мірою конкретності, розроблялась загальна де­мократична ідея правової державності. Конкретно ж можна виділити позитивістський, соціологічний, нормативно-соціо­логічний $(як синтез юридичного позитивізму і неокантіантства), психологічні напрями, а також концепцію пра­вової держави, сконструйовану представниками етичного нормативізму.

$Список використаної літератури:

1. Кельман “Загальна теорія права”. Київ 2002 р.

2. Котюк “Основи держави і права” Київ 1997 р.

3. Бармак “Основи правознавства”

4. Додоров “Основи правознавства” 1997 р.

Post Comment